XVIII століття було щедре на загадки. Одну з них, яку до кінця так і не вдалося розгадати, є доля дітей українського козака Олексія Розума (більш відомого як граф Розумовський) і Єлизавети Петрівни. За твердженням біографа сім’ї Розумовських — Васильчикова, таємне вінчання государині з Олексієм відбулося у 1742 р. З боку Єлизавети це був достатньо сміливий крок — зробити своїм чоловіком хоч і придворного офіцера, але сина простого українського козака, колишнього пастуха з чернігівського хутора Лемеші. Запаморочлива кар’єра Олексія Розума гідна здивування і захоплення. Простий півчий сільської церкви завдяки російському генералові Вишневському — покровителя українських «самородків» (який також протегував поета, письменника, філософа і музиканта Григорія Сковороду), опинився у придворній капелі. Саме там молодого красеня в 1732 р. запримітила принцеса Єлизавета.
Незабаром Розумовський став графом, фельдмаршалом і однією з найбагатших осіб імперії. У патенті, що засвідчує графський титул, говорилося, що його предком був шляхтич Роман Рожинський. Проте швидше за все таким чином придворні геральдисти намагалися «завуалювати» незнатне походження чоловіка імператриці. Морганатичний брак Єлизавети (при якому виключалася можливість спадкоємства її чоловіком російського престолу) був суворо законспірований. Лише небагато придворних знали про вінчання, до того ж опочивальня імператриці безпосередньо сполучалася з опочивальнею Розумовського, і під час хвороби Олексія імператриця навіть снідала біля його ліжка.
Завдяки впливу Розумовського імператрицею при петербурзькому дворі була заведена мода на все «малоруське». Вельможі і придворні пані слухали в залах палацу бандуристів, а українці не тільки співали в церковному хорі, але і (нарівні з італійцями) виконували складні оперні партії в придворному театрі. У 1744 р. імператриця здійснила подорож до України і довго жила в будинку Розумовського в Козельці, де познайомилася з численною ріднею колишнього лемешевського пастуха. Під час перебування Єлизавети Петрівни в Києві козаки подали їй прохання про відновлення інституту гетьманства, ліквідованого після смерті Данила Апостола. Імператриця дала милостиву згоду і заклала в Києві Андріївську церкву — нібито для інавгурації майбутнього гетьмана. Вмираючи, вона взяла клятву зі спадкоємця престолу — Петра III, що той не гнобитиме її чоловіка. Вступивши на престол, Катерина II одним зі своїх указів дарувала Розумовському титул «вищість», визнаючи статус законного чоловіка Єлизавети, після чого граф спалив документи, що підтверджували вінчання з покійною імператрицею.
Проте навіть найближче оточення Єлизавети не було посвячене у всі подробиці її особистого життя, тому мемуаристи того часу називають різне число дітей, які народилися у блискучого подружжя. Так, якийсь Гельбіг повідомляє, що, «за розповідями», у Єлизавети від Розумовського їх було вісім, але він особисто упевнений тільки в існуванні сина, який носить прізвище Закревський. Васильчиков (посилаючись на свідоцтва гувернера Діделя) припустив, що А. Закревський був племінником Розумовського, якого граф (разом з дітьми своїх сестер — Дараганами і Стешенцевим) виховував як власного сина. За версією Васильчикова, під час перебування юних братів Дараганів за кордоном їх важко вимовлювані прізвище у вустах іноземців трансформувалося в «Тараканови». Так виникла легенда про князів Тараканових — дітей Єлизавети, законних спадкоємців російського престолу.
З Таракановими пов’язана одна з найзаплутаніших інтриг другої половини XVIII ст., в яку були залучені представники не тільки Росії і України, але й інших країн. А почалося все в 1770-х роках, коли в європейських салонах заблищала гарна, добре вихована і освічена жінка, яка називала себе то «дівчиною Франк», то «пані Тремуйль», то дочкою турецького султана Алі-Емете (Аліною), то «принцесою Азовською» і «княжною Єлизаветою» — сестрою «бунтаря» Омеляна Пугачова. Оселившись у 1772 р. у Парижі, вона розповідала, що є спадкоємицею російського княжого роду Володимирських і виховувалася у свого дядька в Персії, а до Європи прибула, щоб заявити про свої права на російський престол! Своєю матір’ю красуня називала покійну імператрицю Єлизавету і пред’являла її «заповіт» (справжній або підроблений — невідомо). Відповідно, «княжна» доводилася внучкою самому Петру Великому! «Єлизавета» до того ж активно підшукувала союзників, що можуть допомогти їй оволодіти російським престолом. Проте листи до уряду Туреччини (у яких вона повідомляла про походження і намір за допомогою Пугачова зайняти російський трон) не знайшли відгуку. Зате «Тараканову» підтримали польські емігранти на чолі з князем Радзивіллом — прихильником антиросійської Барської конфедерації.
Коли посли донесли до вух Катерини II чутки про «законну спадкоємицю», цариця зрозуміла, що ще небагато — і трон під нею захитається. Адже і своє сходження на престол (в результаті державного перевороту і вбивства чоловіка) вона не могла назвати легітимним. І російська імператриця не забарилася оголосити полювання на «бродяжку», як вона величала «княжну Єлизавету». Операція з піймання самозванки була довірена досвідченому придворному ловеласові — Олексію Орлову, в 1776 р. разом з російською ескадрою Ліворно, що знаходилося в італійському порту, де в цей час перебувала і «княжна». Російський красень-граф підкорив серце «Єлизавети» і навіть повінчався з нею. Заманивши її на один з російських кораблів, він інсценував власний арешт і передав жінку, яка довірилася йому, до рук адмірала Грейга, який доставив бідолаху, до Петербургу, де її ув’язнили в каземати Петропавлівської фортеці. Через сім місяців ув’язнена померла від сухот. Ні на допитах, які проводилися князем Голіциним, ні на сповіді вона не відмовилася від своїх слів і до останньої години наполегливо називала себе дочкою імператриці Єлизавети. Через деякий час після її смерті з’явилися дві романтичні легенди: про загибель «княжни» під час однієї з петербурзьких повеней у 1777 р. (вона померла двома роками раніше) і про те, що її справжнє прізвище було Тараканова, хоча вона сама себе так ніколи не називала.
До історії з арештом «княжни Тараканової» деякі дослідники вважають причетним відомого українського композитора Максима Березовського (за словами сучасників - «Моцарта хорової музики»), який у той час знаходився в Ліворно. Існує думка, що між ним і «княжною» (до того, як Орлов закрутив їй голову) існували достатньо близькі відносини. Передбачається також, що причиною передчасної смерті геніального композитора на 32-му році життя (у 1777 р. він наклав на себе руки під час нападу білої лихоманки) стало розкаяння совісті через те, що він не зміг запобігти загибелі «княжни». За не цілком доведеними відомостями, саме Березовський наполіг на її першій зустрічі з графом Орловим з метою переконати єкатерининського вельможу перейти на сторону «законної спадкоємиці російського престолу». Вартий уваги той факт, що після арешту «княжни» і відправки її до Росії Березовський також покинув Італію і спішно прибув до Петербургу, хоча в Ліворно його концерти мали великий успіх у публіки.
Більшість дослідників вважають «княжну Володимирську» геніальною авантюристкою, що розіграла «російську карту» в особистих інтересах. Але одночасно з нею існувала і справжня княжна. Це була дочка імператриці і Розумовського — Доротея-Августа, яка виховувалася в сім’ї сестри графа Олексія, — Віри Дараган. Садиба Дараганів в Козельці збереглася донині. Щоправда, сьогодні лише окремі фрагменти інтер’єрів нагадують розкіш, яка оточувала маленьку Доротею за часів перебування в Україні.
Доротею-Августу (яка народилася між 1744 і 1746 рр.) і «княжну Володимирську» багато що об’єднує. Вони були майже однолітками, обидві отримали блискуче європейське виховання. До того ж, Доротея також вирізнялася рідкісною красою, що недивно, адже і Розумовський, і Єлизавета, за свідоцтвами сучасників, були дуже гарні. Найсміливіші дослідники вважають, що обидві жінки були дочками Єлизавети і Розумовського і претензії «княжни Володимирської» на право спадкоємства російського престолу були цілком законними. Проте дізнатися істину вже неможливо — Катерина II та її чиновники ретельно замели сліди, знищивши всі свідоцтва і документи.
Деякі історики вважають, що Олексій Розумовський і його молодший брат Кирило (за протекцією Єлизавети Петрівни обраний гетьманом України) збиралися використати справжню «княжну» для отримання від Катерини II автономії для України.
Хоча «княжна Доротея-Августа», на відміну від «княжни Володимирської», не афішувала своє походження, це не врятувало її від гніву государині. За наказом Катерини II у 1785 р. вона силою була доставлена до Петербургу і заточена в Іванівський монастир під ім’ям Досифєї, де майже в повній ізоляції провела 25 років і померла в 1810 р. у віці 64 років. Спеціально для ув’язненої був збудований маленький будиночок, який вікнами виходив на монастирську стіну. Лише обмежене коло довірених осіб мало право доступу до келії загадкового в’язня. Навіть церкву черниця відвідувала у супроводі конвою спеціально закритою галереєю. За свідоцтвами очевидців, Досифея вирізнялася набожністю, вела праведне життя, багато часу присвячуючи церковним книгам і молитвам.
Черниця Досифея була похована в Преображенському соборі московського Новоспаського монастиря — поряд з могилами бояр Романових, які перебували в спорідненні з правлячою імператорською династією. Вартий уваги той факт, що на похоронах були присутні численні представники сім’ї Розумовських, які, очевидно, не сумнівалися в спорідненості з покійною черницею. До того ж, на її портреті, який зберігався в монастирі, був напис «Принцеса Августа Тараканова, черниця Досифея».
