Початок Третього тисячоліття остаточно переконав військових інтелектуалів у тому, що найефективнішою зброєю в боротьбі з противниками є так звані «психологічно-інформаційні війни», основою яких була розвідувальна діяльність. Однак, як кажуть, все нове є добре забутим старим. Подібні війни між різними народами й країнами велися з давніх-давен. На території Центрально-Східної Європи їх започаткував ніхто інший як гетьман Богдан Хмельницький — видатна постать нашої історії.
Б. Хмельницький при формуванні своєї армії надавав першочергового значення організації міцної розвідувальної служби. Згідно з дослідженнями істориків, вже в перші роки Національно-визвольної війни українського народу 1648 року визначилася організаційна структура цього «відомства», а також об’єкти, цілі, методи й прийоми його діяльності, що були значно вдосконалені протягом наступних років.
Згідно зі «Статтями про устрій Війська Запорозького», полковники і сотники повинні були постійно займатися окремими аспектами розвідки. Гетьман Хмельницький вимагав від них: «Вдень і вночі повідомляйте, що у вас робиться».
Незважаючи на те, що такого поняття як школа розвідників на той час не існувало, саме військове життя було найкращою школою. Кожен загартований у боях козак легко вмів пересуватись по-пластунськи, маскуватись, подавати сигнали голосами птахів, звірів, на ходу заскакувати на коня і робити на ньому різні «трюки». Втім, збереглися свідчення сучасників про те, що головним «мозковим центром» розвідоперацій був сам Хмельницький. Він не тільки їх розробляв, а й у найважливіших випадках приймав і відправляв розвідників, проводив з ними інструктаж. Залишається лише дивуватись, звідки в одній людині стільки знань і талантів?
За допомогою розвідувальної та контррозвідувальної служби, Б. Хмельницький шляхом розповсюдження дезінформації прагнув посіяти у ворожому війську непевність у власних силах, панічний настрій. У своїх універсалах до населення та інструкціях до розвідників гетьман наполягав на необхідності створення у стані противника відчуття приреченості, напруги та непевності. Отже, вперше в практиці тогочасного воєнного мистецтва застосовувалися принципи ведення так званої «психологічної війни». Такі методи були використані гетьманом у ході важливих битв з ворогом під Корсунем, Пилявцями та Берестечком.
Наприклад, перед Корсунською битвою, що завершилася перемогою українців наприкінці травня 1648 р., Б. Хмельницький зумів блокувати інформацію про реальний стан речей у своєму таборі і розповсюдив неправдиві свідчення про кількість козацького війська. Внаслідок цього командувач польською армією М. Потоцький почав ухилятися від бою, втратив стратегічну ініціативу і вже задовго до безпосередньої битви отримав психологічну поразку.
Психологічний фактор був визначальним і під час перемоги української армії під Пилявцями у вересні того ж року. Вдалими маневровими діями Б. Хмельницький створив несприятливі умови для розташування оборонного табору польських військ. Це, у свою чергу, викликало невпевненість коронного командування у своїх діях, яка поширилася й на особовий склад. Учасник тих подій з польського боку занотував у своєму щоденнику: «...У таборі ніякої дисципліни, ніякого авторитету вождів. Вночі після паролю стріляли, кричали, і ніхто за це не одержував догани, бо однаковий страх охоплював усіх, так що не було абсолютно ніякого порядку». Окрім того, на другий день битви, 22 вересня, за наказом гетьмана до ворожого табору потрапляє полонений козак, переодягнений священником. Незважаючи на тортури, він повідомляє про прихід на допомогу Хмельницькому кількох десятків тисяч татар. Насправді ж союзницькі війська нараховували до п’яти тисяч вояків. Але хитрий гетьман організував їм надзвичайно гучну зустріч: було дано салют з гармат і мушкетів. Цей факт, поряд з попередньою дезінформацією мужнього козака, спричинив до того, що серед поляків поповзла страхітлива чутка: до Хмельницького надійшла тридцятитисячна кримська орда!
Засилання до противника «підставних» полонених відбувалося неодноразово й під час подальшого ведення бойових дій. Це стало важливою складовою «психологічної війни» Б. Хмельницького. Адже ворог не сподівався, що козаки, мужньо витримуючи жорстокі тортури, будуть давати наперед запрограмовані й вигідні для українців свідчення. Коли під час Збаразько-Зборівської кампанії та боротьби з полками Данила Нечая польський воєначальник Лянцкоронський отримав від захоплених козаків відомості про підхід на допомогу козацькому полковнику начебто основних козацьких сил на чолі з самим Хмельницьким, він наказав відвести свої сили від Старокостянтинова. Зрозуміло, що це було простою дезінформацією, але завдяки їй Д. Нечай отримав оперативний простір для подальших дій.
Так само вчинив полковник Станіслав-Михайло Кричевський під Лоєвим, коли заслав козаків-«смертників» у табір литовського князя Януша Радзивіла й тим самим ввів його в оману щодо напряму свого просування. Ось як описує результати психологічного тиску Б. Хмельницького свідок тих подій з польського боку С. Освєнцім: «На самих лише «язиків»... покладаючись, із яких ніколи жодної правди не могли одержати. І це справді було немаловажною причиною для частої зміни (прийнятих) на радах рішень. Бо коли один язик розповідав, що Хмельницький іде до нас, то ми дерев’яніли, вішали носи і подумували тут боронитися від нього; якщо день-другий його не було видно і (новий) «язик» розповідав щось протилежне першому...»
Джерела засвідчують, що взимку 1651 р. під загальним контролем українського гетьмана та безпосереднім керівництвом козацького старшини Тарасенка (Стасенка) була проведена одна з найграндіозніших у тогочасній Європі розвідувальних операцій. До Корони Польської було направлено близько двох сотень українських шпигунів, які повинні були збирати найрізноманітнішу інформацію. Також вони мали розповсюджувати чутки про надзвичайну бойову міць армії Б. Хмельницького й тим самим викликати панічний настрій серед місцевого населення. Більшість козацьких розвідників (до речі, серед них були і жінки) під час виконання цього важливого завдання вдавали з себе жебраків, калік, «пілігримів», мандрівних циркачів, кобзарів, а в окремих випадках — священників, прочан або ченців. Серед розвідників була і шляхта, включаючи польську. Користуючись своїм походженням, вони могли займати високі посади при дворі і мати доступ до особливо цінної інформації. Недарма литовський канцлер А. Радзивілл у 1649 р. сповіщав з Вільно королю, що ворог має «своїх шпигунів і знає все, що тут діється». Серед розвідників були королівський камергер В. Верещака, брати Сечевичі та Ярмолович, який належав до близького оточення польського короля Яна Казимира.
Проведення диверсій також було частиною діяльності тогочасної розвідки. Вони були спрямовані переважно на послаблення військового потенціалу поляків. Злітали в повітря мости, переправи, виходили з ладу ворожі гармати, вночі щезали коні. Крім того, підпал шляхетських дворів, підготовка повстань селян також були справою рук козацької розвідки.
Батько «психологічних війн» зробив так, що перед початком Берестецької битви польське командування мало що знало про його плани. 21 червня 1651 р. шляхтич М’ясковський відзначав, що «про задуми Хмельницького нічого достовірно невідомо. Одні очікують нападу на нас під час походу чи на переправі, чи раптово коли-небудь вночі. Інші говорять, що він на місці під Вишнівцем буде із звичайною своєю підступністю чинити опір королю. А ще інші вважають, що він надішле декілька десятків тисяч (козаків) до Підгір’я для з’єднання з Ракоці».
Вчені В. Степанков та В. Сідак засвідчують, що під час Національно-визвольної війни середини XVII ст. Хмельницький створив трьохступеневу структуру керівництва розвідагентами — гетьман, керівник розвідслужби, резиденти на місцях. Формувалася також і низова мережа агентів. Наприклад, в одному з регіонів Польщі під керівництвом українського резидента П. Гжибовського перебувало вісімдесят осіб. Окрім того, Б. Хмельницькому вдалося створити агентурну мережу у Варшаві та столиці Великого князівства Литовського Вільно, яка вчасно постачала необхідну інформацію як політичного, так і військового характеру. Після 1654 р. розвідувальна служба Української держави провела блискучу операцію, внаслідок якої козацького розвідника Лук’яна Григоровича (Литвина), що був професійним лікарем, взяли на роботу в Посольський приказ у Москві.
До Чигирина надходили важливі дані військово-політичного змісту й з інших країн — Туреччини, Криму, Угорщини, Валахії. Українські розвідники успішно співпрацювали зі шведськими й трансільванськими колегами на території Польші, Чехії, Моравії, Сілезії та Австрії. Високого рівня досягла справа вербування агентів, серед яких були представники різних соціальних верств і груп, національностей і віросповідання.
Тактична військова інформація здобувалася шляхом розсилання спеціальних роз’їздів або за допомогою окремих розвідників, яким доводилося долати до сотні кілометрів. Вони дізнавалися про задуми командування противника, його чисельність і місцеперебування; напрямки й маршрут просування армій. Досить часто відомості необхідного характеру видавали захоплені «язики» — полонені з ворожого табору. Козацьке мистецтво взяття полонених, як відзначали сучасники, було одним з найкращих у тогочасній Європі.
На жаль, наступники Б. Хмельницького на гетьманській посаді не зуміли повною мірою скористатися досвідом свого попередника. Водночас дехто з визначних полководців Європи нового та новітнього часу під час ведення бойових операцій застосовували різні елементи ведення «психологічної війни», розвідувальних та контррозвідувальних операцій, які були започатковані нашим співвітчизником, великим гетьманом Хмельницьким.
