Специфічні умови існування українського народу покликали до життя на зламі середньовіччя — раннього нового часу такий своєрідний суспільний феномен, як козацтво. Ucraina terra cossacorum — так вже понад п'ять століть тому почали називати сучасники-іноземці землю наших предків. В їх свідомості українці тривалий час асоціювалися саме з цим найбільш мужнім, відважним і загартованим у битвах з кочовими ордами соціальним станом.

Козацтво назавжди увійшло у свідомість українського народу як символ його прагнення до свободи, демократії й національної незалежності, забезпечило появу у ній нових стереотипів мислення. Однак перш ніж усвідомити себе “політичним народом", виразником “прав і свобод" українського етносу, козацькій спільноті довелося пройти складний шлях своєї внутрішньої еволюції.

Понад три століття активної діяльності козаків на історичній авансцені — це велика, славна і трагічна сторінка, сповнена романтичним героїзмом і жахливим трагізмом протистояння численним зовнішнім ворогам. Водночас це була епоха національно-духовного і державницького утвердження українців як нації, коли вони зуміли у нерівній боротьбі не лише відстояти свою свободу й незалежність, а й створити одну з найдемократичніших для свого часу держав — Козацьку республіку. Своїм демократичним способом життя зі специфічними традиціями, моральними й правовими нормами і принципами, з відповідними державними й духовними інституціями, насамперед такими, як Києво-Могилянська академія, ця Козацька республіка справляла значний прогресивний вплив не лише на співвітчизників, а й на загальноєвропейський розвиток.

Козацтво збагатило вітчизняну й європейську політичну практику самобутніми формами суспільно-політичної організації, соціальної системи й господарської моделі, адміністративно-територіального устрою. Козацька Україна подарувала світові цілу плеяду талановитих діячів культури та освіти. Витворення власного державного організму, в основу розбудови якого було покладено традиції державотворчості козацтва, свідчило про величезні інтелектуальні сили та потенційні можливості українського народу.

Ідея незалежної України найяскравіше виявилася в Конституції П. Орлика, якою було узагальнено попередній досвід існування козацької держави та накреслено майбутні шляхи її розвитку. Незважаючи на знищення у кінці XVIII cт. політичних інститутів національної державності, її традиції не були остаточно перервані. У народній пам’яті наступних століть вони продовжували жити і залишатися надійною основою боротьби українського народу за своє національне визволення. Тріумфом козацьких державотворчих традицій став серпень 1991 р., коли незалежна Українська держава постала як реальність.

Значення козацтва в історії України, незважаючи на вагомий історіографічний доробок, до кінця не усвідомлене ще й сьогодні. Вчені продовжують шукати пояснення причин появи та з’ясування сутності цього соціально-національного феномена.

Гідним внеском в сучасне козакознавство є праця відомих істориків Олександра Гуржія та Тараса Чухліба. Героями й стали військові, політичні й культурні діячі козацької України, зокрема, Д. Байда-Вишневецький, С. Наливайко, П. Сагайдачний, П. Бут, І. Сулима, М. Кривоніс, Б. Хмельницький, І. Виговський, Л. Баранович, П. Дорошенко, О. Гоголь, І. Самойлович, С. Туптало, Ю. Кульчицький, Д. Ростовській, І. Мазепа, П. Орлик, С. Величко, С. Дівович, М. Залізняк, К. Розумовський, П. Калнишевський. Ці та багато інших більш знаних або майже невідомих вихідців із козацьких лав постають на сторінках книги у своїй воєнній звитязі або буденності повсякдення. Вони живуть і мріють, розробляють плани військових операцій та схеми дипломатичних акцій, виборюють незалежність України і створюють шедеври суспільно-політичної та історичної думки свого часу.

Автори знайомлять читача з перебігом перших козацьких повстань та подіями Національної революції, з складною міжнародною ситуацією, в якій відбувалося становлення та утвердження Української козацької держави, з заходами урядів іноземних держав, спрямованими на її розкол.

Написана Живою, образною мовою, ця книга, сподіваємося, прислужиться всім, хто цікавиться українською і європейською історією раннього нового часу, тією роллю, яку відіграв у ній козацький фактор.

Академік НАН України

Валерій Смолій

СТЕПОВИЙ ЛИЦАР ПОЧАТКУ XVI СТ.

На початку XVI ст. більшість українських земель входили до складу Великого князівства Литовського, яке, у свою чергу, було пов’язане персональною унією (союзом) з Короною Польською. Однак уряди цих двох східноєвропейських держав не могли забезпечити належну військову оборону своїх південно-східних кордонів та українських земель від майже щорічних, починаючи з XV ст., нападів татарських загонів, які посилилися з встановленням у 1475 р. протекторату Османської імперії над Кримським ханством. Вторгненням татарських орд протистояли лише гарнізони невеликих прикордонних замків, де місцеве населення могло сховатися від чергового набігу. Зважаючи на відсутність коштів, великий литовський князь і одночасно польський король Сигізмунд І Старий (1507-1548 рр.) не міг профінансувати регулярні війська для оборони краю, а посполите рушення (добровільна служба королю чи князю місцевої шляхти) не могло збиратися швидко й оперативно відбивати напади. Не здатними були зупинити ворога і т. зв. польні боярські сторожі, які виставлялися на шляхах просування татар та річкових переправах.

Отож відповідальність за оборону України покладалася на місцевих урядовців — київського воєводу, канівського, черкаського, барського, вінницького та інших старост. Але і вони не могли б справлятися з цим відповідальним завданням, якби не головний оборонець свого народу від турецько-татарської агресії у добу пізнього середньовіччя та раннього нового часу — українське козацтво. Ця своєрідна «армія без держави», яка сформувалася, головним чином, з найяскравіших представників місцевого українського люду протягом XV—XVI ст. становила потужну військову силу, що зміцнилася саме у боротьбі з «бусурманами»-завойовниками. Організуючим елементом в об’єднанні розрізнених козацьких загонів стала діяльність українських адміністраторів Великого князівства Литовського. Одним з перших був київський урядовець Семен Полозович, який на чолі козацьких підрозділів у 1508 р. здобув перемогу над татарами і отримав від тогочасного літописця титул «славного козака-русака». Трохи згодом інший прикордонний староста Предслав Лянцкоронський разом з козаками здійснив превентивний тактичний захід — військовий похід на турецьку фортецю Очаків. Зважаючи на його успішне завершення, сучасники засвідчили високе військове мистецтво козацького воєначальника, якого він, за їхніми словами, навчався «пройшовши цілу Європу, побував також в Єрусалимі і в різних варварських краях».

Однак найбільш вправним у військовій службі власній батьківщині виявився черкаський і канівський староста, справжній степовий лицар Остафій Дашкович, який відіграв величезну роль в організації козацтва як професійних збройних сил українського народу. Остафій народився у другій половині XV ст. у сім’ї українського шляхтича (пана-зем’янина) Дашка Івановича, якому великий литовський князь Олександр у 1503 р. надав за вислуги землі на Наддніпрянщині. У 1514 р. О. Дашкович отримує важку, але водночас відповідальну і почесну посаду адміністратора у канівському та черкаському староствах, в обов’язки якого входили і військові функції.

На той час Центральна Україна перебувала на перехресті польсько-литовсько-татарського протистояння, де сам характер прикордонного життя «на воєнній стопі» (як відзначали тогочасні документи) привів до існування своєрідної соціальної «нічийної зони», де між шляхтою і селянством, поряд з боярами і землянами, заявили про свої права на окремий «лицарський» стан козаки — найбільш мужні, відважні і витривалі в боях зі степовими ордами представники українського народу. У 1508 р. Дашкович, згідно з одним із документів, виступає вже як «козак непоспометий» на чолі підрозділів українських козаків (сучасники називали його їхнім «вождем») та бере участь у повстанні князя М. Глинського проти центральної литовської влади. Як засвідчує «Хроніка Мартіна Бєльського», О. Дашкович вже на другому році свого урядування, взяв участь у поході козаків на столицю однієї з татарських орд, що знаходились у Північному Причорномор’ї — м. Білгород (Акерман). Після знищення мусульманських поселень навколо Білгороду та Очакова війська П. Лянцкоронського і О. Дашковича поверталися до України з багатою здобиччю. Однак поблизу озера Овидова їх наздогнали турецько-татарські загони. Миттєво зреагувавши, козацькі воєначальники дали наказ організувати похідних оборонний табір з возів у формі «великого трикутника». Після відбиття першої атаки, через зроблені проходи перейшла у наступ козацька піхота, яка і розбила вщент нападників.

Очевидно, вдала військова операція 1516 р. зробила О. Дашковича впевненішим у власних силах і він вже одноособово починає керувати козацькими підрозділами. У 1521 р., домовившись про спільні дії з недавнім ворогом, він разом з кримським ханом Махмет-Гіреєм здійснює похід на Москву та Казань, щоб зробити володарем Астраханського ханства Сахіб-Гірея — брата Махмет-Грея. Історики стверджують, що козацько-татарські війська понищили територію Великого князівства Московського аж до самої Москви. За це О. Дашкович отримав почесні подарунки з рук Сигізмунда І — оксамит, сукно і 50 кіп грошима. Московський похід Дашковича й Махмет-Гірея можна вважати першим у низці спільних українсько-татарських військових операцій. У 1535 р. О. Дашкович знову здійснює похід на Росію. Гідними послідовниками військово-дипломатичних успіхів О. Дашковича у 20-х рр. XVI ст. стали згодом такі керівники козацтва як Д. Вишневецький, П. Сагайдачний, Б. Хмельницький, П. Дорошенко та інші.

Незважаючи на тимчасовий союз О. Дашковича з кримчаками, 1523 р. О. Дашкович здійснює напад на Очаків. Міцно укріплена турецько-татарська фортеця була взята штурмом і спалена, що засвідчило вміння козацтва не лише оборонятися та перемагати татар в степових поєдинках, але й застосовувати поширену в Європі практику здобуття замків та міст і містечок, укріплених валами, ровами й засіками. Того ж року козацькі війська на чолі з Дашковичем «город Ослам (Іслам-городок) зламали і поруйнували й гармати побрали» та взяли у полон багато татар. Знищення Іслам-городка стало дуже серйозною втратою для Кримського ханства, адже ця стратегічна фортеця контролювала все південне українське Подніпров’я. Через п’ять років (у 1528 р.) О. Дашкович разом з П. Лянцкоронським знову знищує відновлений турками Очаків.

Зібравшись з силами, татари вирішили помститися невгамовному «вождю» козаків. Навесні 1532 р. багатотисячна кримська орда разом з відбірними підрозділами турецьких яничарів (1500 чол.) і артилерією, що складалася з 50 гармат, оточила тогочасну столицю козацької України — м. Черкаси. Упродовж 30 днів намагався захопити черкаську фортецю хан Саадет-Гірей. Але всі багаточисельні штурми були відбиті оборонцями міста, на чолі яких стояв ніхто інший як О. Дашкович. Орда була змушена відійти. Пізніше Дашкович на сеймі польської шляхти вихвалявся здобутими ворожими трофеями, а також ядрами від гармат, якими обстрілювали Черкаси.

О. Дашкович вмів не лише наступати й оборонятися, але й проводити вмілу розвідку та збір інформації про дії противника. Так, наприклад, у 1527 р. він повідомляв Сигізмунда І про підготовку татарських військ до походу на Велике князівство Литовське та Корону Польську і пов’язував це з тимчасовим припиненням внутрішньополітичної боротьби в Кримському ханстві, де він мав своїх розвідників. Такі повідомлення постійно надходили від черкаського і канівського старости. Однак він і сам не цурався розвідувальних операцій, безпосередньо перебуваючи у стані ворога. «Він знав їх мову і, часто буваючи на розвідах, лишався невпізнаним у їх таборі; його вважали за татарина і завдяки тому довідавшись про їх справи, він розбивав їх на голову, а посланців татарських, посланих до нього виставляв на страшенну ганьбу...», — описували сучасники військову сміливість і хитрість О. Дашковича.

Козацького воєначальника можна назвати одним з перших вітчизняних теоретиків військової справи. У 1533 р. Дашкович у письмовому вигляді виклав польському королю свій проект оборони України та створення регулярної прикордонної служби. Згідно з його положень, біля татарських річкових переправ мали постійно вартувати козацькі підрозділи на човнах- «чайках». Інші козаки мали патрулювати традиційні сухопутні татарські шляхи. Нижче дніпровських порогів, на островах, він пропонував збудувати декілька міцних фортець. Хоча польський сейм і схвалив військовий проект О. Дашковича, який передбачав кількатисячний козацький реєстр, але не поспішав впроваджувати його в життя, зважаючи на відсутність коштів. Проте теоретичні викладки Дашковича не пропали даром — у 40-60-х рр. XVI ст. ними скористалися прикордонні старости й козацькі ватажки Бернард Претвич й Дмитро Вишневецький.

Отже, можемо відзначити, що військова діяльність козацького полководця Остафія Дашковича проводилася у складних умовах українсько-польсько-литовсько-татарського прикордоння, під впливом європейських та азіатських методів ведення бою. Саме так, не пориваючи з традиціями Київської Русі, викристалізовувалося національне військове мистецтво. Очолюючи українські козацькі підрозділи, О. Дашкович перемагав у багатьох битвах з татарами і москвинами, здобував неприступні ворожі фортеці й вміло оборонявся як у польових умовах, так і в містах. Окрім того, він особисто керував розвідувальними операціями й зумів узагальнити свій практичний досвід у першому вітчизняному військовому трактаті. Діяльність О. Дашковича великою мірою вплинула на подальшу організацію козацького війська, яке у наступальних і оборонних боях відстоювало свою батьківщину. Шану О. Дашковичу віддали більшість українських істориків — Д. Бантиш-Каменський, М. Маркевич, М. Грушевський, Д. Дорошенко називали його одним з перших козацьких гетьманів.