Як свідчать підручники історії, в 1222 р. монголи розбили половців і хан Кобяк був вимушений просити допомоги у російських князів. У березні 1223 р. галицький князь Мстислав Удалий (?-1228 р.) скликав раду, на якій було ухвалено рішення про сумісний виступ російських князів проти монголів. 31 травня 1223 р. відбулася вирішальна битва біля річки Калка, в якій війська русичів і половців були розгромлені, загинуло шість князів, а дружинників, як свідчить літопис, — «нечисленна кількість». Втрати 80-тисячного княжо-половецького війська склали до 90%! Ця історія має масу загадок — спробуємо розплутати найбільш важливі.
Загадка номер один: де шукати Калку? Щодо місця битви існують різні гіпотези. Домінує думка, що вона відбулася неподалік сучасного заповідника «Кам’яні могили», де і встановлено пам’ятний хрест. Річка Каратиш, яка протікає там, своєю назвою не дуже нагадує Калку.
Більшість дослідників схиляються до того, що битва відбулася на березі сучасних Кальміуса або його притоки Кальчика. Це могли бути й інші річки Приазов’я, назви яких віддалено нагадують ім’я літописної Калки. Проблема з пошуком місця битви посилюється ще тим, що теоретично не збереглися поховання загиблих, — монголи своїх убитих спалювали, а тіла російських воїнів розтягнули хижаки. Також безнадійною є така справа - «прочісувати» з археологічною лопатою безкрайні степи у пошуках порівняно невеликого за розмірами поля битви. Тому пошук Калки слід проводити іншими методами. Літопис свідчить, що табір князя київського Мстислава Романовича розташовувався на кам’янистій місцевості — достатньо обширній, щоб розмістити там велике військо. На протилежному березі Калки повинне було знаходитися поле, зручне для бою.
Таке місце розташоване неподалік переправи через Дніпро біля острова Хортиця — на березі річки Кальміус, трохи на північ від балки Дубова. Зі сходу беріг річки в цьому місці є неприступним, з півдня і південного заходу його прикриває балка — вона цілком могла використовуватися для розміщення табору. Якраз напроти цього місця знаходиться рівна височина, яка трохи порізана балками зі східного боку, — там могли ховатися війська монголів. Слід зазначити, що неподалік — по балці Хан Тарама — тече струмок, який впадає в Кальміус, назва якого перекладається з татарської як «Кривава балка».
Але існує ще і третя версія, що Калка — це древньослов’янська транскрипція половецької назви Калкан-Су — «Водний щит». Інша назва цієї річки Іол-Кінсу - «Кінська вода». Джерелами, що допомагають у пошуках літописної Калки, можуть служити навіть китайські хроніки XIII ст., які свідчать, що битва російського війська з монголами відбулася біля річки А-лі-гі — в перекладі з китайської «Кінський водопій». Словом, багато що вказує на те, що річка Конка і є Калка. А місце, яке розташоване на її правому березі на відстані 2 км від села Юльївки, дійсно підпадає під літописний опис. На плоскій вершині пагорбу біля єдиного в’їзду розташовані купи каменів, а його вершина за периметром обкопана терасами з крутими укосами заввишки приблизно 5 м. Таким чином, неприступне «місце є кам’янистим», з півдня захищене річкою Конкою, а із заходу — заплавою балки Городиської. Примітно, що в народі називають це місце «Саур-могила», а археологічні знахідки (наконечники стріл, уламки холодної зброї) свідчать, що, можливо, тут зосереджувалася велика кількість воїнів. Недалеко від Конки розташована група островів — Великі Кучугури, які були затоплені при створенні Каховського водосховища. Практично на всіх островах були знайдені сліди великого середньовічного міста початку XIII ст., яке називалося Самис (Курцемал), та яке населяли «болгари». Археологи знайшли там разом з типово міським матеріалом фрагменти зброї і побутових речей періоду Київської Русі і Золотої Орди, — можливо, Самис був деяким чином пов’язаний з битвою на Калці. Місцеві краєзнавці стверджують, що після розгрому під Калкою Орда рушила на північ, а залишки російського війська зібралися в недоступних ворожій кінноті плавнях. Разом з мешканцями Самиса русичі напали на залишений монголами табір і знищили його. Коли Орда отримала цю звістку, було ухвалено рішення повернутися і помститися. Мабуть, темники розуміли, що вони дуже ослаблені, тому взяти Київ не зможуть. Як свідчать літописи, кочівники пішли «на болгар» — тобто на місто Самис, хоча іноді це повідомлення трактується як похід на «волзьких булгар». Таким чином, існує щонайменше три місця, які можна асоціювати з літописною Калкою.
Загадка номер два: чи дійсно битва відбулася в червні 1223 р.? Тут інформація літописів та іноземних джерел розходиться. «Лаврентіївський список» називає 6731 р. «від створення світу» (1223 р.), Галицько-Волинський і Новгородський літописи — 6732 р. (1224 р.), арабські джерела пишуть про 1223 р. Сучасник подій — історик Ібн-аль-Асір, розповідає, що татари рушили в країну росіян в 620-й «рік хижри», який тривав з 4 лютого 1223 р. по 23 січня 1224 р. Китайські джерела свідчать, що в похід для утихомирення кипчаків відправилися на 18-й рік правління Чингіз-хана — в 1223 р.
Історик Р. Саєнко стверджує, що події, описані в літописах і східних джерелах, не укладаються в один 1223 р. Напад монголів на половців почався в листопаді 1223 р., і лише взимку — в січні 1224 р., вони були розгромлені. Саме тоді половецький хан звернувся за допомогою до русичів. Логічно, що князь київський не міг один вирішити таке складне питання, були розіслані гінці іншим князям із запрошенням зібратися в лютому 1224 р. на нараду. Рада ухвалила рішення виступити проти монголів, підготовка військ зайняла весь березень, а в квітні дружини повинні були виступити. За цією гіпотезою, битва російсько-половецького війська з ворогами відбулася в травні 1224 р. Втім не варто забувати, що це лише гіпотеза.
Загадка номер три: чому російські князі виступили на захист половців, адже до цього вони вважалися ворогами? Почнемо з того, що і до цього на Русі були відомі приклади співдружності з половцями, до того ж про допомогу попросив тесть Мстислава Удалого — половецький хан Котян Сутоєвич, якого російські літописи називають Юрій Кончакович.
Легенда свідчить, що монголи, дізнавшись про те, що русичі збираються підтримати половців, прислали до Києва послів, які заявили: «Ми з Руссю війни не хочемо і на вашу землю не робимо замах. Воюємо ми з половцями, які завжди були вашими ворогами, а тому, якщо вони побіжать тепер до вас, — бийте їх і забирайте собі їх добро». Князь київський своєрідно відреагував на цю пропозицію: наказав страчувати послів, що за дипломатичними канонами вважалося тяжким злочином.
І, нарешті, головна загадка: чому русичі програли? Причин декілька: по-перше, в ХІІ-ХІІІ ст. Русь постійно оборонялася від кочівників на півдні і сході, від німців-католиків — на заході. Не дивно, що вона була виснажена. Крім того, деякі російські правителі, наприклад, князь Юрій Всеволодович Володимирський, не приєдналися до загального походу. Украй важливим є той факт, що, хоча половці і виступали разом з русичами, головнокомандуючим вони визнавали лише Мстислава Удалого. Кожен з князів, який був упевнений в силі і успішності свого війська, рвався до бою, побоюючись, що союзникам дістанеться вся слава. Три Мстислави-Удалий, Київський і Чернігівський, посварилися і не змогли забути образи. Зіграла свою роль і нестійкість половців. До того ж отаман «бродників» Плоскиня умовив князя Мстислава здатися монголам, щоб ті випустили його за викуп.
Таким чином, розгром на Калці не лише став хворобливим для русичів, але і показав всю серйозність намірів монголів. Правда, слід зазначити, що даний рейд був розвідувальним: він не передбачав подальшого завоювання, і після битви монголи повернулися додому. У 1227 р. помер Чингіз-хан, певний час Монголії було не до завоювань. Але із затвердженням на престолі Угедея було вирішено повернутися до захоплення земель. Похід за Волгу — в Дешт-і-Кіпчак, було покладено на плечі Бату, або, як його називали російські джерела, Батия, внука Чингіз-хана. Війська Батия в 1236-1237 рр. підкорили Волзьку Булгарію, а наприкінці 1237 р. вступили в Рязанське князівство. Після завоювання Рязані і князівства Суздальського в січні 1238 р. полягла Москва, потім — Володимир-на-Клязьмі, Ростов, Ярославль, Твер, Кострома, інші міста. Завойовники трохи не дійшли до Новгорода. Потім монголи рушили в половецькі степи і розбили орди хана Котяна. У 1239 р. наступи на Русь було відновлено: полягли Переяслав, Чернігів, а в листопаді 1240 р. війська Батия підішли до Києва. 6 грудня загарбники увійшли до «матері міст руських». Останні захисники міста сховалися в Десятинній церкві і намагалися прорити хід до Дніпра, щоб врятуватися, але монголи зруйнували храм, і розвалини поховали під собою людей. Потім війська Батия рушили на Волинь і Галичину, в 1241 р. війська темника Бурундая дійшли до Польщі і зруйнували низку міст — Люблін, Сандомір, Краків. Орда Батия рушила на Угорщину, а звідти — до узбережжя Адріатики. Але в цей час помер хан Угудей і Батию довелося повертатися додому через Боснію, Сербію, Болгарію, причорноморські степи, оскільки царевичі повинні були бути присутніми на обранні нового хана. Новим правителем став Гуюк, якому Батий за особистими мотивами не присягнув. Незабаром він фактично заснував свою державу, яка в 60-х роках XIII ст. стала незалежною від хана, простягалася від Сибіру до Дунаю. Вона була умовно розділена на ліве і праве крила: «Синю орду» — Кок-Орду, яка охоплювала Середню Азію і Казахстан, і «Білу Орду» — Ак-Орду, зі столицею в Сараї (Поволжжя), яка керувалася безпосередньо Батиєм і його спадкоємцями.
Саме «Біла Орда» увійшла до історії під назвою «Золота» — мабуть, колір вона «змінила» через золоте обрамлення юрти хана, яку арабські мандрівники називали «золотий шатер». На думку історика Наталії Яковенко, колірне визначення у монголів означало сторони світу: синій — схід, білий, — захід, чорний, — північ, червоний, — південь. Можливо, звідси і походять назви Біла, Чорна і Червона Русь. «Ордою» спочатку називали кочову ставку хана, а сама держава носила назву «улус». Коли улус Батия розпався, ордами почали називати його уламки — Велику, Ногайську тощо.
Після захоплення в 1240 р. військами Батия Києва в історії Русі почалися так звані «темні століття». Цей час овіяний таємницями і загадками, одна з яких — хто і як керував Києвом? І чи було взагалі «татаро-монгольське іго»? Цей широко вживаний термін не зовсім коректний. Як же правильно назвати те лихо, з яким зіткнулася Русь в XIII ст.: «монгольське», «татаро-монгольське», «монголо-татарське» іго? Золота Орда була державою, заснованою монголами. Саме монгольські орди Чингіз-хана і Батия орудували на наших землях. Але у складі Орди опинилися і землі кочівників, які жили в Причорноморських степах і Подніпров’ї задовго до приходу туди монголів. І поступово кипчаки, які володіли кількісною перевагою, поглинули монголів: вже до XIV ст. останні асимілювали — як антропологічно, так і за мовою. Такий «союз» спричинив плутанину в поняттях «татари» і «монголи». Слово «татари» було запозичене у китайців, які називали так кочівників. Європейські ж середньовічні джерела називали «татарами» власне монголів. А під враженням від монгольських набігів слово «татари» почали ототожнювати з «Тартар» — підземним міфічним царством або пеклом. Таким чином, визначення «монголо-татари» або «татаро-монголи» — є не чим іншим, окрім тавтології «монголи-монголи».
Що стосується долі Києва, то навіть зруйноване місто залишалося в свідомості не лише русичів, але й іноземних мандрівників столицею Русі. Управління київськими землями здійснювалося за наявності «ярлика», який можна було отримати безпосередньо у хана. У перші роки монгольського завоювання претендентів на київський стіл було три: великий князь володимирський Ярослав Всеволодович, галицький князь Данило Романович і чернігівський князь Михайло Всеволодович. І все частіше і частіше київськими князями ставали правителі, які навіть не бували в Києві. Поступово місто втрачає свою значимість на користь земель Галицько-Волинського князівства.
У часи так званого «іга» монгольське верховенство виражалося в сплаті данини і виставлянні допоміжної військової сили — дружин князів-васалів. Крім того, кочівники періодично захоплювали заручників і полонених — швидше для залякування, ніж для наживи. Все частіше висловлюється думка (наприклад, С. Нефедовим в статті «А чи було іго?»), що монгольського іга не існувало взагалі: домонгольська Русь була «варварською» державою з процвітаючою работоргівлею і купкою князів, які гризлися, за владу. Монголи ж принесли чітку китайську систему управління і оподаткування, крім того, данина віднімала лише невелику частину доходу селянського господарства (близько 1,5%).
«Темні століття» до цього часу зберігають свої таємниці; достовірним є лише те, що події XIII-XIV ст. стали переломним моментом в історії українських земель.
