«Собеський був великим речником набору запорозьких козаків, тому що розумів бойову вартість козаків», — відзначав один із найбільших дослідників Віденської битви польський історик Ян Віммер. Й справді джерела свідчать, що король Речі Посполитої Ян III Собеський цінував Військо Запорозьке як найкращу піхоту, бо та була витривалою й звичною до польових робіт, а ще — дуже вправною під час переправ через ріки та проходу лісами. Про це свідчив і секретар польсько-литовської королівни Марії Казимири, француз Француа-Поль Далєрак, який брав участь у битві під Віднем. «З них [козаків] набирається певне число піхотинців, яких дуже цінує король», — відзначав він у своїх спогадах про Україну. Окрім того, Ян III Собеський, який наприкінці літа 1683 р. вирушав у похід до австрійської столиці Відня з метою звільнення його від турецької облоги, передбачав використання козацьких підрозділів для проведення ними розвідувальних операцій і, особливо, у такій нелегкій військовій справі як захоплення ворожих «язиків».
Власне козацька піхота, яка ще з XVI ст. була вимуштрувана в боях із турками і татарами (й тими ж поляками!); вже на середину XVII ст. до певної міри відповідала новим формам організації збройних сил в Європі, а її розвиток проходив у руслі континентальної «порохової революції» («gunpowder revolution»). Українська піхота була організована на зразок найманих чи міліційних підрозділів, які набиралися лише на період війни. Дослідники відзначають, що під час бою піхотинці Війська Запорозького, так само як, наприклад, європейські аркебузери чи мушкетери, в залежності від своєї кількості шикувалися у стрій від 2 до 6 рядів. Це давало змогу почергово вивести на постріл максимальну кількість стрільців й забезпечити велику вогневу міць. Разом з тим, окрім розповсюджених на той час методів стрільби стоячи і з коліна, українці часто вели вогонь у лежачому положенні. Козацьких піхотинців також вирізняла певна універсальність, зокрема, вміння до різноманітних саперних робіт, в т.ч. і швидкої побудови земляних та комбінованих (дерев’яно-земляних) укріплень. Поруч з українською піхотою важливу роль у майбутніх боях армії Речі Посполитої з турками відіграла й козацькі кіннотники.
Битва з турками під Віднем 12 вересня 1683 р.
Для того, щоб мати уявлення про потенціал козацьких підрозділів, їхню кількість та потреби фінансування польським урядом, ініціювалося укладання спеціальних «компутів» (реєстрів, списків). «Військо Його Королівської Милості Запорозьке», що перебувало на військовій службі Корони Польської, не входило до загального обліку коронних відділів і мало окремі компути, а отже, було найманим військом. Для його матеріального забезпечення та фінансування виділялися кошти не лише владними структурами Речі Посполитої, а також і Апостольської столиці (Ватикану), яка, починаючи з 80-х рр. XVII ст., розпочала досить плідно допомагати польським королям «священній боротьбі з невірними».
Після зустрічі короля з посланцями Запорозької Січі, які перебували у Варшаві у травні-червні 1683 р., польське командування вже планувало, що у виправі їхньої армії під Відень буде брати участь до 3-х тисяч козаків із Правобережжя та Запорожжя. Про важливість польсько-українських переговорів свідчила зацікавленість у них західноєвропейського суспільства, зокрема, влітку 1683 р. інформацію про можливість залучення на бік Речі Посполитої запорожців писала популярна французька газета «Gazette de France». На вербування українців виділялися гроші з самого Ватикану. Римський папа Інокентій XI надав спочатку для заохочення козаків 270 тисяч флоринів, а потім ще дві виплати розміром у 100 та 60 тисяч флоринів. За «Ординацією плати Війську Запорозькому коштом Отця Святого Інокентія XI за субсидією Корони Польської проти неприятеля меча Святого затягненого» за 1683 р. під керівництвом полковників Василя Іскрицького та Булукбаші мало перебувати по 500 козаків, Максиміліана Булиги-Курцевича, Андрія Зеленецького, Казимира Станецького, Івана Дуніна-Раєцького, а також невідомого полковника (можливо, Даровського) — по 400 чоловік.
Очевидно, що у червні 1683 р. папські гроші були виплачені полковникам, які ще не набрали задекларованої в реєстрі кількості козаків. Тільки три з семи згадуваних у 3-тисячному компуті полковника змогли (та й то, із запізненням) сформувати свої підрозділи для участі у виправі до Австрійської імперії. Як свідчать документи, лише полки В. Іскрицького, М. Булиги-Курцевича та Даровського виступили в закордонний похід, інші ж (Булукбаша, І. Дунін-Раєцький, К. Станецький, А. Зеленецький) не змогли належним чином розпорядитися коштами з Рима й вчасно надати свої підрозділи для закордонного походу. Хоча вже в жовтні — листопаді 1683 р. вони почали воювати проти турків на Поділлі.
Разом із козаками до складу армії Речі Посполитої, яка готувалася вирушити на допомогу австрійцям до Відня влилося більше ніж 10 тисяч українських шляхтичів родом зі Східної Галичини, Волині, Поділля, Київщини й навіть Чернігівщини (останні перебували на Поліссі).
8 липня 1683 р. з австрійської столиці до Польщі відправився посланник імператора Леопольда І Габсбурга. Через тиждень він прибув до табору королівського війська поблизу Рави Мазовецької, де повідомив про наступ на Відень багатотисячної турецької армії та передав королю прохання виступити на допомогу, згідно з укладеним перед тим договором1.
1 «У великій небезпеці Відень... Вже не чекаючи полків Литовських, ні Козаків, залишивши їм накази поспішати за мною, у перших днях вересня сподіваємося бути на берегах Дунаю», — писав Ян III Собеський до Папи Римського Інокентія XI.
«Приповідні» листи від імені короля на вербування козацьких полків були відіслані на Правобережну Україну через коронного гетьмана С. Яблоновського з 20 червня по 16 липня. Згідно з вміщеним у них наказом українські вояки мали прибути у Львів до 15 серпня. Тобто на мобілізаційні заходи відводився дуже малий термін. Адже багато часу треба було витратити лише на дорогу. Щоб вчасно дістатися до столиці Східної Галичини козаки, які в такий далекий похід мали рухатися в супроводі обозу (тобто возів, на яких знаходилося все необхідне для такої виправи), повинні були подолати майже 600 км. У часовому вимірі це займало близько 20 діб. Окрім того, зі Львова ще треба було добратися до Кракова, а це ще 300 км., тобто ще майже 10 діб. Отже, на мобілізацію для різних козацьких полків відводилося від 1 до 3 тижнів. Зрозуміло, що за такий короткий термін полковники Війська Запорозького не могли вправитися й на визначену командуванням Речі Посполитої дату майже ніхто з них не встиг привести свої підрозділи до королівського табору.
Затримка з прибуттям козаків до табору польської армії була пов’язана ще з декількома причинами. По-перше, на Правобережжі, звідки очікувалося прибуття необхідної підмоги, козацький устрій після багатолітніх війн був майже знищений, а отже виникли великі труднощі з набором тут боєздатних підрозділів. По-друге, більша частина невеликої кількості козаків, яка все ж таки там залишалася, перебувала під владою турецького ставленика молдавського князя Г. Дуки та його наказного гетьмана І. Драгиничав й була також зажадана ними у травні 1683 р. для допомоги османській армії Кари Мустафи.
Та, незважаючи на ці перепони, десятки сотень українських козаків із Правобережжя та Запорозької Січі, а також із Лівобережжя, зважаючи на обіцянку гарно заплатити, все ж таки відгукнулися на відчайдушні заклики короля Речі Посполитої. Вони поступово збиралися поблизу Білої Церкви, Паволочі та Овруча і рушали в напрямку Польщі, щоб потім через Словаччину, Чехію та Угорщину дістатися Австрії. Шлях передового підрозділу козацтва на чолі з полковником Апостолом пролягав за таким маршрутом: Біла Церква — Паволоч (Овруч) — Львів — Краків — Бєлсько — Ліпнік — Оломувєц — Брно — Тульн — Відень. Отже, щоб дійти до театру бойових дій, козакам необхідно було подолати більше 1 тисячі 250 км. Якщо зважити на те, що протягом доби козаки, які від Кракова рухалися вже разом із польсько-українськими шляхетськими хоругвами польного гетьмана М. Синявського, у середньому проходили до 20-30 кілометрів (армійський обоз мав близько 6 000 возів!), то загалом віденський похід українців тривав більше за півтора місяця.
Основні сили Речі Посполитої, які складалися головним чином з т. зв. «затяжного війська» та приватних шляхетських хоругв, становили близько 22 з половиною тисяч вояків на чолі з королем Яном III Собеським вирушили у напрямку австрійської столиці 22 серпня 1683 р. Під час походу до Відня, перебуваючи під чеським містом Модричем, 29 серпня, польсько-литовський король згадав у листі до своєї дружини Марії Казимири: «...Що до краю: не має у світі нічого подібного, земля краща, ніж в Україні». Разом з тим, Ян III Собеський звертався до королеви з питанням: «А що чути про Козаків повідомляй мене і, приспішити їх за мною...». Через два дні з-під австрійського Гейлігенброна командувач армії Речі Посполитої писав: «...А я не дбаю вже ні про кого, тільки про самих Козаків, за якими не раз через день сумую. Видаючи так багато коштів на них, а не мати їх вчасно..., чи можна це серце моє витримати. Тих тоді єдиних Козаків приспішити, якщо надійдуть, і під них вози давати, бо без усіх інших людей можна обійтися». З цих слів стає зрозумілим наскільки важливим для польсько-литовського короля було прибуття козацьких підрозділів з України до Австрії.
Невдовзі християнська армія була вже поблизу підніжжя невисокого пасма гір Віденського Лісу, перехід через який зайняв майже два дні. Тут відзначилися українські козаки полковника Апостола. У лісових масивах поблизу містечка Унтер-Ведлінгбах вони забезпечували оборону від татар, які «з усіх боків і з тилу... наглядати почали» та марш правого крила польського війська на чолі А воєводою Руського воєводства, коронним гетьманом Станіславом Яблоновським. Окрім того, в одній з долин козаки відібрали в турків велику череду худоби. Це мало дуже велике значення, оскільки свіже м’ясо було вкрай необхідне польським жовнірам, які в основному харчувалися сухарями.
Безпосереднє військове командування передовим відділом українського козацтва, який складався з 140-150 чоловік і брав участь у битві під Віднем, здійснювалося полковником Війська Запорозького, якому підпорядковувалися осавул, писар, хорунжий та курінні отамани. Підрозділ поділявся на 15 куренів, до яких входило по десять чоловік. Ці найменші структурні одиниці полку очолювала відповідна кількість курінних отаманів. До козацького вогнепального озброєння, насамперед, входили рушниці, які тоді називалися ручницями й були полегшеним типом європейського аркебуза (пищалі). Очевидно, що під Віднем українці використовували також мушкети, карабіни та пістолети (пістолі). їхньою традиційною холодною зброєю на той час були шаблі угорсько-польського типу, луки та ножі. Обов’язковим елементом під час походу був шанцевий реманент, до якого входили лопати (заступи) і сокири. Відомо, що до комплекту зброї ще одного з українських учасників віденської кампанії С. Палія з-поміж іншого входили: шабля, декілька пістолетів разом із ладівницями (спеціальний патронташ для набоїв) та оздоблений сріблом «сагайдак», тобто лук у налуччі та, власне, сагайдак зі стрілами. Також серед козацького обладунку знаходилася і т. зв. місюрка — невеликий металевий шолом.
У неділю вранці, 12 вересня 1683 р., розпочалася Віденська битва, яка ввійшла до світових анналів історії. О 4-й годині надзвичайно туманного ранку австрійські драгуни почали рухатися вздовж Дунаю й вступили в жорстокий бій з яничарами, що по суті й поклало початок Віденській битві. Після того як стало світліше та розвіявся туман, турки побачили командний пункт противника на Каленберзі й самого короля Речі Посполитої, який за допомогою «перспективи і великого дзеркала» роздивлявся табір військ султана. Основний наступ європейської коаліції на турецький табір почався з гарматних пострілів. Під прикриттям артилерійського вогню п’ять австрійських і чотири німецьких батальйони рушили на позиції мусульман із лівого флангу. Але ті витримали наступ й розпочали контратаку. Протягом довгого часу війська Карла V Лотарінгського привертали до себе увагу супротивника і витримали кілька турецьких атак. Відбивши ворожі наступи, імператорські піхотинці поволі рушили вперед. У цьому їм допомагали встановлені серед шеренг легкі гармати, які своїми численними пострілами заважали османським підрозділам зосередити свої сили. Фронт союзницької армії розтягнувся майже на 10 км. О 8-й годині австрійські війська оволоділи селищем Нусдорф та продовжували рухатися в напрямку Гейлігенштадту. Невдовзі турків відтіснили до селища Дьоблінг. У той же час підрозділи німецьких князів поволі спускалися з гір Фогельзанг і Германскогель та з боями просувалися до населених пунктів Зіберінг і Грюнзінг.
На Каленберзькій горі християнами було встановлено гарматну батарею, яка почала обстрілювати гірські схили, де укріпилися яничари. Останні разом із пішими та навіть кінними, сейменами1 намагалися захопити гармати, однак їх відтіснили два батальйони імперської піхоти, які захищали батарею. Відразу ж Карл V Лотарінгський почав атакувати на лівому фланзі в напрямку гори Нусберг (на ній знаходилося селище з однойменною назвою), де знаходилися великі сили турків, серед яких, до речі, знаходилися й християнські піддані султана. О 10-й годині австрійці нарешті оволоділи Нусбергом. Одночасно на позиціях, де знаходилися війська німецьких князів, турки зуміли трохи просунутися вперед й потіснити підрозділи саксонського генерала Генріха Реуса фон Плауена. Вирівняти фронт вдалося завдяки сміливим діям гановерської гвардії на чолі з полковником Карлом Паландтом.
1 Сеймени — назва турецьких піхотинців у яничарських підрозділах.
З появою на полі бою військ Речі Посполитої великий візир Кара Мустафа спочатку зумів зупинити атаку їхньої кінноти та почати контрнаступ силами сіпагів і сейменів. Австрійсько-німецькі сили на лівому фланзі знову почали відступати з Нусбергу. Очевидець тих подій; який знаходився в османському таборі, так оцінював ситуацію, яка склалася в цей час на полі бою: «Потім гяури розпочали штурм, випираючи їх (турків. — Т. Ч.) із позицій, але ті у свою чергу другий раз вдарили на гяурів і відігнали їх на гору». З боку мусульманської коаліції в цій операції відзначився Гарун-паша, а також яничари бейллербея з Алеппо Абу Бекіра.
Ян III Собеський до 13-ї години дня знаходився у військовому штабі на висоті Каленберг, звідки через порученців здійснював керівництво діями союзників. Король очікував підходу піхотних підрозділів, які завершували перехід через гірські масиви та концентрувалися поблизу Каленберга. Після цього він за свідченням його сина, королевича Якуба, «пішки зійшов із тієї прикрої гори, а коли став біля її підніжжя..., сів на коня й почав шикувати своїх, рухаючись прямо до середнього крила, за ним відразу йшли гусари воєводи волинського (М. Синявського. — Т. Ч.) кілька легкоозброєних хоругв». Як бачимо, волинські шляхтичі з України разом із козацькою сотнею Апостола в найбільш відповідальний момент були поруч із головнокомандувачем об'єднаної армії європейських країн.
Кинувши в бій додаткові сили, Ян III Собеський зумів зупинити турків. Окрім того, побачивши, що на правому фланзі турки почали відступати, король дав наказ про наступ. Поляки та українці заволоділи центральною височиною Шафберг та долиною навколо неї, що дозволило контролювати хід подій. На горі Роскопф зайняли позиції підрозділи на чолі з руським воєводою та коронним гетьманом Станіславом Яблоновським, серед яких перебували й шляхетські хоругви зі Львівщини, Холмщини, Київщини та Брацлавщини. Зокрема, це — панцерні кіннотники київського каштеляна Ф. Дзєдушицького, львівського підкоморія А. Ходоровського, перемишлянського каштеляна Я. Стадницького, холмського старости М. Ржевуського. У Віденській битві з османською армією відзначилися також кінні полки підляшського воєводи В. Лещинського, белзького воєводи К. Вишневецького, жидачівського стольника М. Радецького та дві волинські хоругви з Луцька — старости А. Мянчинського та єпископа С. Вітвицького. Останній також виконував особливі доручення короля, зокрема, допомагав йому в керівництві кількома десятками німецьких кінних рейтарів, яких австрійське командування прислало до штабу Речі Посполитої для зв’язку між союзниками.
Між 14-ю та 15-ю годинами королівська піхота заволоділа чотирма височинами, які знаходилися навпроти них. А це дозволило більш вільно діяти кінноті — знаменитим польським «крилатим» гусарам1 і драгунії. Після 16-ї години Яну III Собеському нарешті вдалося сформувати єдину лінію фронту з австрійськими та німецькими військами. Підрозділи М. Синявського вишикувалися перед Пютцлейнсдорфом і на північних схилах Шафбергу. У центрі, навпроти гори Грюнберг, перебував королівський полк, а відділи С. Яблоновського розмістилися перед селищем Дорнбах. Попереду виступали піхотинці, за ними в лінію — гусари, а потім панцирні кіннотники.
1 Ці кінні підрозділи протягом XVII ст. були головною ударною силою військ Речі Посполитої в численних битвах та війнах. Вони вдягали комбіновані металеві лати (часто це була кольчуга) з наручами і шлемами (шишаками). Головної їхньою відзнакою були приторочені до пояса за спиною два дерев’яних «крила», оздоблених пір'ям. Саме тому їх називали «крилатими». Основною зброєю гусар був спис довжиною 5-5,5 м., який був виготовлений за спеціальною технологією. Всередині держак списа був пустим, а в місці хвату розміщувалося захисне «яблуко» і довгий (до 1,5 м.) прапорець у кольорах відповідної хоругви. На озброєнні в гусар перебували також шабля, палаш (меч) та чекан (молоток). Шабля знаходилася на поясі, а палаш і чекан були приторочені до сідла. Окрім того гусари мали пару пістолетів. Гусари Речі Посполитої успішно застосовувалися для прориву фронту противника в багатьох війнах, однак неодноразово зазнавали поразок від легкої татарської та козацької кінноти у 1640-х — 1670-х рр.
Основні сили турків, кінні підрозділи яких очолював Ібрагім-паша, знаходилися якраз навпроти центральної групи військ європейських союзників. Османська піхота обороняла місцевість, яка пізніше отримала назву Тюркеншанц (зараз тут знаходиться міський парк), де розміщувався штаб Османської армії на чолі з великим візирем Кара Мустафою. Після невдалої атаки групи військ С. Яблоновського поле битви залишила майже вся 20- тисячна татарська орда на чолі з ханом Мюрад-Гіреєм. На боці турків продовжували воювати лише близько 500-600 кримських татар під керівництвом солтана Хаджи-Гірея.
Зважаючи на те, що насувалася темрява, Ян III Собеський порадившись з австрійцями і німцями, вирішив нанести туркам вирішальний удар. Але перед тим король провів розвідку боєм, відправивши в лобову атаку на головний табір Кари Мустафи декілька гусарських та панцирних кінних хоругв на чолі з королевичем Олександром. Одну з них, до якої входило близько 120 вояків зі Станіславова (суч. Івано-Франківськ) та Галича, очолював галицький староста С. Потоцький. Ще до однієї панцирної хоругви, сформованої краківським каштеляном Анджеєм Потоцьким, окрім власне краківських шляхтичів, перебували львів’яни, а також прикріплено 70 козацьких піхотинців. Спочатку в атаку пішла українська та польська піхота, а потім заковані в лати королівські гусари та панцерники (разом із ними були й кінний підрозділ баварського курфюрста Максиміліана II Емануеля) ввірвалися до табору Кари Мустафи й почали відчайдушно рубати шаблями та колоти списами оточення великого візира, яке не чекало від невеликого загону спритності. Очевидець цього з турецького боку засвідчував: «...Гяури були всі в залізі, тому шабля там була непридатна, але досвідчені у боях герої від цього не розгубилися. Кожний з них мав дубину чи сокиру, а тому вони почали колотити гяурів по голові, обличчю і рукам, а ті, у кого не було такої зброї, своїми шаблями пропорювали животи їхніх коней. Так милістю Аллаха змусили їх відступити, а велику частину поклали чи поранили». У результаті цієї виправи більша половина кіннотників та піхотинців загинула. Серед убитих у цій відчайдушній атаці був і сам С. Потоцький та багато вихідців з Східної Галичини та Правобережної України.
Після цього в бій вступив 2-тисячний підрозділ волинян і тернополян на чолі з М. Синявським. У результаті наступу перші шеренги турецької кінноти, були відкинуті, але турки продовжували чинити запеклий опір. З огляду на випад сіпагів із правого флангу почав відступати полк коронного конюшого, галичанина М. Матчинського. На допомогу полякам й українцям надійшли з лівого боку німецькі драгуни та австрійські кірасири, а тому турки вимушені були відступити в напрямку Герстхофа. У цей час один із султанських воєначальників Абаза Сари Гусейн-паша почав концентрувати великі підрозділи в центрі оборони. Але такі заходи турецького командування лише послабили їхні сили на лівому фланзі, де перейшли в наступ австрійсько-німецькі війська. Водночас польські драгуни С. Яблоновського змусили відступати турецьку кінноту на правому крилі.
Десь близько 17-ї год. Ян III Собеський наказав своїм військам вдарити з правого флангу в центр оборони османських сил. Несподівана концентрована атака 20-тисячної королівської та імператорської кавалерії стала вирішальною й змусила Кара Мустафу до загального відступу. Сучасники, а за ними й історики засвідчували, що такого масованого нападу силами одних кіннотників Європа ще не знала. Близько 18-ї години вечора король Речі Посполитої вже зайшов до залишеного шатра турецького головнокомандувача. Бої із залишками мусульманських військ тривали до пізнього вечора. Переслідувати відступаючих турків Ян III Собеський наказав підрозділам луцького старости Атанасія Мянчинського. Під Еберсдорфом вони нагнали один із відступаючих турецьких підрозділів і розбили його.
Османські втрати у Віденській битві становили близько 10 (за іншими даними — 15 000) тисяч вбитими та трохи більше поранених. Натомість серед європейських союзників втрати були значно меншими — близько 1 тисячі 500 вбитих і 2 тисячі 500 поранених. Переможці захопили значні військові трофеї, серед яких майже 150 гармат, 983 центнери пороху, 1 тисяча 500 центнерів олова, 20 тисяч гранат, 20 тисяч гарматних ядер, 1 тисяча бомб, 8 тисяч пустих возів, велика кількість наметів, різної зброї та амуніції. До Ватикану було передано один із прапорів (корогв) османської армії. Очевидно, щоб надати більшого значення перемозі й надати їй «ідеологічного забарвлення» оголосили, що це був саме Прапор Пророка, хоча насправді останній був вивезений Кара Мустафою під час відступу. Очевидці засвідчували, що цей символ османської могутності допомогли зберегти великому візиру декілька сот кримських татар на чолі з Хаджі-Гіреєм. Інший здобутий в турків штандарт Ян III Собеський подарував австрійському імператору Леопольду І Габсбургу. Інші турецькі прапори й клейноди були привезені до Речі Посполитої й протягом довгого часу зберігалися в королівських замках Західної України.
Пізнього вечора 12 вересня 1683 р. ліве крило союзницьких військ увійшло до Відня — двохмісячну облогу було знято! Об’єднані війська європейських країн спромоглися здолали багатотисячну армію турецького візира Кари Мустафи і звільнили від багатоденного оточення столицю Австрійської імперії. Про активні дії українських козаків Апостола у Віденській битві свідчить такий запис короля: «... Турків зараз ведуть, як псів: і худобу їм моя драгунія, і Козаки немало забрали». Окрім полку Апостола, у битві під Віднем брала участь й сотня українського козацтва, яка перебувала у складі корпусу І. Любомирського та близько 70 козаків із «ватаги» Чомухи, що входили до хоругв надісланих до Відня краківським каштеляном А. Потоцьким. Таким чином, у бойових діях проти турків у Віденській битві безпосередньо брали участь майже 320 українських козаків.
Самійло Величко так описував битву під Віднем: «Тоді почув Бог волання й стогони віднян, що. були близько до загибелі, й допоміг з’єднатися поміж себе військам християнським, польським, козацьким і німецьким електорським. А розпорядивши ті війська чинно поміж себе, турки того не знали, вони 12 вересня, скоро світ, прикликали в поміч всесильного Бога і міцно вдарили на всі бусурманські війська, одні на обози, а інші з козаками на шанці. Бусурмани хоча й сильно опиралися всією силою проти християнських військ увесь день, однак до вечора здепресували й, послабшавши в силі своїй, розполовинилися: хан з ордами — на один бік у поле, а турки — у другий бік в обоз. Потім зі свого обозу вони відступили до Дунаю...».
До причин поразки багатотисячної армії Османської імперії під Віднем сучасники з турецького боку зараховували деморалізацію її вояків, поширення різних хвороб та слабку дисципліну серед султанських васалів. Так, наприклад, військо кримського хана Мурад-Гірея відступило з поля бою відразу ж після перших атак європейців. У свою чергу, переможці відзначали низький рівень військово-теоретичного мислення турецького керівництва і вказували на основну помилку Кари Мустафи, який допустив безперешкодний перехід польсько-австрійсько-німецьких сил через складну місцевість Віденського Лісу до театру бойових дій.
З огляду на участь українського козацтва у Віденській кампанії 1683 року король Ян III Собеський будував далекосяжні плани щодо створення широкої європейської коаліції держав, куди б окрім Австрії, Польщі, Венеції і Ватикану входили, за його словами, колишні турецькі васали: Угорщина, Трансільванія, Волощина, а також «Козаки, Серби, Болгари, усі ті, що визнають Євангеліє». Король Польсько-Литовської держави також пише спеціальний меморіал, у якому розкриває свої погляди на подальшу боротьбу з Османською імперією. Основною думкою цього документу було те, що мусульманського ворога можна перемогти спільними діями багатьох християнських країн Європи, але на різних напрямках. Отже: війська Австрійської імперії мали наступати на турків в Угорщині та вздовж Дунаю; Річ Посполита атакувати позиції султана в Молдавії, Волощині та Правобережній Україні; Венеція — на Середземному морі. Окрема й важлива роль відводилася українському козацтву, яке повинне було за допомогою свого флоту напасти на Стамбул з боку Босфору. Це було не такою вже й фантастичною задумкою, зважаючи на те, що перед тим запорожці вже Не раз «турбували» османську столицю.
Один з українських учасників вирішальної для долі багатьох європейських та азіатських народів Віденської битви, львівський православний єпископ Йосиф Шумлянський склав поему про неї й такими неповторними поетичними рядками згадував про героїчні дії своїх земляків разом із союзниками протягом 12 вересня 1683 р.:
А од рана аж до ночі
Не оден там замкнув очі
І на крвавом полю зостав,
Навіки ся з світом розстав...
