10 серпня 1664 р. в угорському містечку Вашварі турецький султан Мегмед IV уклав мирний договір з Австрійською імперією, статті якого залишали під зверхністю Османської імперії Трансільванське князівство і більшість комітатів Угорщини. Тепер у султана з’явилася можливість втрутитися в події, які розгорталися навколо боротьби Москви та Варшави за право зверхності над козацькою Україною. Окрім того, завершувалася довголітня війна Високої Порти з Венеціанською республікою, а отже турки могли звернути свою увагу на головні українські міста-фортеці Чигирин, Київ та Кам’янець-Подільський.
Відчуваючи мусульманську загрозу, 30 січня 1667 р. у селищі Андрусово неподалік Смоленська представницькі дипломатичні посольства Речі Посполитої та Московського царства підписали мирну угоду, яка була спрямована проти поширення в цьому регіоні Європи турецького впливу. «А коли б обом нашим великим господарям зайшло з такої причини... до війни з ханом і татарами, через що мала б побуритися до війни проти них, двох великих наших господарів, або проти одного з них, повстаючи за орду, й Оттоманська Порта, то наші великі господарі даватимуть об’єднаною потугою, спільною силою і військами зобабіч відсіч бусурманам при кожній потребі», — наголошувалося в одній із перемирних статей. Разом із тим, це перемир’я засвідчило розподіл права зверхності над українськими гетьманами та припиняло польсько-російську війну 1654-1667 рр. Лівобережна частина козацької України мала стати залежною від Московської держави, а Правобережжя — від Речі Посполитої.
Положення Андрусівського перемир’я 1667 р. відображали вимушений компроміс обох сторін, що засвідчувало наявність геополітичної рівноваги в Центрально-Східній та Південно-Східній Європі. Висока Порта негативно відреагувала на укладений московсько-польський договір і розпочала підготовку до боротьби з обома «гяурськими» державами.
У зв’язку з тим, що українці продовжували здійснювати самостійну зовнішню політику (проти Андрусівського перемир’я виступили як правобережний гетьман Петро Дорошенко, так і лівобережний царський регіментар Іван Брюховецький), більшість статей цієї угоди не виконувалися, а тому наприкінці 1667 р. переговори між Річчю Посполитою й Московським царством продовжилися у царській столиці. Поштовхом до них була безпосередня небезпека приходу турецької армії на допомогу Чигирину. У тексті укладеного в грудні т. зв. Московського договору говорилося «про уняття свавільних людей там в Україні будучих (тобто населення, яке підтримувало уряд П. Дорошенка), в загальнім утриманні обом великим государям в послушанні». Однак ні Андрусівський, ні Московський договори 1667 р. між Варшавою та Москвою так і не були впроваджені в практику міжнародних відносин.
Після більш ніж трьохрічної дипломатичної боротьби між Річчю Посполитою і Османською імперією розпочалися військові дії — на початку січня 1671 р. польсько-литовський король Міхал Корибут Вишневецький одержав офіційне повідомлення про початок війни від султана Мегмеда IV. Однак московський цар Олексій Михайлович, всупереч попереднім домовленостям, так і не прийшов на допомогу Варшаві. Польсько-литовський король відзначав, що напередодні вторгнення турків до Речі Посполитої великий візир через посередника вимагав у поляків «Україну і козаків, які в протекції і підданстві Порті віддали, щоб цілих і навічно відступили, придавши віддання Кам’янця Цезареві Турецькому».
Розпочавши за умовами союзу з гетьманом П. Дорошенком боротьбу проти Речі Посполитої, Висока Порта поступово відвойовувала територію Правобережжя в польсько-литовського короля. Поразка в цій війні змусила Варшаву схилитися до укладення 16 жовтня 1672 р. «капітуляційного» мирного договору з турками. Під час переговорів, які відбувалися у західноукраїнському містечку Бучач, султанські дипломати заявили, що «наш Цезар (султан. — Т. Ч.) якщо щось колись взяв, ніколи не віддасть, і то є вже під владою Османів. Шкода тоді і згадувати (полякам. — Г. Ч.) Поділля і Україну, бо то Цезарське, не ваше; але і так ваше не було від незгоди і воєн уставничих з Козаками, і для чого те втратили, чого не мали». Навіть більше, представники султана у розмовах із поляками висловлювалися й щодо права свого монарха на володіння не лише правобережною, але й лівобережною частиною Українського гетьманства.
Згідно з Бучацькою угодою 1672 р., до Туреччини відходило Поділля. Окрім того, Річ Посполита відмовилась від Брацлавщини й південно-західної частини Київщини, територія яких передавалась під безпосереднє управління українського гетьмана: «Україна (до речі, в одному з попередніх варіантів угоди було записане означення «Українська держава» — «Panstwo Ukraina») має належати козакам у старих кордонах», — зазначалося в четвертому пункті договору. Таким чином, під владою Дорошенка залишалася Правобережна Київщина та Східне Поділля (Брацлавщина). Решта українських земель знову опинилася у складі Речі Посполитої. Представники правобережного гетьманства під час польсько-турецької комісії вимагали включити до бучацьких положень пункт щодо встановлення західного кордону козацької держави, який мав проходити по річкам Горинь і Лабунь. Однак польська сторона не погодилася на це.
Відмова уряду Речі Посполитої від більшої частини Правобережної України, відкривала перед Лівобережною Гетьманщиною й Московською державою можливість повернення Правобережжя під свою владу. Москва, яка, «склавши руки», дивилась на розгром Польщі турками (хоча за умовами Андрусівського і Московського договорів 1667 р. мала допомогти військами), вирішили, що за Бучацьким договором Польща зреклася своїх прав на Правобережжя, і тепер намагання російських військ оволодіти цією територією не будуть порушувати положень Андрусівського перемир’я. А тому невдовзі, у 1674 р. московське військо разом із підрозділами лівобережного гетьмана І. Самойловича вступає на Правобережжя. Таким чином, козацька Україна була розподілена вже не між двома, а між трьома монархічними державами — Річчю Посполитою, Московською державою та Османською імперією.
Попередні військові здобутки розпалили територіальний апетит Мегмеда IV. У 1673 р. «прийшов у Варшаву турський посол, з яким султан до короля писав гордо, прохаючи в нього всієї України», — повідомляв московський резидент В. Тяпкін свого царя. Зі свого боку, на тогорічній військовій раді у Варшаві великий коронний гетьман Ян Собеський заявив, що для того, щоб повернути Правобережжя потрібно розпочати переговори з гетьманом П. Дорошенком, «позволивши йому на час Україну».
У травні 1674 р. московський резидент описав ситуацію, яка виникла в Польсько-Литовській державі під час виборів нового короля. За його словами, польська шляхта звинуватила опозицію на чолі з литовським коронним гетьманом Казимиром Пацом у тому, що, поки вони затягували вибори, московський цар та лівобережний гетьман заволоділи Правобережною Україною. Під час дебатів виступив австрійський посол і запитав у поляків: «Адже Україна (Правобережна. — Т. Ч.) залишилась у ваших руках?!». На це йому відповіли, що Правобережна Україна на чолі з Дорошенком раніше піддалася султану. «Чого ж ви тоді хвилюєтесь? Хай краще володіє нею государ християнський і ваш союзник», — підсумував австрієць.
На третьому польсько-російському з’їзді в Андрусові у 1674 р. коронні посли почали вимагати повернення Києва. Царські представники на чолі з Одоєвським дипломатично відповідали, що Московська держава володіє не лише Києвом, а й усією Україною, як Лівобережжям, так і Правобережжям, «з-за уступки від Польщі Задніпров’я туркам і цар відвоював його зброєю у султана, а не від польської держави». Турецько-російський збройний конфлікт, який спалахнув у зв’язку зі втручанням у справи Правобережної України московського царя й лівобережного гетьмана, з часом переріс у справжню війну за право володіти землями правобережного Подніпров’я.
Москва, незважаючи на існування андрусівських і московських домовленостей з Польщею, у 1675 р. уклала мирний договір з Австрією, положення якого були спрямовані проти посилення повноважень польсько-литовського та збереження традиційних шляхетських вольностей в Речі Посполитій. Відень також обіцяв вступити до ініційованої росіянами антитурецької ліги після завершення війни із Францією. Московський уряд остерігався того, що у випадку спільної з поляками перемоги над турками Польща відразу ж розпочне наступ проти Москви. Саме тому царський уряд розпочав шукати можливість укласти сепаратний мир з Османською імперією. Однак тут його випередив Ян III Собеський, який 17 жовтня 1676 р. у містечку Журавно на Львівщині підписав чергове перемир’я з Мегмедом IV.
Після чотирьохрічної польсько-турецької війни, битви під Хотином (1673), а також протистояння військ Османської імперії та Речі Посполитої під Теребовлею (1675), Львовом (1675) та Журавном (1676) ворогуючі сторони були вкрай знесилені. Окрім того, у мирі між Польщею і Туреччиною була зацікавлений французький король Людовік XIV. Він довгий час підтримував Османів, адже та воювала з Габсбургами, з якими Франція боролася на заході Європи.
13 вересня 1676 р. на раді польського сенату в Жовкві було вирішено надіслати комісарів для ведення переговорів з Ібрагімом-пашою, який очолював турецьке військо, що перебувало в Західній Україні. У наданій комісарам інструкції зазначалося, що «турки почали володіти частиною земель українських через зраду Дорошенка, який не мав жодного права переказувати Україну туркам, бо не є суверенним володарем, а тільки підданим короля польського». Для польських дипломатів озвучити таке було нелегко, адже військова ситуація складалась не на користь Яна ІІІ Собеського, а комісари мали вимагати повернення Польщі всієї території Правобережної України за винятком Кам’янця-Подільського з навколишніми землями. Звичайно, такі пропозиції польської сторони були відхилені турецькою делегацією.
Усвідомлення того, що військові сили Османів мають значну перевагу, змусило Яна III Собеського запропонувати раді сенату знайти компромісне рішення й укласти мирний договір. 14 жовтня комісари Є. Велгорський і Т. Карчевський мали аудієнцію в Ібрагім-паші, де були узгоджені основні положення майбутньої угоди. Вони полягали в тому, що, по-перше, Правобережна Україна мала залишатися під управлінням українського гетьмана П. Дорошенка, який визнавав зверхність султана; по-друге, до Корони Польської мала відійти від Дорошенка територія навколо Паволочі і Білої Церкви разом з цими містами; по-третє, міста Немирів і Кальник мали залишатися під польською юрисдикцією лише доти, доки королівський посол не зустрінеться із султаном у Стамбулі (велике посольство Речі Посполитої мало вирушати до турецької столиці не пізніше, ніж через два місяці для укладення додаткового договору з Мегмедом IV).
Кінцевий варіант тексту Журавненського миру від 17 жовтня 1676 р. складався з восьми статей. Щодо належності Правобережжя українському гетьману, про що йшлося в попередньому варіанті договору, вже не згадувалося. Також зазначалося, що незабаром має бути скликана спільна комісія для визначення кордонів між обома державами. Поляки змирилися із присутністю турків у Кам’янці, а також погодилися на перехід під владу Османської імперії Західного Поділля. Результати турецько-польського перемир’я у Журавно, його наслідки для України та вплив на розвиток міждержавних відносин у Центрально-Східній та Південно-Східній Європі ще не набули належної оцінки у вітчизняній історіографії. Саме розподіл території Українського гетьманства на три частини у 1676 р. (до того, як відомо, його територію вже поділили Варшава і Москва) спричинив політичний і економічний занепад земель «з правого берега Дніпра» в останній чверті XVII ст. Разом з тим, цей договір визнавав втрату правобережною частиною Українського гетьманства своєї міжнародної правової суб’єктності як державного утворення. І хоча більшість статей Журавненського миру в наступні роки не виконувалися польською стороною — варшавський сейм відмовився ратифікувати його положення, а султан у 1678 р. під час затвердження договору змінив його окремі статті — велика частина Правобережжя майже чверть століття належала Османській імперії.
Незважаючи на припинення чотирьохлітньої польсько-турецької війни, конфліктна ситуація, яка склалася навколо українських земель, не була повністю вирішена. Про свої «історичні права» на неї заявила Московська держава, яка цинічно звинуватила Польщу в порушенні андрусівських домовленостей, а, отже, знову загострилися російсько-польські відносини. А невдовзі розпочалася нова війна за Правобережну Україну, цього разу вже між Портою з одного боку, і Москвою та Лівобережною Гетьманщиною, з іншого. Цар Федір Олексійович і лівобережний гетьман Іван Самойлович, не зважаючи на пункти Журавненського миру 1676 р., продовжували тримати свої війська в правобережних містах.
10 серпня 1677 р. до Стамбула прибув великий посол короля Речі Посполитої Ян Гнінський, який одержав завдання вимагати в султана повернення під владу Корони всієї території Правобережної України. Польських урядовців дуже стурбувала політика турецького уряду, що була спрямована на відтворення васальної української державності й проходила під гаслом створення «князівства Сарматії і Малої Русі» на території Київщини і Брацлавщини під управлінням екс-гетьмана Юрія Хмельницького, який з кінця 1660-х.рр. знаходився у почесному турецькому полоні. Посольство Я. Гнінського майже рік перебувало в Туреччині. Згідно з одержаними інструкціями, якщо турки не погодяться з польськими вимогами, великий посол був уповноважений «випрошувати» лише ту частину Правобережжя, яка лежала на північ від лінії Трахтемирів-Рашків. На Поділлі кордон мав проходити від Бару через Меджибіж, Язлівець до Чорного Острова. Крім того, за польськими пропозиціями турки не мали права запроваджувати поза кам’янецькими землями жодних адміністративних утворень (еялетів), а також тримати в інших правобережних містах військові гарнізони. Існував ще один варіант поведінки польського посла — обмежитися визнанням королівської влади над Білою Церквою, Паволоччю, Кальником, Немировим і Брацлавом. Однак після тривалих переговорів між Я. Гнінським, Мустафою-ефенді та Мегмедом IV 7 квітня 1678 р. турецька сторона погодилася підписати т. зв. Константинопольський трактат. Власне, це була ратифікація попереднього Журавненського миру між Стамбулом і Варшавою. Але шостий пункт, який стосувався «українського питання», був змінений. Тепер, як зазначалося у тексті угоди, «Україна, взята в давніх своїх границях стосовно до виразів цієї угоди, має бути уступлена козакам, підданим моєї Найвищої Порти. Тільки Біла Церква і Паволоч повинні залишитись під Польщею». Отже знову за територією «від Дніпра до Случі» визнавалися права васальної держави під управлінням правобережного гетьмана. Обидві «високі сторони» брали на себе зобов’язання наділяти комісарів правами для визначення кордонів між володіннями монархів. Це розмежування відбулося трохи згодом, протягом 1680 р.
Після укладення Бучацького договору 1672 р. Османська імперія вважала Правобережну Україну своєю власністю, а козацького гетьмана — своїм підданим. Навіть серед польського населення у цей час побутувала думка, що коли Порта ніколи вже не захоче віддати українські землі Речі Посполитій з огляду не лише на військові, але й господарські причини. Втручання Московської держави й перехід восени 1676 р. гетьмана П. Дорошенка під владу царя змусили Порту призначити іншого «намісника» в Україні. Але Ю. Хмельницького ще потрібно було «посадовити» в Чигирині, який знаходився під владою І. Самойловича та московських воєвод. Стародавня гетьманська столиця відігравала важливу стратегічну роль у військових та політичних планах ворогуючих сторін. Саме тому влітку 1677 р. турецька армія здійснила намір захопити Чигирин.
У цей час варшавський уряд був дуже занепокоєний можливістю мирного врегулювання російсько-турецьких стосунків. Адже в цьому разі першою постраждала б Річ Посполита. «Москва тільки й думає, щоб нас штовхнути до війни з турками й забрати собі Україну», — відзначав познанський воєвода. І це було справді так. У квітні 1678 р. керівники російського посольства І. Чаадаєв та Є. Українцев заявили у Варшаві, що не віддадуть полякам ні Києва, ні Білої Церкви (а отже і Правобережжя). Натомість польський резидент у Москві скаржився на те, що І. Самойлович іменує себе «гетьманом обох сторін Дніпра» й відбирає «Дорошенкові» міста.
Невдовзі Річ Посполита з огляду на турецьку загрозу намагається змусити Московську державу виконувати пункти Андрусівського перемир’я. 17 серпня 1678 р. у Москві був укладений черговий польсько-російський договір, який підтверджував положення 1667 р. А 31 січня 1679 р. у Гродно знову відбулося спільне засідання польських та російських дипломатів, на якому мала вирішитися проблема «вічного миру». Польща настійливо вимагала від Москви повернення Києва. Царські посли відповідали, що поляки самі віддали Київ і всю Правобережну Україну в руки турків, внаслідок чого виникла нова війна і «бунт козацький, які за вітчизну свій Київ мають». Таким чином, як підсумовували росіяни, Польща не мала ніякого права вимагати повернення Києва та українських земель. Поки московські та польські дипломати звинувачували один одного в невиконанні андрусівських домовленостей, лівобережний гетьман І. Самойлович проводив власну політику щодо Правобережної України, яка тоді полягала у т. зв. «великих згонах» місцевого населення на Лівобережжя.
У цей час знову з черговою ініціативою вирішення міжнародного статусу Українського гетьманства виступив відомий московський дипломат Афанасій Ордін-Нащокін. Він запропонував скликати в Києві з’їзд представників Речі Посполитої та Московської держави, які спільними зусиллями мали повернути до подвійної підлеглості королю і царю українське населення Правобережжя, яке визнавало владу Ю. Хмельницького й турецький протекторат. Передбачалося, що правобережні козаки будуть жити зі своїми «вольностями» під зверхністю обох монархів, а отже, йшлося про встановлення російсько-польського кондомініуму над Правобережжям: «І тепер потрібно з султаном турським царству Московському шукати міцного миру, а королівство Польське від ради спільної не відштовхувати». Окрім того, Ордін-Нащокін передбачав закликати на цей міжнародний з’їзд представників не тільки з козацької України, але й Молдавії, Болгарії та Сербії. Однак така пропозиція досвідченого дипломата викликала не лише спротив польської сторони, але і її неприйняття московськими «думними людьми» на чолі з патріархом Іокимом. Головною мотивацією такої відмови було непорозуміння між московською церквою та Константинопольським патріархом, якому підлягало православне духівництво у вищезазначених країнах та їхня залежність від Османської імперії.
Натомість Московська держава вдалася до пошуків шляхів до примирення з Високою Портою. На початку 1679 р. до Стамбула прибули царські посли В. Даудов та Ф. Старков, проте їхня місія також виявилася невдалою. «...Москва з турками не погодилась, з нами зараз хоче», — так оцінив тогочасні напрями зовнішньої політики Московщини Ян III Собеський.
Трохи згодом вже турецький султан Мегмед IV, побоюючись можливості укладення «вічного миру» між Московією й Польщею, звернувся за посередництвом до свого ставленика, молдавського господаря Г. Дуки. Той прислав до Москви посольство на чолі з Іваном (Яном) Білевичем. У квітні 1679 р. молдавський представник повідомив російських бояр, що Мегмед IV готовий укласти мирний договір з царем. Головною умовою турецької сторони було встановлення кордону між володіннями обох монархів, який би пролягав по Дніпру. Правобережна України мала належати Порті, а Лівобережжя — Московській державі. Султан навіть погоджувався віддати цареві Київ. Звичайно, у Москві з великим задоволенням прийняли такі пропозиції. Щоправда, вдаючись до дипломатичних хитрощів, московський уряд зауважив, що в царському підданстві мають перебувати і правобережні козаки. Автоматично це означало відхід і території Правобережної України до царських володінь. З’їздивши до Стамбула, молдавський капітан Білевич привіз у грудні 1679 р. відповідь султана, який, зрозуміло, не погодився відступити царю всю територію України. Серед багатьох причин такої відмови вказувалося і на те, що Річ Посполита не бажає вирішення даної проблеми на користь російського монарха.
Цар Федір Олексійович мав змогу особисто пересвідчитись у цьому — влітку 1679 р. до Москви прибуло чергове польське посольство, очолюване П. Бжостовським та Я. Гнінським. Намаганню обох сторін укласти військовий союз проти Туреччини знову перешкоджало «українське питання». І росіяни, і поляки вже вкотре, забувши про андрусівські домовленості, вимагали один від одного права на володіння всією Україною, як Лівобережною, так і Правобережною. У даному випадку Москва вела хитру гру, результатом якої повинен був стати мир з Османською імперією. Зрозуміло, що реакція королівського двору на московсько-турецьке зближення була дуже негативною.
Значною силою, що протягом певного відрізку часу допомагала спочатку Речі Посполитій, а, починаючи з 70-х рр. XVII ст., — Османській імперії, утримувати Правобережну Україну під владою короля та султана було Кримське ханство. Інтерес у нащадків Золотої Орди до українських земель не згасав ще з XV ст., і був викликаний тим, що дозволяв вибирати тут великий «ясир» та безперешкодно поповнювати свій обоз продовольством і фуражем. У 1667 р. Кримський ханство уклало договір з Річчю Посполитою, який передбачав мирне співіснування між Бахчисараєм, Варшавою та Чигирином. Та через три роки, у 1670 р., хан почав домовлятися вже з царем про мирне сусідство між Кримом, Московією та Польщею. За положеннями майбутнього татарсько-московсько-польського договору, ханство зобов’язувалося «війною не ходити, і міст і земель, також і підданих з обох сторін Дніпра не воювати і воїнських людей не посилати». Окрім того, передбачалося скликати тристоронній дипломатичний з’їзд за участю «виборних людей з України». Однак ці домовленості залишилися лише на папері.
Кримські хани також виступали, за Дорученням турецьких султанів, посередниками (а деколи — й партнерами) у переговорах Османської імперії з Річчю Посполитою та Московською державою. З середини 1660-х рр. Крим проводив дипломатію на нейтралізацію польських і російських впливів на Українське гетьманство й підпорядкування його уряду своїй протекції. Постійні вторгнення кримських військ на українські землі знекровлювали їхній економічний потенціал та постійно дестабілізували політичну ситуацію в регіоні. Незважаючи на васальну залежність від Стамбула хани намагалися проводити власну зовнішню політику щодо сусідніх країн, яка полягала у підтримці слабшого суперника супроти сильнішого. Забігаючи наперед, відзначимо, що у 1683 р. хан Мюрад-Гірей майже відкрито саботував спробу завоювання турками Відня, оскільки це значно послабило б християнських сусідів Високої Порти.
26 серпня 1680 р. до Кримського ханства (Мюрад-Гірей одержав султанський дозвіл на ведення переговорів і укладення попереднього договору) вирушила російська делегація на чолі зі стольником Василієм Тяпкіним. Заїхавши на Лівобережну Україну, щоб вислухати пропозиції гетьмана І. Самойловича, і включивши до свого складу ще одного члена посольства — писаря С. Раковича, який мав представляти інтереси гетьманства, 25 жовтня посли прибули до татарської столиці Бахчисараю. Більше двох місяців тривали напружені переговори. 3 січня 1681 р. був укладений мирний договір, за яким Правобережна Україна залишалася під владою турецького султана й кримського хана: «...а рубежу бути, в ті роки річці Дніпру». Крім того, у московському варіанті тексту було записано, що «у ті перемирні 20 років від річки Бугу і другого пом’янутого рубежу річки Дніпро Салтановій Величності Турській і Вашій Ханській Величності знову міст своїх не ставити... і поселення людям своїм ніякого народу на пом’янутих козацьких землях не чинити і залишити їх пустими».
Остаточний турецький варіант Бахчисарайського договору був підписаний султаном у квітні 1682 р. В його тексті вже не згадувалося про те, що частина правобережних земель має залишатися незаселеною. Однак цей мир не задовольняв обидві сторони. Адже Московська держава не змогла приєднати до своїх володінь Правобережжя та зміцнити західний кордон, а Порта не добилася закріплення за собою Києва та Лівобережної України. Разом з тим, Бахчисарайське перемир’я вперше офіційно зафіксувало розподіл сфер впливу Стамбула та Москви. Одночасно укладення цього договору надавало можливість Османській імперії підготуватися до початку війни з австрійським імператором Леопольдом І Габсбургом та подальшого просування углиб Центральної Європи.
Відразу ж після укладення договору в Бахчисараї турецький султан Мегмед IV віддав Правобережну Україну в управління господарю Молдавського князівства, а сам почав готуватися до походу на Відень. Мир між Портою й Москвою за рахунок поділу українських земель з одного боку штовхав Річ Посполиту до пошуку нових шляхів замирення з російським царем, але з іншого боку — спонукав до більш тісного співробітництва з Австрійським цісарством. Разом з тим, утвердження влади Османської імперії на «правому березі» Дніпра у 1670-х — початку 1680-х рр. було не таким вже простим та однозначним процесом, з огляду на прийняття гетьманськими урядами Петра Дорошенка та Юрія Хмельницького турецької протекції.
