В Одесі один з районів носить ім’я Котовського. Символічно, що він набув слави бандитського — ім’я зобов’язує... Ще б пак, адже полум’яний революціонер п’ятнадцять років був бандитом і лише сім — революціонером. Є у кого повчитися і на кого рівнятися...
Народився Григорій Іванович 12 липня 1881 р. в селі Ганчешти Кишинівського повіту Бессарабії в сім’ї механіка винокурного заводу князя Манук-бея. Батько, Іван Миколайович, і мати, Килина Романівна, виховували шістьох дітей. Сім’я жила в достатку, мала будинок.
Свою біографію Котовський фальсифікував. Чи то вказував різні роки народження — 1887-й або 1888-й, чи то стверджував, що походить з дворян (у радянських енциклопедіях — з робочих). Егоцентрист і нарцис, він все життя не міг змиритися з тим, що батько походив «з міщан Балти», а не графів. Навіть після революції, коли належність до дворянства шкодила, Котовський писав в анкетах, що походить з дворян, а дід його — полковник. Про факт «омолоджування» на 6-7 років стало відомо лише після смерті Григорія Івановича в 1925 р. Національність він називав неіснуючу — «бессарабець», хоча з Бессарабією був зв’язаний тільки місцем народження. Насправді батько його - православний поляк, який обрусів, можливо, українець, мати — росіянка.
У п’ять років Григорій впав з даху і став заїкою. Рано втративши матір, страждав епілепсією, розладами психіки, страхами. У 1895 р. помер батько, і турботу про Гришу узяв на себе його хрещений — Манук-бей. За протекцією і на кошти Манук-бея сирота поступив в Кишинівське реальне училище. Опинившись без нагляду у великому місті, почав прогулювати заняття, хуліганити і через три місяці був відрахований. Манук-бей влаштовує його в Кокорозенське сільськогосподарське училище і оплачує пенсіон.
У 1900 р., пішовши на практику, Григорій працював помічником керівника маєтку поміщика Скоповського. Практиканта вигнали вже через два місяці за зваблювання дружини господаря. Цікаво, що відставку Григорія пояснювали його незгодою «експлуатувати батраків». Він стає помічником керівника поміщика Якуніна. Але його вигнали і звідти за розкрадання 200 рублів. Він так і не закінчив шестимісячну практику і документів про закінчення училища не отримав.
У 1902 р. Котовський намагається влаштуватися керівникам до поміщика Семиградова і, оскільки той погоджується узяти на роботу тільки за наявності рекомендацій, підроблює документи про «зразкову» роботу у поміщика Якуніна. Зв’язавшись з Якуніним, Семиградов дізнався, що симпатичний молодий агроном — злодій і шахрай. У результаті за фальсифікацію йому дали чотири місяці і посадили в «грабіжницький коридор» Кишинівської в’язниці, де містилися «вершки» злочинного світу.
Григорій зненавидів своїх кривдників і зрозумів: із зганьбленим ім’ям шлях для нього в пристойне суспільство закритий. У 1916 р. у своїй «сповіді» на суді він пояснював падіння важким дитинством і нездатністю суспільства «подати руку людині, яка оступилася». Ось тільки оступався Котовський десятки разів...
У січні 1904 р. почалася російсько-японська війна, і Григорій ховається від мобілізації. Він поодинці або у складі есерівських груп бере участь в експропріаціях, восени стає на чолі кишинівської есерівської групи, яка чинить пограбування. Через рік його заарештували за ухилення від призову. Про участь нальотах поліція не знала. Не дивлячись на судимості, Котовського відправили до 19-го Костромського піхотного полку до Житомира. Але на війну він не поспішав і з полку втік. До речі, про своє дезертирство Котовський за радянських часів не згадував, адже представлявся «відважним рубакою», а 1904-1905 роки називав періодом «бунтарства». Григорій зрозумів: революція, ослабляючи порядок і владу, залишає безкарними наймерзотніші вчинки. А іноді навіть зводить їх в ранг революційної звитяги.
З жовтня 1905 р. він — ватажок загону. З того часу Котовський заявляє, що він анархіст-комуніст або анархіст-індивідуаліст. Загін (точніше — банда) базувався в лісі, біля рідних Ганчепіт. Зразком для наслідування став легендарний молдавський розбійник XIX ст. Василь Чумак. З січня 1906 р. в банді вже налічувалося 18 добре озброєних чоловік — для Бессарабії це було потужне формування. У грудні 1905 р. котовці провели 12 нападів, з 1 січня по 16 лютого 1906 р. — 28. Траплялося, за день грабували три квартири або чотири екіпажі.
Радянські історики смакують революційні заслуги Котовського: звільнення 20 селян, заарештованих за аграрні безлади, напад на справника, який віз 30 гвинтівок, бій з 30 охоронцями... Всі ці епізоди мали місце, але вони не змінюють бандитської суті «повстанців-котовців» і їх отамана — Пекельного, або отамана Пекла, як величав себе Котовський. За його затримання поліція оголосила премію в дві тисячі рублів.
Котовський артистичний, самолюбний, цинічний, схильний до викаблучування і театральних жестів. Він поширює про себе легенди, чутки, небилиці. Під час нальотів ніколи не надягає маски і кричить: «Я — Котовський!».
У лютому 1906 р. Котовського пізнають і арештовують. У Кишинівській в’язниці «Кіт» став визнаним авторитетом. Поліцейські зведення відтворюють портрет кримінальника: зріст 174 см (зовсім не двометровий богатир, як писали), міцної статури, дещо сутулуватий, має «боязливу» ходу, під час ходьби погойдується. У нього кругла голова, карі очі, маленькі вуса. Волосся рідке, чорне; лоб із залисинами; під очима дивні чорні крапки — татуїровка блатного авторитета, пахана. Від наколок Котовський прагнув позбавитися після революції, випалюючи і витравляючи. Наголошувалося, що він лівша і, маючи два пістолети, починає стріляти з лівої руки.
Сучасники вказували на величезну силу Григорія. З дитинства він займався підняттям важкостей, боксом, любив перегони. У житті, а особливо у в’язницях, це стало в нагоді. Сила давала незалежність, владу, лякала ворогів і жертв. Котовський тієї пори — це сталеві кулаки, скажена вдача і тяга до всіляких утіх. Коли він не коротав час на тюремних нарах, то марнував життя на перегонах, в публічних будинках, шикарних ресторанах.
Окрім російського, Котовський володів молдавською, єврейською, німецькою мовами. Він справляв враження інтелігентної, ввічливої людини, легко викликав симпатію. З’являвся під маскою багатого елегантного аристократа, видавав себе за поміщика, комерсанта, представника фірми, керівника, машиніста, уповноваженого із заготівлі провізії для армії... Любив відвідувати театри, вихвалявся звірячим апетитом (яєчня з 25 яєць!), його слабкістю були породисті коні, азартні ігри і жінки. Це одна з причин його «ходіння в розбійники». До того ж, читання літератури типу «Тарзана», «Пінкертона» і «Благородного розбійника» збудило не тільки тягу до пишних фраз, але і преклоніння перед фізичною силою, віру в силу грошей, випадок і успіх. Це пізніше, в сімнадцятому, він розповідатиме, що відібране у багатих роздавав бідним, тільки цих бідних ніхто не бачив. Хоча, можливо, для створення іміджу «народного месника» «бессарабський Робін Гуд» Котовський і роздавав дрібні гроші селянам. Але добродійність не була для нього самоціллю.
За півроку розбійницьких пригод Григорій накопичив велику суму, яка стала в нагоді для організації втеч з тюрми. 31 серпня 1906 р., закутий в кайдани, він зумів вибратися з одиночної камери, яка охоронялася вартовим, потрапити на тюремне горище і, зламавши залізні грати, спуститися в двір в’язниці по мотузку, передбачливо виготовленому з порізаної ковдри і простирадла. 30 метрів відокремлювали горище від землі! Потім перебрався через огорожу і опинився в прольотці, що його чекала. Майстерна втеча не залишала сумнівів у підкупі охорони і начальства.
Пристав Хаджи-Колі, який «спеціалізувався» на пійманні Котовського, 24 вересня 1906 р. схопив розбійника, провівши поголовну облаву злачних місць Кишинева. Суд в квітні 1907 р. вразив м’яким вироком — 10 років каторги: тоді і за дрібніші злочини страчували.
Він побував в одиночці Миколаївської каторжної в’язниці, відвідав Смоленську, Орловську в’язниці, намагався стати неформальним лідером братви, вийшовши переможцем у зіткненні з тюремним авторитетом Ванькою-Козлом. До січня 1911 р. Котовський не притягувався до каторжних робіт, але в лютому він потрапляє на справжню каторгу — в Казаковську в’язницю Нерчинського повіту Забайкальської губернії, де видобували золото. Заслуживши довіру адміністрації, він став бригадиром на будівництві Амурської залізниці. Котовський дуже сподівався на амністію 1913 р. на честь 300-ліття будинку Романових, але, як небезпечний рецидивіст, під неї не потрапив. Дізнавшись про це — зважився на втечу. Було це нескладно: він просто сховався в лісі, який оточував дорогу. Вже осінню 1913 р. Котовський повернувся до Бессарабії. Якийсь час працював кочегаром, агрономом, але трудове життя було для нього тягарем, манили небезпеки і пригоди...
Поліцейська статистика свідчить: Котовський в 1913 р. встиг вчинити 5 грабежів; у 1914 р. — 10 озброєних нальотів; у 1915 — початку 1916 рр. — більше 20 нальотів. Тоді він мріяв зібрати 70 тисяч і махнути назавжди до Румунії.
Ось деякі з його «подвигів». 24 вересня 1915 р. пограбований повірений присяги Гольдштейн на 2 тис. крб. (члени банди отримали по 275 крб., Котовський — 650, те, що залишилося, пішло на придбання коней і брички). Через місяць — пограбування хлібопромисловця Штейнберга — узято 100 крб. Попутно пограбований випадковий перехожий ще на 140 крб. 20 листопада напад на комерсанта Фінкельштейна — забрано 300 крб., шубу, жіночі прикраси. 20 грудня — пограбовані квартири власника годинного магазина Гродбука, мирового судді Черкеса (узято 350 крб. і коштовності) і квартири Сокальського (взято 500 крб.).
У вересні 1915 р. Котовський і його хлопці вчинили наліт на квартиру скотопромисловця Гольштейна. Діставши револьвер, Котовський запропонував внести до «фонду знедолених на придбання молока десять тисяч рублів, оскільки багато одеських стареньких і немовлят не мають коштів на його придбання». Арон Гольштейн запропонував «на молоко» 500 крб., але з його сейфа і кишень нальотчики вилучили ще 8838 крб. Гумористом був Григорій Іванович — в 1915 р. за такі гроші можна було напоїти молоком всю Одесу, але ні газети того часу, ні «народна чутка» жодним словом не згадали про те, як отаман нальотчиків «напоїв молоком спраглих».
Котовець Михайло Берельов, на відміну від отамана Пекла, був схильний до «зайвого кровопускання». Після арешту і вироку він просив повісити його «разом з Грицьком». Берельова повісили раніше Грицька...
1916 рік — пік злодійської популярності Котовського. Газета «Одеська пошта» розміщує статтю «Легендарний розбійник». Його називають бессарабським Зелем-ханом, новим Пугачовим або Карлом Моором, бандитом-романтиком. Він стає героєм жовтої преси, лубковим розбійником, про пригоди якого мріяв в дитинстві. Причому героєм «справедливим», який уникав вбивств під час нальотів та грабував тільки багатих. Якщо жертва просила «залишити щось на хліб», він залишав їй деяку суму. Так, Гольштейну залишив 300 крб., гувернантці Фінкельштейна повернув дешеві сережки.
Під час обшуку кімнати Котовського знайшли браунінг з одним патроном і записку: «Ця куля при скрутному становищі належала для мене особисто. Людей я не стріляв і стріляти не буду. Гр. Котовський».
25 червня пристав Хаджи-колі, який тричі заарештовував знаменитого бандита, знову його затримує. Хутір, де ховався Котовський, оточили 30 поліцейських. Григорій чинив опір, намагався втекти, за ним гналися дванадцять верст... Як загнаний звір, він спробував сховатися у високих хлібах, але був поранений в груди двома кулями, схоплений і закутий в ручні і ножні кайдани. В арешті брав участь його товариш по навчанню, який став помічником пристава, Петро Чеманський. Через 24 роки, в 1940 р., коли Червона Армія увійшла до Бессарабії, старого Чеманського військовий трибунал засудив до розстрілу за участь в арешті Котовського...
У жовтні 1916 р. отамана Пекла судили. Знаючи, що йому загрожує страта, Котовський розкаявся на суді, заявивши, що частину грошей віддавав бідним і на допомогу пораненим на війні. Але ніяких доказів цих благородних діянь не пред’явив. Просив відправити його штрафником на фронт, де «з радістю загине за царя», проте його засудили до повішення.
Котовський, знаючи, що дружина командувача Південно-західним фронтом Надія Брусилова-Желиховська займається добродійністю і опікає засуджених, пише їй лист, благаючи врятувати. Пані Брусилова була вразлива і жаліслива. За наполяганням дружини генерал Брусилов замінив страту довічною каторгою. Пізніше, зустрівшись з Брусиловою, Котовський подякував за порятунок і заявив, що «житиме для інших».
Пролунала лютнева революція 1917 р. Ворота в’язниць відкрилися. Проте Котовського на волю не випустили. Причому рішення нової влади відносно долі «революціонера» було суворим: замість довічної каторги він отримав 12 років. Революційна влада продовжувала вважати його лише розбійником. Але незабаром вводяться нові тюремні революційні порядки, і газети повідомляють: «Всі камери відкриті. Введено повне самоврядування ув’язнених. Котовський люб’язно водить по в’язниці екскурсії». Виявляється, він мав особливий статус ув’язненого, носив цивільний одяг і часто приходив у в’язницю тільки на ночівлю!
Григорій переконував, що може принести користь новому режиму — знаючи злочинців Одеси, може допомогти в їх арешті. Він ходив з міліцією на обшуки і арешти, залишаючись при цьому ув’язненим. Неймовірна верткість і здатність жертвувати... своїми друзями.
Від імені злодіїв Котовський звертався до влади з проханням відправити кримінальників на фронт «захищати революційну Вітчизну». І влада проявила великодушність: 5 травня 1917 р. Котовського нарешті звільнили за умови негайного відправлення на фронт.
Весною 1917 р. «вся Одеса» носила отамана Пекла на руках. З темним минулим він попрощався ефектно: на аукціоні, організованому в антракті в Оперному театрі, продав свої «революційні» кайдани. За 10 тис. крб., як затверджував він сам. Насправді ножні кайдани придбав адвокат Гомберг за 3100 крб. і передав музею театру. Наручники купив власник кафе Фанконі за 75 крб., і вони декілька місяців служили рекламою, красуючись на вітрині. З виручених за кайдани 783 крб. Котовський передав до фонду допомоги ув’язненим Одеси. Під час аукціону юний Леонід Утесьов вибухнув репризою: «Котовський з’явився, буржуй сполохався!»
Літом 1917 р. Котовський на Румунському фронті — «змиває кров’ю ганьбу». Він доброволець-вільновизначинець 136-го Таганрозького піхотного полку. У реальних бойових діях не брав участь. Але світу розповів про жаркі бої, небезпечні рейди в тил ворога... і сам нагородив себе Георгіївським хрестом і чином прапорщика, хоча насправді був лише унтер-офіцером. Влітку — осінню 1917 р. кумир Котовського — глава Тимчасового уряду Керенський. Але після Жовтневого перевороту, розуміючи, що добитися успіху можна, лише ставлячи на переможців, він переходить до більшовиків.
На початку січня 1918 р. Котовський в компанії анархістів допомагає більшовикам захопити владу в Одесі і Тирасполі. Хоча чомусь про дні революції він не любив згадувати, і вони стали черговою «білою плямою» його біографії. У той час румуни окупували Молдову, і Котовський в Тирасполі збирає загін з колишніх кримінальників, анархістів для боротьби з ними. Його часто бачать одночасно в різних місцях: на чолі загону в боях за Бендери, він б’ється проти петлюрівців біля одеського вокзалу або облягає училище юнкерів. Справді, легендарне життя, виткане з міфів!
У лютому 1918 р. кінна сотня Котовського у складі Тираспольського загону Одеської радянської армії здійснює набіги на молдавську територію. Але вже 19 лютого Котовський, розформувавши сотню, виходить з підпорядкування командування і діє самостійно. По суті, банда залишилася бандою, і її більше цікавили реквізиції, чим війна.
У березні 1918 р. австро-німці розвернули наступ в Україні. І поки командарм Муравйов готував оборону Одеси, загін Котовського втік з Придністров’я до Єкатеринослава — в тил. Тоді доля звела його з анархістами — Марусею Никифоровою і Махно. Проте Григорій не пішов їх шляхом. Він зробив вибір, далекий від романтичних фантазій анархістів. Дороги Котовського губляться у метушні відступу червоних з України. У квітні він розпускає загін і в доленосний для революції час з обозами відступаючих виїжджає подалі від лінії фронту. Це було черговим дезертирством «героя з розхитаними нервами».
Котовський нічим себе не проявив в найгрізніші місяці громадянської війни: у травні — листопаді 1918 р. знову «біла пляма». У листопаді він з’являється в рідній Одесі з паспортом херсонського поміщика Золотарьова. Майбутній котовець А. Гаррі так описує їх зустріч: «Переді мною сидів чи то циркач, чи то маклер з біржі».
Ходили чутки, що на початку 1919 р. у Котовського зав’язався бурхливий роман із зіркою екрану Вірою Холодною. Ця чарівна жінка опинилася у вирі політичних інтриг. Розвідки червоних і білих прагнули використовувати її популярність і світські зв’язки. У лютому 1919 р. вона померла, можливо, була вбита, але таємниця її смерті так і залишилася нерозгаданою.
Одеса в ті місяці була притулком багатих людей. Як мухи на мед, зліталися сюди здирники і аферисти, шахраї і нальотчики, злодії і повії. Разом з гетьманською адміністрацією і австрійцями Одесою правив «король злодіїв» Мішка Япончик. Саме з ним у Котовського налагодилися «ділові відносини». Котовський організовує терористичну дружину, яка нікому не підкорялася і діяла на свій страх і ризик. Чисельність дружини в різних джерелах різна — від 20 до 200 осіб. Мабуть, реальніше виглядає перша цифра.
Дружина «прославилася» вбивствами провокаторів, здирством грошей у фабрикантів, господарів готелів і ресторанів. Зазвичай Котовський присилав лист з вимогою видати гроші «на революцію». Примітивний рекет чергувався з крупними пограбуваннями. Про вдачі «підпільників» Одеси можна судити по такому факту: один з командирів тодішніх одеських анархістів-терористів Самуїл Зехцер в 1925 р. був розстріляний ОДПУ за зв’язок з бандитами, розтрату державних грошей і організацію нальотів. В кінці 1918 р. Котовський був в загоні Зехцера командиром підривної групи.
Дружина Котовського допомогла Япончику затвердитися «королем» одеських бандитів. Тоді між ними не було різниці: обидва рецидивісти — колишні каторжани, анархісти. Разом з людьми Япончика котовці громлять конкурентів «короля», «бомблять» магазини, склади, каси. Їх спільна справа — повстання революціонерів і бандитів в передмісті Одеси Молдованці наприкінці березня 1919 р. Очевидець малює картину тих подій: «Відсутність влади дала свободу злочинним елементам, почалися пограбування, які вражали своєю зухвалістю. Розбивали пакгаузи, грабували склади, вбивали збожеволілих від жаху жителів. Центр міста опоясував фронт, за яким панував хаос».
Коли білогвардійці покидали місто, дружина Котовського, користуючись панікою, вбивала на вулицях офіцерів. А невідомі бандити (чи не котовці?) зробили наліт на державний банк і вивезли на трьох вантажівках грошей і цінностей на 5 млн. золотих крб. Подальша їх доля залишилася невідомою, проте в народі в 1920-1930 рр. циркулювали чутки про «клади Котовського», зариті під Одесою.
Одеський «підпільний» період життя Котовського — суперечливий і позбавлений достовірних фактів. Обманом виглядають запевнення Григорія Івановича, що він з квітня 1918-го «працював» в підпіллі більшовиків. Він явно хотів приховати свою квітневу втечу з фронту. Його запам’ятали в Одесі тільки з листопада 1918 р., та й то не як діяча підпілля, а як самодіяльного нальотчика-месника, можливо — грабіжника, який нападав і на приватні квартири, і на державні установи. У документах підпілля ім’я Котовського не зустрічалося. На цій підставі йому відмовили у відновленні партійного стажу з 1917 або 1918 р. Партійна комісія в 1924 р. прийшла до висновку: співпраця Котовського з партією почалася тільки з весни 1919 р.
За одними відомостями, в останній місяць французької окупації Одеси Котовський знаходився в місті, за іншими — в 1-му Вознесенському партизанському полку григор’євців, за сотні кілометрів від Одеси. В його біографії дійсність настільки переплелася з вигадкою, що часто доводиться констатувати повний морок, в якому сам автор міфів часто і успішно ховався.
У квітні 1919 р. Котовський отримує першу радянську посаду — военкома Овідіополя. Але містечко в 7 тисяч жителів «у ведмедячому кутку», з гарнізоном в 60 багнетів не відповідало амбіціям отамана Пекла. Незабаром він отримує посаду командира Придністровського кінного загону в 80 шабель 44-го стрілецького полку 3-ої Української радянської армії. Загін існував тільки на папері: не було коней. Котовський пригадав свою конокрадську юність і запропонував'вивести коней з румунської території. 40 котовців перепливли Дністер і за 15 км. від кордону вкрали на кінному заводі 90 коней.
Весна-літо 1919 р. в Україні запам’яталися парадоксами. Обурені продрозкладкою, проти більшовиків виступили багато командирів Української радянської армії - Григор’єв, Зелений, Махно, Грудницький. В той же час на службу до рад прийшов Мішка Япончик. Можливо, його вплив в Одесі використовували, щоб витягнути з глушини друга Гришу.
З червня 1919 р. Котовський отримує першу високу посаду — командира бригади. Перше завдання полягало в придушенні повстання селян сіла Плоске Одеської губернії. Селяни шість днів обороняли село, але врешті-решт каратель потопив в крові їх обурення. Плоске отримувало підмогу з Комарівки і Малаєшти — довелося карати і ці села. За два тижні Котовський подавив повстання німців-колоністів в селах Велика Акаржа і Йозефсталь поблизу Одеси, а також «утихомирив» петлюрівське село Горячівка.
Незабаром формування Котовського перейменували в 2-у бригаду 45-ої стрілецької дивізії. Бригада мала 3 тисячі бійців, частина з яких (полк матроса-анархіста Стародуба) була неконтрольована. Коли матроський полк перепився, розвідка петлюрівців напала і перебила тих, хто не встиг втекти. Розгром полку Стародуба привів до відступу всієї бригади. Комдив Савицький повідомляв: «бригада Котовського являє собою жалюгідні залишки, які тікають і втратили будь-яке управління».
На допомогу Котовському вислали полк ім. Леніна Мішки Япончика. Полк тікав після зіткнення з петлюрівцями біля Вапнярки. Розгромлені полки Стародуба і Япончика переформували, і частину одеських бандитів і прибандитькуватих матросів влили в 402-й полк бригади Котовського. У комбризі вони знайшли покровителя, який віддавав на розграбування захоплені села.
В середині липня 1919 р. Котовський б’ється проти селянських повстанських загонів отаманів Зеленого, Ляховича, Волинця, Залізного.
Влітку 1919-го з’явилася ще одна легенда про Котовського, який нібито збирався на чолі 5 тисяч вершників почати війну проти Румунії «за Бессарабію», а після її захоплення прийти на допомогу угорській революції. Але немає документів, які б підтверджували існування подібних планів.
У серпні 1919 р. просування білих змусило радянські частини під Одесою шукати можливості вирватися з оточення. Під Уманню вже стояли петлюрівці, біля Єлизаветграда — білі, а між ними махновці. Командувач Південною групою 12-ої армії Якир вирішив вивести частини до Києва тилами петлюрівців і махнівців. Почався рейд на північ, в якому Котовський командував лівою резервною колоною з двох бригад. На пропозиції Махно приєднатися він відповів відмовою.
Біля Кодим бригади Котовського були оточені петлюрівцями, втратили частину обозу зі скарбницею і ледве вирвалися. Група Котовського брала участь в бою з петлюрівцями за Цибульов, в нальоті на Житомир і Малин, в захопленні передмість Києва, в боях біля Нової Гребли. Котовський вступив тоді в бій з кіннотою отамана Струка. Тільки у жовтні 1919 р. Південна група, пройшовши 400 км., з’єдналася з червоними.
На початку 1920 р. Котовського призначено начальником кавалерії 45-ої дивізії, і з цього почалася його стрімка кавалерійська кар’єра. У березні він вже — командир кавалерійської бригади, а в грудні 1920 р. командир 17-ої кавдивізії — генерал, який не має військової освіти.
У січні 1920 р. група Котовського воює проти денікінців, хоча «серйозних боїв проти білогвардійців не було», і махновців в районі Єкатеринослав-Олександрівська. Логіка боротьби поставила колишнього анархіста-бандита Котовського і фанатично відданого анархістській ідеї Махна по різні сторони барикад.
План оточення махновців в Олександровському силами 45-ої дивізії провалився.
У тому ж січні Котовський одружувався на Ользі Шанкиній — медсестрі, присланій в його бригаду.
З кінця січня 1920 р. він бере участь в розгромі білогвардійців генерала Шилінга. У фільмі «Котовський» (режисер А. Файнциммер, 1943 р.) показані впертий бій за Одесу і раптову появу Котовського на сцені Одеського оперного театру, коли всі вважали, що червоні далеко. Насправді 7 лютого котовці без бою ввійшли до передмість Одеси — Пересипу і Застави, оскільки генерал Сокира-Яхонтов капітулював і здав місто. І ніякого «взяття» оперного театру, природно, не було... Фільм А. Файнциммера — не єдина стрічка, присвячена подвигам Котовського на фронтах громадянської війни. Для Одеської кіностудії був написаний сценарій фільму, сюжетом якого стало придушення Тамбовського повстання. Котовський навіть зіграв самого себе в художньому фільмі тієї ж кіностудії «Пілсудський купив Петлюру».
Пройшовши передмістями Одеси і переслідуючи відступаючих до Румунії білогвардійців, 14 лютого котовці притиснули їх до Дністра. Вдалося захопити у полон частину деморалізованих білих. Румуни зустріли втікачів кулеметним вогнем, а Котовський приймав деяких офіцерів і рядових до своєї частини. Про гарне відношення котовців до полонених білогвардійців пише В. Шульгін.
20 лютого Котовський в бою біля села Канцель під Одесою розгромив Чорноморський кінний партизанський полк німців-колоністів. У полон потрапив злий геній його юності, слідчий Хаджи-Колі.
Радянський біограф Котовського М. Барсуков писав: «У середовищі котовців продовжували жити партизанські настрої, які загрожували захопити загін на шлях авантюризму. Котовському доводилося укріплювати паростки революційної ідеології. Але, з іншого боку, Котовський повинен був відгукуватися на вимоги, які пред’являв до нього стан його бійців. Волею або проти волі Котовський стикався з партизанською вольницею».
Вдаліше натякнути на безчинства, насильства, грабежі, які дозволяв Котовський своїм бійцям, не можна було в середині 1920-х. Борсуков продовжує: «Минуле і середовище залишили відбиток на Котовському — важкий суб’єктивізм, прагнення до зовнішньої помпи, театральність». Але якби він був іншим — кому б він був цікавий?
22 лютого Котовський отримав наказ: сформувати Окрему кавалерійську бригаду. За два тижні вона виступила проти повстанців в район Ананів, Балта. Тоді Котовський відмовився виступити проти армії УНР, яка завершувала свій 5-місячний «зимовий похід» по Україні. Пославшись на необхідність «утримувати порядок» в Ананіві, він не пішов на петлюрівський фронт і порушив наказ.
Весною 1920 р. Червона Армія тікає під ударами польських військ. Командир 45-ої дивізії наказує розстрілювати командирів і комісарів частин, які залишають фронт. Під Жмеринкою розгромлена і бригада Котовського. У районі Тульчина Котовському довелося оборонятися від петлюрівських військ І. Тютюнника. Тільки у червні бригада бере участь у наступі в районі Білої Церкви. 16 липня в бою в Галіції Котовський був важко поранений в голову і живіт, контужений і на два місяці вибув з ладу. Коли він знову опинився у військах, польська армія вже перехопила ініціативу і вибила червоних з Польщі і Галіції. Бригада Котовського була розгромлена і відійшла в тил. В середині листопада вона взяла участь в останніх боях проти армії УНР під Проскуровом.
Після поранення і контузії Котовський відпочивав в Одесі в розкішному особняку на Французькому бульварі. Він прославився звільненням з лап ЧК сина поета А. Федорова, який в 1916-1917 рр. активно боровся за життя і свободу отамана Пекла. Григорій Іванович звернувся до давнішнього товариша по каторзі Макса Дейча, який став очільником одеського ЧК, і син поета, офіцер, був негайно звільнений, уникнувши розстрілу. Ця історія лягла в основу прекрасної повісті В. Катаева «Вже написаний Вертер».
Тільки в кінці 1920 р. Котовський був прийнятий в РКП(б). До 1919 р. він вважав себе чи то лівим есером, чи то анархістом, а з квітня 1919 р. — співчуваючим більшовикам. Перший зі своїх орденів Червоного Знамені Котовський отримав за узяття Одеси в 1920 р., а два — за придушення антикомуністичних повстань.
7 серпня 1925 р. в газеті «Правда» з’явилася дивна інформація: «У ніч на шосте серпня в радгоспі Цупвоєнпромхоза «Чебанка», в 30 верстах від Одеси, передчасно загинув член Союзного, Українського і Молдавського ЦВК, командир кінного корпусу тов. Котовський». І більше ні слова. Ніяких роз’яснень. Можна подумати, що Котовського вбито на полі бою. Ні, смерть популярного в СРСР військового досі (!) покрита мороком таємниці...
Літом 1925 р. Григорій Іванович з сім’єю відпочивав в радгоспі Чебанка. Їм надали окремий будиночок біля моря. Комкор купався, грав в популярний тоді крокет, виступав перед піонерами. Але фатальний день, який раптово обірвав життя нашого героя, невблаганно наближався, а разом з ним чи не головна загадка в його феєричній долі.
...За тиждень до кінця відпустки почали збиратися до Умані, де стояв штаб 3-го кавалерійського корпусу Котовського. Новий наркомвоєнмор СРСР М. Фрунзе призначив Григорія Івановича своїм заступником, потрібно було їхати до Москви приймати справи. Підходив також час народжувати дружині, Ользі Петрівні.
Увечері напередодні від’їзду червоні командири, що відпочивали неподалік, вирішили влаштувати проводи комкору. За стіл сіли близько 23 години. Вечірка не клеїлася. Котовський, який майже не вживав спиртного, був байдужий і незвичайно нудний. Близько трьох годин ночі почали розходитися. Котовського затримав чоловік, який приїхав на викликаній ним з Умані машині, старший бухгалтер управління військово-промислового господарства 3-го кавкорпусу Мейєр Зайдер. Дружина повернулася додому одна і почала готувати ліжко.
Раптом пролунали короткі пістолетні постріли — один, другий, потім — тиша... Ольга Петрівна побігла на постріли. На розі головного корпусу будинку відпочинку лежало розпластане тіло Котовського. Дружина, лікар за фахом, кинулася до нього — пульсу не було... Куля вбивці потрапила в аорту, смерть наступила миттєво. Лікарі потім скажуть: якби куля потрапила не в аорту, могутній організм Котовського витримав би.
Збіглися сусіди, внесли тіло на веранду. Ніхто не мав жодних припущень: хто посмів стріляти в Котовського? Але тієї ж ночі злочинець... з’явився сам. Коли Ольга Петрівна залишилася на веранді одна, до неї вбіг Зайдер і, впавши на коліна, почав битися в істериці: «Це я вбив командира!»
Вбивцю схопили вдосвіта. Він і не намагався сховатися, а на суді повністю визнав свою провину. Хто ж такий цей Зайдер Майєр, або, як його називали, Майорчик Зайдер?
Він не мав відношення до військової служби і не був ад’ютантом комкора, як іноді стверджують. Його професійні інтереси були зовсім по іншому відомству: Зайдер утримував один з найреспектабельніших в Одесі публічних будинків. Став багатою людиною: дружині Розі, колишній повії, купив діамантове кольє, накопичив грошей на особняк з видом на море. Але пролунала революція, а за нею громадянська війна. У Одесі гриміла слава невловимого Котовського.
Багато шуму в Одесі наробив зухвалий наліт Котовського на денікінську контррозвідку. Його шукали, обіцяли чималі гроші. Одного разу опівдні в «будинок» Зайдера вдерся могутньої статури артилерійський капітан: «Я — Котовський. Мені потрібний ключ від вашого горища». Заховавши «капітана», Зайдер довго мучився — повідомляти «кому слід», чи ні...
Вночі Котовський, переодягнувшись у «позичений» у Зайдера одяг і надівши перуку, покидаючи гостинний будинок, сказав господареві: «Я — ваш боржник!». Наступна зустріч відбулася через чотири роки. У більшовиків нарешті дійшли руки і до постачальника сексуальних послуг. Бордель прикрили. Зайдеру нічого не залишалося, як звернутися за допомогою до «боржника», який став на той час відомою у більшовиків людиною.
І Котовський допоміг йому. У 1922 р. Зайдер став начальником охорони Перегонівського цукрового заводу, який належав 3-у кавкорпусу Котовського. Людина практична, з комерційною жилкою, він допомагав Григорію Івановичу вести господарство корпусу. Словом, відносини між ними були якщо і не приятельські, то нормальні. Так що ж змусило Зайдера підняти руку на свого добродійника?
Сам він на слідстві плутався, часто міняв свідчення, висуваючи і зовсім абсурдні мотиви. Спочатку заявив, що убив... з ревнощів: Ольга Шакіна, мовляв, свого часу вибрала Котовського. Очевидна нісенітниця. Хоча в 1930-і роки політуправління Червоної Армії для чогось розпускало саме цей слух. За іншою версією, Котовський застрелився сам під час сварки з іншим червоним командиром через чарівну незнайомку, яка сиділа поряд з Котовським. Ад’ютант комкора намагався відняти у нього револьвер, і Котовський випадково натиснув на спуск. Це теж схоже на марення. Зайдер не був ад’ютантом Котовського, а вбивство відбулося вже після гуляння. У ході слідства ходило немало подібних чуток. Схоже, комусь було необхідно приховати справжні причини вбивства.
Суд відбувся рік потому. Зайдер знов поміняв свідчення: убив Котовського тому, що той не підвищував його по службі. І цю версію суд прийняв за основу, і вбивцю комкору засудили до... 10 років. Кримінальника, який пограбував зубного техніка, того ж дня на тому ж суді засудили до розстрілу. А Зайдера, який вбив Котовського — до 10 років...
Подальша доля Зайдера досить дивна. Він відбував термін в Харківському допрі, і незабаром по суті неписьменна людина вже завідувала тюремним клубом, отримала право вільного виходу в місто. А потім відбулося і зовсім неймовірне: у 1928 р. Зайдера, який не відсидів навіть трьох років, звільнили «за зразкову поведінку». Він влаштувався на залізницю зчіплювачем вагонів. Проте його дні вже спливали...
Восени 1930 р. 3-а Бессарабська кавалерійська дивізія відзначала 10-ліття бойового шляху. Запросили котовців — ветеранів дивізії. В їх числі і Ольгу Петрівну Котовську, яка служила лікарем в кавбригаді чоловіка. Увечері троє знайомих колишніх котовців повідомили їй, що Зайдер засуджений ними до смерті. Щоб врятувати єдиного свідка вбивства чоловіка, таємниця якого не розгадана, Котовська повідомила про це командиру дивізії і в політвідділ дивізії.
Побоювання виявилися не марними: труп Зайдера виявили біля Харківського вокзалу, на полотні залізниці. Убивши зчіплювача, його кинули на рейки, щоб імітувати нещасний випадок, але поїзд запізнився, і труп не був спотворений.
Вдалося встановити, що вбивство вчинили троє котовців. Відомі прізвища двох — Стригунов і Вальдман. Третій так і залишився в тіні історії. Ніхто з вбивць Зайдера не постраждав — їх просто не розшукували. Чому? Адже знали про замах, який готувався.
Зайдер був не єдиним і не найголовнішим злочинцем. Він виконував чужу злу волю. Але чию? Хто міг вільно маніпулювати слідчими, суддями і головним політуправлінням РСЧА? Відповідь одна: зробити це могли тільки люди, які мали величезну, необмежену владу.
Син Котовського багато років намагався дізнатися правду про смерть батька. Але, як це не дивно, справа ця дотепер зберігається в російських спецсховищах під грифом «абсолютно таємно». Втім, у Григорія Григоровича немає сумнівів: загибель батька — одне з перших політичних вбивств в СРСР.
Уряд влаштував Котовському пишні похорони, які не поступалися ленінським, що мали місце півтора роки до того. Труна, яка прибула на Одеський вокзал, тонула в квітах. Місто приспустило траурні прапори, а до труни відкрили «доступ трудящим». У містах розквартировування корпусу Котовського дали салют з 20 гармат. 11 серпня 1925 р. спеціальний траурний поїзд доставив труну в Бирзулу (нині м. Котовськ Одеської обл.), де в 1919 р. Котовський почав свій шлях командира Червоної армії. До речі, 11 серпня 1925 р. у покійного комкора народилася дочка Олена.
Афоризмом увічнення пам’яті про Котовськом став... мавзолей. Тіло Григорія Івановича вирішено було зберегти для нащадків. Мало хто знає, що, окрім мумій Леніна і Сталіна, в СРСР була ще одна — мумія Котовського.
Отже, 7 серпня 1925 р., наступного дня після вбивства, з Москви до Одеси направили групу бальзаматорів на чолі з професором Воробйовим, який роком раніше бальзамував Леніна. Через декілька днів роботу успішно закінчили.
Мавзолей спорудили в м. Котовську (Бирзулі) і на початку він складався лише з підземної частини. Там встановили скляний саркофаг, в якому зберігалося тіло. Поряд на атласних подушечках зберігалися нагороди — три ордени Червоного Прапора. Трохи далі, на спеціальному постаменті, знаходилася почесна революційна зброя — кавалерійська шашка. У 1934 р. над підземною частиною спорудили фундаментальну споруду з невеликою трибуною. У мавзолеї проводилися військові паради і демонстрації, приймали в піонери.
На початку серпня 1941 р. Котовськ захопили румуни. Евакуювати саркофаг з тілом Котовського не встигли. Мавзолей зруйнували 6 серпня 1941 р., через 16 років після вбивства комкора. Розбивши саркофаг, останки Котовського викинули в траншею разом з трупами розстріляних. Якийсь час потому робочі залізничного депо розкрили траншею і перезаховували вбитих, а останки Котовського зібрали в мішок і зберігали до 1944 р. Ордени і почесну зброю румуни забрали. Проте після війни Румунія передала їх СРСР. Тепер вони зберігаються в Музеї Радянської Армії в Москві.
Після звільнення Котовська провели експертизу останків комкора і перезаховували їх в уцілілій підземній частині мавзолею в обладнаному пам’ятнику-склепі в запаяній цинковій труні. Зверху все задрапірували звичайним диктом. У такому жалюгідному вигляді пантеон Котовського перебував майже 20 років. 26 грудня 1965 р. відкрили новий монумент з граніту і мармуру. З тильного боку надземної частини обладнали вхід в обшитий білим мармуром невеликий підземний зал. Цинкову труну покрили червоним і чорним оксамитом.
До наших днів пам’ятник-склеп Котовського не зазнав істотних змін. Проте ґрунтові води кожної весни підтоплюють склеп, руйнуючи мармурові плити, підлогу і металеві двері. Фактично пам’ятник покинуто напризволяще.
Американський Інститут медичних інновацій при НАСА запропонував ексгумувати Котовського, але остаточне рішення поки не ухвалене.
А в музеї Одеського медичного університету зберігається незвичайний експонат - забальзамоване серце. Колись воно билося в грудях дуже непересічної людини. У бандитському середовищі його знали під кличкою «Кіт», а в Червоній Армії — комбриг Котовський. Етикетка з банки з серцем зникла в 1941-му, напередодні окупації Одеси румунами, що перетворило авторство «мішені для Амура» в міф. Втім, міфами Григорій Котовський був оточений впродовж всього життя.
