Розвідка вирішує в будь-якій війні дуже багато, тим більше — у війні громадянській, де агентурі не доводиться утрудняти себе закиданням, проникненнями, створенням «легенд», довгою підготовкою для роботи в місцевих умовах та ін.
У даному випадку нас цікавить протистояння червоної і білої розвідок в період громадянської війни 1918-1920 рр. Такий аспект, як діяльність закордонної агентури, ми розглядати не будемо.
Історія червоної розвідки досить добре освітлена, хоча, звичайно, не повністю. Порівняно менше відомо про діяльність білої розвідки.
На відміну від червоних, білі не мали централізованого апарату розвідки. Перш за все, їм не вдалося створити центрального органу для керівництва агентурою, і це знижувало ефективність її роботи. Найсильнішою була розвідка озброєних сил на Півдні Росії, якими командував генерал-лейтенант А. Денікін.
Білі приділяли велику увагу і контррозвідці, передавши їй значну частину розвідувальних функцій. Але слабкою її стороною була корумпованість, що часто приймала крайні форми. Так, начальник кримської контррозвідки полковник Астраханцев втік за кордон з великою сумою грошей.
Взагалі, в контррозвідці у білих панував повний хаос. Часто вона виконувала функції політичної поліції. Контррозвідувальні органи виникали, розпадалися, виникали знов. Козача контррозвідка діяла незалежно від добровольчої. Існувала і третя, так звана «дика» контррозвідка, підпорядкована безпосередньо крупним генералам і політичним організаціям. Між офіційними і «дикими» контррозвідувальними органами йшла гостра конкурентна боротьба. Все це створювало сприятливе підґрунтя для корупції і зведення політичних і особистих рахунків. За словами Денікіна, органи контррозвідки ставали «іноді вогнищем провокацій і організованого грабежу». Особливо — в «дикій» контррозвідці. Так, осінню 1919 р. серед біла дня в Одесі на вулиці вбили начальника контррозвідки при штабі командувача групою білих військ в Новоросії (Південь України) полковника Кирпічнікова. «Дикі» угледіли в нім конкурента.
Не дивлячись на всі ці недоліки, білій розвідці все ж таки вдавалося досягти значних успіхів. Як би негативно більшовики не відносилися до старорежимних, буржуазних фахівців, без них, без їх знань і досвіду неможливо було будувати ні армію, ні державу. Тому колишні офіцери, інженери тощо притягувалися на службу в Червоній Армії і до роботи в державних органах. Все це полегшувало роботу білої агентури. Один з найуспішніше діючих білих розвідників, гвардійський підпоручик Н. Сигида згодом згадував: «Наші агенти, будучи на службі у більшовиків, займали в них місця від міліціонера до наркома (міністра. — Авт.) включно». І це не було порожнім вихвалянням.
Білим розвідникам в 1918 р. вдалося проникнути навіть в контррозвідувальні органи Червоної Армії, в так званий Військовий контроль армії і флоту, що займався боротьбою зі шпигунством. Їм вдалося проникнути в організацію переправлення агентури червоних для підривної роботи на території України. Нагадаємо, що тоді Україна була незалежною державою на чолі з гетьманом П. Скоропадським. Для ліквідації української державності більшовики за допомогою своєї агентури організовували страйки, формували партизанські загони, здійснювали терористичні операції. Передача білими відомостей про агентів, які закидаються червоними, полегшувала боротьбу з ними.
Білогвардійський агент став своєю людиною у вищій радянській ієрархії. Його звали Аркадій Адольфович Борман. Походив Аркадій Адольфович з німецьких дворян. Його мати А. Чиркова (Вільямс), була фігурою досить відомою — член Центрального комітету кадетської партії. Вона була гімназичною подругою самою Н. Крупської, дружини В. Леніна. І білий розвідник сповна використовував свої зв’язки. Він був призначений завідуючим відділом Наркомату торгівлі і у свій час виконував обов’язки наркома торгівлі, брав участь в засіданнях Раднаркому. Борман робив доповіді безпосередньо Леніну. Від Леніна ж він дізнався про таємну операцію, яка проводиться більшовиками проти України: з метою підірвати економіку планувалося наповнити її фальшивими грошовими знаками. Борман входив до складу радянської делегації на переговорах з Україною. Очолював делегацію Сталін. Жив Аркадій Адольфович в Кремлі, де тісно спілкувався з правою рукою голови Реввоєнради республіки Троцького Христіаном Раковським, який пізніше очолив комуністичний уряд України. Він також був знайомий з такими видними більшовицькими керівниками як Мануїльський і Ларін. У серпні 1918 р., після попередження про арешт, він втік.
Біла розвідка розпочала більш масштабні операції в 1919 р. Війська червоного Південного фронту все болісніше відчували її удари: вибухали військові склади; не виявлялося в потрібний момент і в потрібному місці військового спорядження, яке надсилалося на позиції; розповсюджувалися панічні чутки в армійському середовищі. Підозріло везло Денікіну під час його походу до України: його війська з’являлися завжди там, де їх найменше за все чекали, і обходили ті місця, де на них чекала зустріч.
У штабі червоного Південного фронту білі створили підпільну організацію, яка забезпечувала денікінців відомостями про Червону Армію. До неї входили начальник штабу фронту Ковелевський, начальник розвідувального відділу Шостак, його заступник Бодак. Вдалося добути плани перекидання червоних частин зі Східного фронту на Південний. Звертає на себе увагу надзвичайна важливість здобутих матеріалів, швидкість їх збирання і точність. Так, відомості про вирішення Реввоєнради перевести штаб Південного фронту до Брянська опинилися в руках денікінських розвідників в день його ухвалення, а розвіддані про кількість артилерії на Південному фронті розходилися з офіційними лише на чотири гармати.
Пошуки, проведені контррозвідкою червоних, привели в польовий штаб Реввоєнради республіки, а потім ще вище — в оточення самого Л. Троцького. Білі розвідники отримували відомості від деяких співробітників апарату наркомвоєнмора. Серед них були помічник керівника справами Реввоєнради колишній генерал Бабіков і службовець Реввоєнради Галунський. Відомості від них потрапляли до Денікіна через командира одного з червоноармійських полків на Південному фронті Герца, який пропускав зв’язкових через лінію фронту по заздалегідь обумовленому цифровому паролю.
Розвідка знайшла підходи до керівництва Реввоєнради і з іншого боку. Її агент, колишній полковник Двигубський, родом з Харкова, зумів обійняти посаду помічника командувача Українським фронтом Антонова-Овсієнко і представляв свої доповіді самому Троцькому.
Двигубський діяв холоднокровно, обачливо і ефективно. Так, в штабі 2-ої української армії, куди він прибув з перевіркою, його впізнав командувач армією Скачко, з яким Двигубський служив ще до революції. У командарма не було ніяких сумнівів, на кого працює Двигубський. Але провалу білому розвідникові вдалося уникнути. Він знав про участь Скачко в придушенні виступу більшовиків літом 1917 р., а також про його пристрасть до жінок і коштовностей. Щоб прибрати небезпечного свідка, командарм двічі організовував замахи на полковника. Той вцілів, хоча і отримав поранення.
Якогось особливого технічного спорядження на кшталт радіостанцій і тому подібного білі розвідники не мали. Тому Двигубський розумів: які б важливі відомості він не добув, вони застаріють, поки їх доставлять через лінію фронту в штаб Денікіна. І він ухвалює єдине вірне в тій ситуації рішення: головне не тільки повідомити про плани червоних своєму командуванню, але і спробувати їх зірвати.
Восени 1919 р. для білих склалося дуже важке положення в Донбасі. Потрібно було не допустити перекидання туди резервів червоних. Двигубський наполіг на «виконанні Червоною Армією свого інтернаціонального обов’язку» перед Угорською Радянською Республікою і вжив низку заходів з метою наступу червоних військ на Румунію. Троцький схвалив цей план. Його думку санкціонували Ленін і Зінов’єв. Білогвардійці в Донбасі були врятовані. А похід на Румунію був зірваний повстанням командира 6-ої радянської стрілецької дивізії отамана Григор’єва. Сам Двигубський, особисто очоливши загони вторгнення, форсував Дністер і зав’язав бої в Бессарабії. Але під Бендерами червоні були розбиті румунськими військами. Провал операції списали на розкладання військ.
Щоб полегшити настання білих в Донбасі, Двигубський переконав наркомвійськмора УРСР Подвойського використовувати знов сформовані частини не на зовнішньому фронті проти білих, а на внутрішньому — проти повсталих українських селян. Через своїх людей, що служили червоними командирами, розвідник організував заколот мобілізованих частин на збірних пунктах. Його придушили, але основна мета була досягнута — мобілізовані розбіглися.
В кінці весни 1919 р. радянське керівництво вело таємні переговори з представниками Західно-Української Народної Республіки про співпрацю. ЗУНР програвала війну з Польщею, і її керівництву терміново потрібна була матеріальна підтримка і гарантії на майбутнє, оскільки червоні, розгромивши війська Директорії, виходили на колишню прикордонну річку Збруч. Двигубський підсунув Антонову-Овсієнку спокусливий план походу до Західної України, і червоні частини форсували Збруч. Відбулися сутички з галицькими частинами. Переговори зірвалися, Троцький оскаженів. Розплачуватися за зрив таємної дипломатичної гри довелося Антонову-Овсієнко.
Двигубському вдалося встановити контакт з польською військовою організацією, що діяла в Києві. І навіть домовитися про спільні дії. Але коли він з’явився на одну з конспіративних квартир, його вже очікувала засідка київських чекістів. Полковникові довелося виплигувати з вікна третього поверху.
У тилу червоних Двигубський зумів створити цілу розвідувальну організацію і систему зв’язку, влаштувавши своїх людей на телеграф і телефонні станції. З’явилася можливість передавати відомості мобільно, використовуючи технічні засоби. Шифровки йшли до самої лінії фронту, далі доставлялися пішими зв’язковими.
При підході денікінців до Харкова Двигубський вирішив підняти в місті повстання, щоб полегшити його захоплення. На той час чекісти вже вийшли на слід білого розвідника, він працював в підпіллі. Брати участь у повстанні повинні були загони студентів, робочих і офіцерів. Кожен мав своє місце збору і об’єкт атаки. Харківськими чекістами були заарештовані сестра полковника, яка також працювала в його організації, і низка агентів. Хоча повстання було детально сплановане, в день виступу частина студентів не прийшла в обумовлене місце, а з 300 офіцерів прийшли тільки 50. Розбившись на три загони, вони все ж таки спробували здійснити задумане, робочим вдалося навіть звільнити заарештованих чекістами розвідників. Серед них і сестру Двигубського — без нігтів, але живу. На придушення виступу червоні кинули частини харківського гарнізону і бронетехніку. Місто покидали окремими групами. Двигубський зі своєю групою на трофейних конях під червоним прапором пішов назустріч броньовикам. У безладді вуличного бою їх прийняли за своїх. Уцілілі повстанці, покинувши місто, зібралися в обумовленому місці, а наступного дня зустрілися з передовими частинами білих.
Після цього Двигубського призначили начальником харківського центру розвідувального відділення штабу денікінських збройних сил на Півдні Росії.
Великих успіхів добився і київський центр. Керував ним полковник В. Барцевич. Йому вдалося впровадити своїх співробітників у губвійськкомісаріат, військові училища, штаб Української радянської армії.
Використання більшовиками військових й інших фахівців полегшувало роботу білої розвідки, але, з іншого боку, полегшувало і роботу контррозвідки червоних. Спочатку чекісти не мали досвіду і необхідних кадрів, але було чітке розуміння того, хто може забезпечувати білу розвідку відомостями — люди з повалених революцією класів. А облік «колишніх» був поставлений у ЧК зразково. За взятими на службу до більшовиків фахівцями постійно вели внутрішнє і зовнішнє спостереження. При щонайменшій підозрі чекісти не церемонилися. Арешти проводилися масово — може, хто-небудь та й попадеться.
Так, в 1919 р. чекістами була ліквідована київська розвідгрупа полковника М. Киркіна і колишнього статського радника А. Полібіна. Члену групи Киркіна поручику Сергію Нікольському чекісти запропонували назвати адреси підпілля. Відмовився. Тоді пішли до його батьків. Пообіцяли: зізнаєтеся — відпустимо сина. Люди похилого віку Нікольські витримали справді диявольську спокусу і ніяких відомостей не дали. Сергія розстріляли 11 квітня 1919 р. Його труп був знайдений після приходу білих в одній з братських могил на Лук’янівському кладовищі та перезахований батьками на Аскольдовій могилі. Згодом комуністи вбили поручика Нікольського ще раз, ліквідувавши кладовище.
Киркін жив на квартирі полковника у відставці Янушевського, але, вчувши стеження, змінив квартиру. Чекісти, загрожуючи розстріляти дружину, змусили Янушевського повідомити про прихід людей від Киркіна. Так взяли зв’язкових, дізналися адресу нової штаб-квартири і заарештували всю групу. Вирішенням КГЧК від 9 квітня 1919 р. всі розвідники були розстріляні. Після приходу до Києва білих контррозвідка розслідувала причини загибелі групи. 19 вересня 1919 р. Янушевського судили і... виправдали: врахували, що йому довелося робити важкий вибір.
18 травня 1919 р. київські чекісти ліквідовували розвідгрупу полковника Б. Власова в кількості 33 чоловік. Але це вже інша історія.
