«...І загинув козак! Пропав для всього козацького рицарства! Не бачити йому більше ні Запорожжя, ні батьківських хуторів своїх, ні церкви Божої Украйні також не бачити теж найхоробрішого з своїх дітей, що взявся захищати її. Вирве старий Тарас сиву пасму волосся зі своєї чуприни і прокляне і день, і час, в який породив на свою ганьбу такого сина», — описував Микола Гоголь синівську зраду у своїй класичній повісті «Тарас Бульба». Цей твір великого сина українського народу вже давно став хрестоматійним і відомим далеко за межами нашої Батьківщини. Цікаво, що його літературного героя, козацького полковника Тараса Бульбу, в багатьох випадках ототожнюють з реально діючою історичною особою і згадують поруч з Петром Сагайдачним, Богданом Хмельницьким, Іваном Сірком та Іваном Мазепою. А можливо, й справді хтось із героїв козацької історії слугував нашому видатному письменникові прототипом для написання цієї повісті? Відомо ж, що Микола Гоголь гаряче прагнув стати професійним істориком. Він навіть деякий час виконував обов’язки ад’юнкт-професора (докторанта) Санкт-Петербурзького університету та задумував написати багатотомну «Історію України». Чи міг він у той період свого життя дізнатися про відомого пращура, полковника доби Хмельниччини — Остапа Гоголя? Мабуть, що так. Та чи могло це спонукати його до створення образу Тараса Бульби?
Отже, спробуємо дослідити життєпис українського козака Остапа Гоголя. Народився Остап (в історичних джерелах також зустрічається інше прочитання його ім’я — Остафій, Євстафій, Євстахій) десь на початку переломного для багатьох європейських народів XVII ст. Можливо, що його місцем народження було невеличке подільське село під назвою Гоголі, засноване православним шляхтичем з Волині Микитою Гоголем. На жаль, молоді роки Остапа залишилися поза увагою середньовічних літописців. Відомо лише те, що напередодні 1648 р. він був ротмістром «панцерних» козаків у польському війську, яке дислокувалося в Умані під керівництвом С. Калиновського. Однак, як тільки розпочалися бойові дії між козацькою та польською арміями, ротмістр Гоголь разом з підлеглим відділом важкої кавалерії переходив на бік повстанців.
Незважаючи на відсутність повноцінної джерельної бази про перші роки формування молодої козацької держави, цілком очевидно, що полковник Остап Гоголь робив усе можливе для створення національних адміністративно-військових інституцій на українських землях, що етнічно межували з Польщею. Йому довелося проявити неабиякі організаторські здібності для формування загонів з подільських селян і міщан в районі Подністррв’я.
Блискуча у військовому відношенні перемога гетьмана Богдана Хмельницького над поляками під Батогом 22-23 травня 1652 р. викликала масове повстання українців на Поділлі. У зв’язку з цим гетьман наказав О. Гоголю звільнити даний регіон від присутності польської шляхти, що той успішно й виконав — наприкінці серпня тут знову встановилися українські владні структури. На початку 1654 р. О. Гоголю було доручено керівництво Подільським (Подністрянським, Могилівським) полком. У подальший період подільський полковник Війська Запорозького виконує найважливіші доручення Б. Хмельницького в західному регіоні України.
Після смерті Великого Гетьмана козацька старшина почала розколюватися на різні, протилежні за політичними поглядами, угруповання. В жовтні 1657 р. гетьман Іван Виговський з генеральною старшиною, до складу якої входив і полковник О. Гоголь, укладає так званий Корсунський договір між Україною та Швецією, де проголошувалося «Військо Запорозьке за народ вільний і нікому непідлеглий». Але на стабілізацію політичного становища в Україні цей договір вплинути вже не міг. У липні 1659 р. полк Гоголя відзначився під час перемоги українського війська над росіянами біля Конотопу.
Польська шляхта ніяк не могла погодитись з тим, що в геополітичному просторі Південно-Східної Європи виникла незалежна держава. Об’єднане польсько-татарське 18-тисячне військо на чолі з коронним гетьманом Стефаном Потоцьким у лютому 1660 р. оточило Могилів. На допомогу подільському полковнику Остапу Гоголю прийшли частини під керівництвом уманського полковника М. Ханенка та миргородського К. Андреєва. Гоголь успішно керував діями могилівської залоги, а також, відповідно до слів літописця, «на вилазках польських людей і татар побили багато». З польського боку в штурмі загинуло близько двох тисяч осіб.
Поступово пращур великого письменника схиляється до підтримки тієї частини старшини, яка наполягала на веденні переговорного процесу з урядовими колами Польщі за утвердження автономної української республіки в межах Речі Посполитої. Влітку того ж року його полк взяв участь у Чуднівському поході, результатом якого стало підписання між поляками і українцями Слободищенського трактату.
На виконання одноіменного договору, гадяцька комісія нобілітувала полковника О. Гоголя як шляхтича.
На початку 1664 р. на Правобережній Україні спалахнуло повстання проти польської влади і гетьмана Павла Тетері, яким керували Сулима, Семен Височан та Іван Сірко. Велику підтримку їм надавав лівобережний гетьман Іван Брюховецький, який бажав поширити свою владу на правобережні землі. О. Гоголь спочатку підтримує повсталих. Після того, як польські війська розпочали наступ на Брацлавщину, він разом зі своїм полком переходить з Могилева до Брацлава й там укріплюється. Але невдовзі під натиском королівської армії полковник не витримує і переходить на бік противника.
Однією з головних причин цього переходу була та обставина, що коронний гетьман С. Потоцький не відпускав зі Львова двох синів Гоголя, які навчалися там в одному з освітніх закладів. «...І синів моїх, якщо буде дозвіл Вашої Гетьманської Милості, то дозволь їм на короткий час приїхати додому при паспорті Ясновельможного, Його Милості, Пана Гетьмана Його Королівської Милості Запорозького (Тетері — Авт.)», — писав О. Гоголь до канцелярії коронного гетьмана. Останній свідомо зволікав з виконанням цього прохання, зважаючи на політичну невизначеність подільського полковника, а тому у вересні 1664 р. Гоголь усе ж таки був змушений визнати протекцію польського монарха. До речі, у своєму листі до Потоцького пращур письменника демонструє свій неабиякий інтелект, а саме проголошує слова, що якнайкраще пояснюють причини тогочасної Руїни і стають крилатими: «...Дійшло до того, що кожний козак хотів бути полковником, а кожний сотник — гетьманом».
Від початку гетьманування Петра Дорошенка О. Гоголь переходить під його булаву, адже вони знали один одного ще з часів Хмельниччини. Досвідчений Гоголь всіляко допомагав новообраному гетьману. Коли виникла загроза захоплення польськими військами Кальника, він вирушив на Лівобережжя, щоб особисто попередити П. Дорошенка. Разом вони повертаються на Правобережну Україну й допомагають оточеному в Кальнику полковнику Григорію Дорошенку, рідному брату гетьмана. Невдовзі О. Гоголь разом з Тарговицьким полком С. Щербини та січовиками І. Сірка воювали в околицях Очакова, де взяли в полон значну кількість татар. Саме тому Гоголь був відсутній на Раді під р. Росавою (неподалік від Корсуня), на якій більшість козаків схвалила намір П. Дорошенка визнати зверхність турецького султана. У цей час Гоголь неодноразово призначається наказним гетьманом Війська Запорозького і керує багатьма козацькими підрозділами під час багаточисельних військових операцій.
Наприкінці 1671 р. коронний гетьман Ян Собеський із значними силами вирушив на Правобережну Україну. Після багатоденної облоги Могилева, резиденції О. Гоголя, поляки ввійшли в .місто. Джерела повідомляють, що при обороні фортеці загинув один з синів Гоголя. «...Син Гоголів під Могилевом застрелений», — засвідчував очевидець тих подій. Сам полковник з відділом козаків зумів відійти на інший берег Дністра, в Молдавію, де й отаборився з дозволу господаря. Через кілька днів полковники О. Гоголь, К. Мігалевський та Кияшко відправляють листа до Я. Собеського, в якому дають згоду підкоритися гетьману М. Ханенку, який визнавав протекторат польського короля. Однак незабаром знову бачимо його в лавах П. Дорошенка.
Після чергового походу польських військ на Правобережжя Гоголь підпорядковується королю Яну III Собеському. В нагороду за це у грудні 1674 р. польський монарх надає йому привілей на володіння селом Вільховець. Воно існує й донині в Новоушицькому районі Хмельницької області. Ця королівська грамота цікава тим, що її копія була використана у 1784 р. дідом письменника Миколи Гоголя, полковим писарем Опанасом Дем’яновичем Гоголем-Яновським, для підтвердження свого шляхетського (дворянського) походження. Очевидно, саме дід Опанас розповів своєму синові Василю, батькові майбутнього письменника, про їхнього знаменитого пращура. А той уже переповів це маленькому Миколі, який з раннього дитинства дізнався про своє славетне козацьке коріння, а, навчаючись у Ніжинському ліцеї, почав збирати додаткові матеріали про полковника війська Запорозького Остапа Гоголя.
Ще в листопаді 1674 р. польський король видав універсал на володіння подільським селом Озаринці синові Гоголя — Прокопу. А наступного року своїм універсалом від 4 квітня до правобережних козацьких полків засвідчує, що «для кращого між усіма вами управління Гетьманом Наказним уродзоного Гоголя призначаємо...». Таким чином, на противагу своєму колишньому зверхнику П. Дорошенку (той визнавав протекторат турецького султана Мегмеда IV), полковник Гоголь став гетьманом Правобережної України від імені короля Яна III Собеського.
Згідно з Журавненським договором 1676 р. між Туреччиною і Річчю Посполитою, до Польщі відходили лише землі по Білу Церкву і Паволоч. Інша територія Правобережної України залишалася під протекторатом султана. А тому О. Гоголь за рішенням ради польського сенату разом з полками Кобелзького, Корсунця і Шульги (близько двох тисяч козаків.) передислоковується в Димерське староство на Поліссі. Під управління козацького гетьмана надавались Чорногородська, Коростишівська та Димерська фортеці. Також з коронного скарбу козакам гетьмана Гоголя було видано 60 000 злотих.
Димерське староство знаходилося неподалік від Києва. Саме цим пояснюється активна політика О. Гоголя в справі запрошення до себе лівобережних козаків. На Правобережжя переходить перяславський полковник Думитращко Райча. Цей факт схвилював російського Царя Федора Олексійовича, який вимагав від Самойловича утримувати «малоросійський народ від переходу до Гоголя». До речі, гетьман Самойлович навіть відклав свою поїздку до Москви через погрози О. Гоголя захопити Київ. У квітні 1678 р. О. Гоголь написав листа до І. Самойловича, де погоджувався визнати владу лівобережного гетьмана — «зараз самого себе твоїй милості віддаю». Тут проявилося його розуміння політичних прагнень лівобережного гетьмана до об’єднання України під єдиним державним управлінням.
Остап Гоголь помер 5 січня 1679 р. в Димері. Соратника Б. Хмельницького, який 27 років був полковником Війська Запорозького і останні 5 років свого життя очолював козаків Правобережжя, було поховано в старовинному Києво-Межигірському монастирі, що неподалік від Києва. Багато десятиліть потому тут зберігалося Євангеліє львівського видання 1644 р. в срібно-золотому обрамленні, подароване Гоголем монастирю незадовго до смерті. Символічним є те, що в Святодухівській церкві Межигірського монастиря портрет О. Гоголя «в чорних з червоними травами рамах» знаходився поруч із зображенням Богдана Хмельницького.
Довгий час тут також зберігався поминальний синодик родини Гоголів, складений, очевидно, на основі слів чи запису козацького полковника перед 1679 р. До нього було внесено такі імена (подаємо, як в оригіналі): Тимофій, Ганна, Матвій, Іван, Гафія, Мотрона, Осип, Лук’ян, Саватій, Авраамій, Марія, Ірина, Даміан, Марія, Іван, Павло, Остап, Ірина, Віра, Настасія, Ілля, Мартин, Прокіп, Марія, Остап, Григорій, Васа, Василиса, Василь, Гафія, Феодосія, Василь. Тут згадуються всі родичі гетьмана і його дружини до часу його смерті. Згідно основних принципів складання таких синодиків, він починав запис з основоположників роду — тут Тимофій і Ганна.
Ознайомившись з короткою біографією соратника Б. Хмельницького, бачимо, що можна провести багато аналогій між життєдіяльністю історичного Остапа Гоголя й літературного Тараса Бульби. І той, і другий були полковниками Війська Запорозького. У них було по двоє синів приблизно одного віку. Сини полковника О. Гоголя (одного з них звали Мартином чи Остапом, другого — Прокопом,) навчалися у вищому навчальному закладі Львова. Так само й літературні Остап з Андрієм отримували освіту, хоча й у Києві. У повісті Миколи Гоголя старший син Тараса гине від рук поляків, а молодший перейшов на бік братовбивць. Тут простежується пряма аналогія з долею синів пращура письменника: один з них (теж старший) гине у 1671 р. від рук жовнірів під час оборони Могилева, а інший — невдовзі, у 1674 р., переходить на бік поляків, які перед тим вбили його брата. Саме втікаючи від польської погоні з Могилева, під час переправи через Дністер, старий подільський полковник Остап ледве не загинув. Чи не нагадує це відомий сюжет з втечею від «ляхів» гоголівського Тараса Бульби?
Таким чином, можна цілковито визнати правдивим той факт, що прототипом відомого літературного героя всесвітньовідомої повісті «Тарас Бульба» був ніхто інший як далекий родич Миколи Гоголя, заслужений козацький старшина доби Б. Хмельницького, І. Виговського, П. Дорошенка, гетьман Правобережної України останньої чверті XVII ст. Остап Гоголь.
