Історичні джерела засвідчують, що поведінка гетьмана Богдана Хмельницького вказувала на його холеричний темперамент, який досить часто проявлявся в рисах його характеру, так чи інакше впливав на його вчинки та дії. Ті, кому пощастило спілкуватися з ним, звертали увагу на тонкий розум, ерудицію, вміння передбачати розвиток подій, сталеву волю гетьмана. Сучасні історики відзначають, що Богданова різкість у судженнях і запальність у розмові поєднувалися з м’якістю і привітністю, дотепність — із мовчазністю, простота і щирість — з лукавством і мстивістю, доброта — з суворою вимогливістю і навіть жорстокістю. В його характері дивовижно сплелися воєдино відчайдушна сміливість і холоднокровна обачність, принциповість, що межувала з впертістю і готовність до компромісу. Можна сказати, що це була цільна, але водночас і суперечлива натура.
Джерела стверджують, що в жовтні 1653 р. в Чигирині Хмельницький власноручно «вийняв шаблю і порубав черкаського полковника Єська» за виявлену до гетьмана неповагу. Цікаво, що відразу після прикрого випадку «гетьман до козаків поклонився тричі до землі і велів їм дати бочку меду». Отже, як бачимо, жорстокість межувала у даному випадку з деякою м’якістю характера володаря України.
Незважаючи на те, що Богдан дуже любив свого старшого сина Тимоша і бачив у ньому свого наступника на гетьманській посаді, він виховував його в спартанському дусі. Очевидці відзначали, що, прагнучи наставити свого молодшого нащадка на шлях істини, старший Хмельницький «наказав прив’язати його до гармати і міцно бити, поки той не поклявся йому, що буде добрим, статечним, і тільки потім наказав відкувати його. Часто Хмельницький за шаблю хапався, так що (Тиміш) не хоче потрапляти йому на очі». Разом з тим, не було меж батьківському розпачу після загибелі Тимоша у молдавській кампанії 1653 р.
Сильний і вольовий характер гетьмана проявлявся у багатьох життєвих ситуаціях. Коли в червні 1657 р. до Чигирина приїхали посли від Шведського королівства, то вже тяжко хворий Б. Хмельницький, як свідчить сам посол, «незважаючи на свою слабість, велів перенести себе туди (до кімнати переговорів), щоб мати зі мною (шведським послом) розмову.» Далі представник Швеції дивувався тому, що Хмельницький у такому важкому стані «привітав мене дуже люб’язно і, випив бокал за здоров’я Вашої Королівської Милості (Карла X Густава)».
Невибагливість у побуті та скромність у побуті Б. Хмельницького підкреслювали багато сучасників, зокрема, венеціанський посол Альберто Віміна, що зустрічався з гетьманом у 1650 та 1656 рр. Підсумовуючи свої враження від зустрічей, він писав: «Всім, хто входить до його (Хмельницького) кімнати, він тисне руку і всіх запрошує сідати, коли вони козаки. У цій кімнаті немає ніякої розкоші, стіни позбавлені всяких прикрас, за винятком місць для сидіння. У кімнаті знаходяться тільки грубі дерев’яні лави, вкриті шкіряними подушками... Дамаський килим простягається перед невеликим ліжком гетьмана, в головах його висить лук і шабля, єдина зброя, яку він звичайно носить... Гетьман передбачливо прикрасив так своє житло, щоб пам’ятати про своє становище і не впасти в надмірну гордість. Може, в цьому він наслідує Агафокла, який, бувши сином гончара і досягши царської влади, звелів зробити собі стіл і поставець з глиняним посудом». От би деяким нашим політикам мати таку скромність у побуті або хоча б розуміння того, що при масовому зубожінні свого народу не варто розкошувати. Але куди їм до Богдана Хмельницького!
У повсякденному житті гетьман Б. Хмельницький був невибагливою і скромною людиною. Він носив простий козацький одяг і лише під час урочистостей чи дипломатичних прийомів одягав коштовне вбрання. Гетьманський палац у Чигирині не відрізнявся якоюсь особливою пишністю. Хмельницький вживав ту ж саму їжу, що й інші козаки, не відмовлявся від спиртних напоїв. Його захопленням були голуби, у різновидах яких він розбирався досконало. Після смачного обіду чи вечері гетьман курив турецьку люльку, міг заграти на бандурі. Як більшість людей того часу, Хмельницький не мислив свого життя поза Богом. «Все на світі, і добре і лихе, діється з волі Божої», — любив говорити гетьман.
Шведський посол Гетгард фон Велінг, який був на прийомі у гетьманському палаці у січні 1657 р., звітував своєму королеві Карлу X: «Другого дня по тім (по приїзді) призначив мені авдієнцію гетьман і обмінявшись чемностями, запросив мене до столу, як се у них прийнято. По тім обіді було спом’януте з похвалами ім’я і діла Вашої Королівської Величності. Але оскільки гетьман живе просто і скромно, так, що у тім же покою, де він давав авдієнцію, їсть, спить і всю свою родину при собі тримає....». Венеціанський посол Віміна після перебування в Чигирині писав, що вино до гетьманського столу подавалося лише по прибуттю іноземних гостей. Але навіть і в присутності поважних представників інших держав, «за столом і при випивці не бракувало веселості і дотепних жартів».
Завдяки своєму характеру Хмельницький став учасником майже анекдотичних ситуацій. Одного разу така історія трапилася під час прийняття у 1657 р. в Чигирині чергового посла від шведського короля. Згідно з дипломатичним церемоніалом, після напружених переговорів представника Швеції запросили на вечерю разом з гетьманом та старшиною. Урочистість вечері підкреслював дорогий посуд, який був виставлений на стіл з нагоди присутності посла. Серед нього вирізнялися великі кришталеві келихи ручної роботи. Очевидно, того разу вино в гетьманських льохах закінчилося, тому у келихи розлили звичайнісіньку горілку місцевого виробництва. Після виголошення першого тосту всі присутні випили за здоров’я шведського монарха. Але диво! Посол Швеції навіть не пригубив міцного напою. Хмельницький відразу ж відреагував на це і наказав генеральному писарю Івану Виговському, який сидів поруч, попередити шведа про необхідність пити разом з усіма. Другий тост пили вже за здоров'я українського гетьмана. І знову впертий дипломат не підняв келиха. Це ще більше розлютило Богдана, який сказав писарю передати шведському послу своє невдоволення та погрозу: мовляв, якщо він не вип’є, то всі домовленості, досягнуті між ним та гетьманом, не матимуть жодної сили. Саме тому швед, якому дуже не хотілося пробувати незвичного для нього напою, запропонував Хмельницькому і старшині під час третього тосту, що замість того, щоб випити келих, він його... з’їсть. У відповідь всі дружньо посміялися з дивакуватого шведа. Але той справді виявився йогом. Він вилив з кришталевої чари горілку і поступово з’їв її на очах у всіх присутніх. Однак яким же було його здивування — Богдан Хмельницький залишився незворушним! Більше того, гетьман страшенно розсердився, адже, по-перше, кришталь на той час дуже цінувався, а приборів, вироблених з нього було обмаль; по-друге (і це найголовніше!) — королівський посол знову не випив. Інциндент якось вдалося владнати, але козаки ще довго жалкували за з’їденим шведським йогом келихом. Хоча, треба відзначити, українсько-шведські стосунки від цього не постраждали.
Холеричність Богдана також засвідчували російські посли Ф. Бутурлін і В. Михайлов. Вони повідомляли царю у 1657 р., що гетьман дуже невдоволений міжнародною політикою Росії: «А гетьман Богдан Хмельницький, як шалений, який з розуму зійшов, заволав і мовив: “...уже діти, про те не печальтеся! Я то відаю по тому учинити — треба відступитися від руки царської величності”. І запалився так, як не годиться православним християнам поступати». Між Україною та Швецією невдовзі була укладена угода, яка визнавала українців за «народ вільний і нікому не підлеглий».
Ось такою величною у своїх думках та діях, доброзичливою та одночасно жорстокою, з холеричним характером і суперечливою поведінкою, складною, але разом з тим простою та невибагливою людиною, яка була не позбавлена вад, притаманних більшості «смертних», постає перед нами великий син українського народу — Богдан Хмельницький.
