За радянських часів, та й зараз теж серед видатних операцій Червоної Армії в роки Другої світової війни називають Корсунь-Шевченківську наступальну.. У неї є ще одне, неофіційне, найменування — «Сталінград на Дніпрі». Оточення і знищення в Сталінграді 6-ої німецької армії стало для радянської історіографії символом потужності Червоної Армії, геніальності її полководців. Наскільки Корсунь-Шевченківська операція підходить під цей трафарет?
Хід перших операцій на Правобережній Україні в кінці 1943 р. показав, що супротивник володіє ще достатніми силами для збереження стійкості свого стратегічного фронту. Для його повалення планувалося провести три об’єднані загальним задумом наступальні операції, центральною і найбільш ефективною з яких стала Корсунь-Шевченківська.
В середині січня 1944 р. в канівському виступі, що глибоко врізався в розташування радянських військ на стику 1-го і 2-го Українських фронтів, тримали оборону дев’ять піхотних дивізій, 5-а танкова дивізія СС «Вікінг», бригада СС «Валлонія» і чотири дивізіони штурмових гармат зі складу 1-ої танкової і 8-ої польової армій німців. Ширина виступу біля основи досягала 130 км. У прагненні Гітлера утримати його не останнє місце займали розрахунки пропагандистського ґатунку: мовляв, німецькі кухарі все ще «черпають воду з Дніпра». Супротивник ретельно укріплював позиції, але біля основи виступу, де фронт стабілізувався тільки в середині січня, йому не вдалося завершити оборонні роботи. У самому виступі резервів у німців не було.
Радянська ставка планувала нанести військами двох фронтів могутні зустрічні удари під основу виступу і з’єднатися в районі Шполи, Звенігородки. Готуючи нові удари, Ставка наповнювала фронт людьми і бойовою технікою. Так, 1-й Український фронт отримав 47-у загальновійськову (дев’ять стрілецьких дивізій) і 2-у танкову армії, 6-ій гвардійський кавалерійський і 5-й механізований корпуси, а також 400 танків Т-34 маршового поповнення. У складі фронту формувалася 6-а танкова армія. Ударну силу 2-го Українського фронту І. Конєва складали 5-а гвардійська танкова армія і 5-й Донський гвардійський кавалерійський корпус. На напрямку головних ударів фронтів було створено перевагу над супротивником за чисельністю військ в 3-4, артилерії в 3-6, танкам і САУ в 5-10 разів.
Операція здійснювалася в складних умовах відлиги, яка рано почалася в Україні, і весняного бездоріжжя. Розбиті дороги ускладнювали маневр військ і підвезення матеріальних засобів. Негода і ґрунтові аеродроми, які розкиснули, обмежували можливості авіації.
Наступ військ 2-го Українського фронту почався 24 січня 1944 р. діями посилених передових батальйонів. З ранку 25 січня були введені в битву головні сили 4-ої гвардійської і 53-ої армій. Але прорвати оборону супротивника не вдалося, і о 14 годині Конєв на ділянці всього в 6 км. ввів у битву 236 танків 5-ої гвардійської танкової армії, До кінця дня танкісти прорвали тактичну зону оборони і просунулися на 18 км.
На другий день наступаючим довелося відбивати контратаки супротивника з півдня і півночі. Німцям вдалося ліквідовувати пролом в своїй обороні і відрізати два корпуси 5-ої гвардійської танкової армії. Конєв, оцінивши обстановку, ухвалив сміливе рішення: 29-у танковому корпусу зайняти оборону, а 20-у продовжувати наступати На Шполу, Звенігородку.
У нічному бою 20-й танковий корпус оволодів Шполою,‘а о 13 годині 28 січня захопив Звенігородку і зустрівся з першим загоном 6-ої танкової армії.
Тим часом 18-й танковий і 5-й гвардійський кавалерійський корпуси за підтримки піхоти 28-30 січня пробили заслін супротивника в горловині прориву і пішли на Шполу, утворюючи внутрішній і зовнішній фронти оточення.
Щоправда, козаки зазнали при цьому великих втрат, постійно маючи намір атакувати танки в кінній побудові: «Донці мчали в кінній будові з шаблями наголо. А з правого і лівого флангів, лісосмуг і ярів фашисти посипали на козачу лавину міріади трасуючих куль. Падали скошені кулями коні. Падали люди».
Але і на німців донці справили незабутнє враження. Командир 47-го танкового корпусу генерал фон Форман згадував: «Незважаючи на втрати — я підкреслюю, абсолютно незважаючи на втрати — маси росіян попрямували на захід, обходячи німецькі танки, які стріляли в них зі всього, що мали в своєму розпорядженні. Це була приголомшуюча картина, приголомшлива драма. Ми здивувалися ще більше, коли три радянські кавалерійські дивізії зімкнутим ладом помчали крізь наш загороджувальний вогонь. Нічого подібного я раніше не бачив — це здавалося нереальним».
1-й Український фронт перейшов у наступ 26 січня. Бої на ділянці прориву носили наполегливий характер. Трьом арміям (27, 40-й загальновійськовій і 6-ій танковій) протистояли три німецькі піхотні дивізії. Втративши за день бою 59 танків і САУ, наші війська просунулися на 2-5 км.
Тактичну оборону супротивника вдалося прорвати наступного дня, а 28 січня танкісти досягли Звенігородки.
Таким чином, на четвертий день операції танкові армії 1-го і 2-го Українських фронтів перерізали всі шляхи Корсунь-Шевченківському угрупуванню німців. У кільці опинилися чотири піхотні, 5-а танкова дивізія «Вікінг», що мала у своєму складі до 90 танків, бригада СС з бельгійських добровольців «Валлонія», три дивізіони штурмових гармат та інших окремих частин. За радянськими даними, в котел потрапило 80000 чоловік, 1600 гармат і мінометів, до 230 танків. Німці визнають оточення 56 тисяч солдатів і офіцерів.
Командування оточеними прийняв командир 11-го армійського корпусу генерал Штеммерман, якому, як свого часу Паулюсу, Гітлер заборонив прориватися.
Таку страшну картину застав командувач групою армій «Південь» Манштейн, який прилетів зі ставки фюрера. Потрібно було терміново рятувати оточених. Проте німці не змогли через бездоріжжя швидко зосередити всі призначені для прориву сили. Тим паче, що танкові дивізії доводилося виводити з бою на інших ділянках фронту. Одне угрупування почало атаки 1 лютого, а ударне у групування в смузі 1-ої танкової армії вдалося зібрати тільки до 11 лютого.
А поки в німецькій обороні знаходився нічим не прикритий пролом у 95 км. Манштейн, з жахом чекав, як йому здавалося, неминучого: масованого розтинаючого удару радянських рухомих з’єднань до кордонів Румунії, який би призвів до знищення всього південного німецького фронту. Проте маршал Р. Жуков, який, командував 1-м Українським фронтом і координував дії Конєва, вирішив задовольнятися малим і «вчепився в мішок».
Німецькі автори і після війни дивувалися: «Донині не отримано задовільної відповіді на питання, чому маршал Жуков і генерал Конєв пропустили між пальців унікальний шанс знищити південний німецький фронт на захід від Дніпра. Конєв і Жуков віддали перевагу менш серйозному рішенню і сконцентрували всю силу шести армій, включаючи дві першокласні танкові армії і декілька окремих танкових корпусів, на ліквідації 6,5 німецьких дивізій».
Німці заспокоїлися лише 31 січня, дізнавшись з радіоперехоплення, що супротивник мінує прорив...
Практично одночасно розгорілися жорстокі бої як на внутрішньому, так і на зовнішньому фронтах оточення. Німці трималися стійко, як молитву, повторюючи телеграму командувача 1-ої танкової армій: «Я вас виручу. Хубе». 8 лютого їм пред’явили ультиматум про капітуляцію. Підполковника, який прибув з умовами здачі в полон, німці пригостили шампанським, сигаретами, але відповіді на ультиматум не дали. Тоді радянське командування 10 лютого прислало 50 полонених з листами, які містили пропозицію їх командирам і товаришам здатися. Але і це ні до чого не привело. Моральний стан оточених військ залишався задовільним.
У журналі бойових дій 2-го Українського фронту наголошувалося: «Не дивлячись на те, що оточені несуть величезні втрати, немає фактів деморалізації і дезорганізації. У полон здаються одиниці, опір наполегливий, контратаки не припиняються».
Не затихали ще жорстокіші бої і на зовнішньому фронті. Зосередивши п’ять піхотних і сім танкових дивізій, німці намагалися пробитися до оточених. Все перемішалося, на землі і в повітрі йшли безперервні бої. Час працював проти німців. Кожен день затримки зменшував шанси на успіх.
Щоденні втрати оточених складали до 600 чоловік. Ще до оточення німці зуміли евакуювати за річку Рось запаси продовольства. Це виявилося мудрим рішенням, оскільки врятоване продовольство виявилося єдиним джерелом постачання в казані. Навіть 7 лютого раціон солдатів був достатнім. Цукру, ковбаси, хліба і сигарет вистачало ще на 10 днів. Гірше було з боєприпасами. Їх денна витрата складала 200 т, тому потрібно було доставляти 150 т вантажів на день. Велику допомогу в цьому надавала авіація. Оточені до останньої можливості утримували єдиний аеродром в Корсуні поза меж вогню радянської артилерії. Транспортники літали з Уманського аеродрому, який знаходився на відстані лише 100 км. від оточених військ. З 28 січня по 20 лютого 1944 р. в «казан» доставили 2027 т вантажів (1247 т боєприпасів, 405 т продовольства, 38,5 т озброєнь і медикаментів, 695 кубометрів пального); з кільця вивезли 2188 поранених, 2,1 т апаратури зв’язку, 101 військовослужбовця (фахівці і екіпажі збитих літаків). За цей час німці втратили 32 Ю-52, 13 X—111, 47 винищувачів. Одночасно Ю-52 з висоти 30-40 м скидали 200-літрові бочки з паливом і ящики з снарядами для танкістів 3-го танкового корпусу, які проривалися до оточених. Через бездоріжжя колісний транспорт не встигав за наступаючими танками, і вся надія була на авіацію.
До 15 лютого стало ясно, що рятувальна операція провалилася, наступ захлинувся в 10 км. від мети. Оточені війська до цього часу займали лише три населені пункти — Шендерівку, Хилки і Комарівку. Ця територія знаходилася в зоні досяжності радянської артилерії, інтенсивність вогню якої залежала лише від кількості снарядів, які могли витратити артилеристи. У цій ситуації Манштейн об 11.05 15 лютого наказав прориватися назустріч 3-у танковому корпусу, яки виходив до Лисянки.
15 лютого 1-а танкова дивізія німців зав’язала запеклі бої за Лисянку. Тут вперше радянські війська застосували нові важкі танки ІС-85. 13-й гвардійський важкий танковий полк отримав завдання підтримати атаку 109-ої танкової бригади на Лисянку. Але до моменту вступу полку в бій інші Т-34 109-ої бригади, які атакували Лисянку в лоб вже горіли. Сім «пантер» оберфельдфебеля Штріппеля знищили 27 із 30 радянських Т-34, які атакували місто. Підпустивши ІСи на 600-800 м, німецькі танкісти за десять хвилин підбили п’ять з них. Кожен танк отримав 3-7 влучань.
Тим часом війська, які залишилися в оточенні, стягувалися в район Шендеровки, де намічався прорив з оточення. Пізніше Шендеровку німці назвуть «дорогою до пекла». Прорив здійснювався на фронті шириною 4,5 км. Поранених залишали з медичним персоналом на милість супротивника. Совінформбюро придумало страшнішу казку: «Гітлер віддав наказ, щоб оточені німецькі солдати і офіцери кінчали життя самогубством. Поранені за наказом убивалися і спалювалися»...
До півночі 16 лютого розігралася завірюха, видимість знизилася до нуля. У цей момент вся маса оточених військ північніше Комарівки без пострілів обрушилася на 180-у стрілецьку дивізію і прорвала її позиції. Конєв кинув у битву всі резерви.
Бойові порядки обох сторін переплелися. Німці під безперервним вогнем, під переслідування з боку радянських танків, наполегливо рвалися на південь, до заповітної річки під назвою Гнилий Тікич на зовнішньому фронті оточення.
«Зі світанком — стверджує радянська історія — піхота і кіннота завершили розгром ворожого угрупування». За німецькими ж даними, ситуація Виглядала трохи інакше. «О 1 г. 25 хв. у ніч на 17 лютого, — пише Манштейн, — прийшла радісна звістка про те, що перший зв’язок між тими, що виходять з оточення і передовими частинами 3-го тк встановлена. Супротивник, що знаходився між ними, був буквально зім’ятий».
Пекло почалося при форсуванні Гнилого Тікича. Частини, які пішли на прорив, ухиляючись від радянського вогню, вийшли до річки східніше Лисянки, на південь від позицій деблокуючих сил, де не було ні мостів, ні захопленого плацдарму. Тисячі людей кидалися у воду. Разом з солдатами плив і командир 42-го корпусу. Сотні потонули в холодній воді. Група офіцерів спорудила переправу для поранених. До 16 години німці таки вийшли до Лисянки. Більше 2000 поранених теж врятували. З 35000 чоловік, що почали прорив з казана, 30000 успішно пробилося до своїх. 5000 було вбито або взято в полон. Щоправда, вся важка зброя і спорядження було покинуто. Частини прикриття, успішно виконавши завдання, досягли позицій 3-го танкового корпусу в ніч на 18 лютого.
Якщо німецькі джерела одностайні в описі тих подій, то в радянських є різночитання. Наприклад, в оцінці поведінки німецьких генералів і старших офіцерів, які «ганебно покинули своїх солдатів». Одні автори пишуть, що вони втекли на бронетранспортері, інші — що відлетіли в літаку. Треба б вибрати щось одне... Насправді генерал Штеммерман при прориві слідував з ар’єргардом, особисто очолив офіцерську роту, складену з управління корпусу, і загинув в бою.
Тут би якраз пригадати інший приклад: як утекли з Севастополя, кинувши війська, генерал Петров і адмірал Октябрьський, їх штаби і командири дивізій, що не перешкодило їм отримати звання Героїв Радянського Союзу «за вміле керівництво, мужність, відвагу і героїзм».
Виходить, початок прориву наші все-таки прогавили. Танкісти і кавалерія били вже «по хвостах» колон. Основна частина Корсунського угрупування уникнула знищення, хоча і втратила всю артилерію і автотранспорт. Тяжкопоранених теж довелося кинути. Вони і склали основну масу полонених.
Природно, Конєв і його командири відрапортували, що на їх ділянці не прорвався жоден німецький солдат. А як перевірити? Адже ворог проривався не в наш тил, а в свій.
Командир же дивізії СС «Вікінг» Гілле, який отримав за цей прорив з рук Гітлера хрест, за версією Конєва, або вилетів на літаку до початку битви, «або проліз через лінію фронту, переодягнений в цивільний одяг». Разом з ним, мабуть, «пролізли» і 632 бійці бригади «Валлонія», і більше 3000 солдатів і офіцерів 57-ої піхотної дивізії на, чолі зі своїм командиром генералом Тровітцем.
Сталін здогадувався, що справа тут нечиста, але Корсунь-Щевченківська битва вже була оголошена «новим Сталінградом на берегах Дніпра». Про видатну перемогу розтрубили на весь світ і гримнули салют з 224 гармат.
Прийшов час рахувати трофеї і роздавати нагороди. Офіційна «Історія Другої світової війни» повідомляє, що німці втратили в оточенні 55 000 чоловік убитими, більше 18 000 полоненими. Ще 27 000 убитих, 1500 полонених і більше 600 танків записали на свій рахунок війська, які тримали зовнішній фронт оточення. Разом німці нібито втратили в Корсунь-Шевченківській операції 82 000 чоловік убитими і близько 20 000 полоненими.
Військам 2-го Українського фронту оголосили подяку Верховного Головнокомандуючого. Генерал армії І. Конєв 20 лютого був удостоєний звання Маршала Радянського Союзу.
Щоправда, за архівними документами, за весь період з січня 1944 р. Червона Армія узяла в полон на всіх фронтах лише 15351 солдатів та офіцерів супротивника. За весь лютий, знову ж таки — на всіх фронтах, Німеччина втратила убитими 41 200 чоловік.
Та все ж це була крупна перемога. Два німецькі корпуси, які вийшли з оточення були такі слабкі, що використовувати їх на фронті було неможливо. Це позначилося на оборонних операціях групи армій «Південь», яка намагалася зупинити радянські атаки в районі Умані. Незабаром вся південна ділянка фронту була широко розірвана, а німецькі 6-а і 8-а армії витіснені через Південний Буг до Румунії.
