Русь хрестив князь Володимир Святославович «Червоне Сонечко» — так скаже кожен школяр. Князю Володимиру ще в середині XIX ст. в Києві на Володимирській горі було встановлено пам’ятник, де він — втілення чесноти, благословляє хрестом стольний град і його жителів. Але загадка: невже християнство з’явилося на Русі лише в 988 р. від різдва Христова, тоді як Європа почала його сповідувати ще з кінця IV ст.? І чи так охоче приймали його русичі? Розглянемо ці питання по порядку.
Християнізація Європи була тривалим і нелегким процесом. Він почався в Середземномор’ї, а до європейських околиць дійшов майже тисячу років опісля. У V-VII ст. від Піренеїв і Британії до Східної Балтії були охрещені німецькі племена готів, в другій половині VIII ст. під християнський вплив потрапили землі сучасної Словенії. Нова хвиля, пов’язана з іменами Кирила і Мефодія, в XI ст. приєднала слов’янські землі Хорватії і Моравії, а в середині X — початку XI ст. були охрещені жителі Данії, Польщі, Угорщини. Християнство наближалося і з півдня: у ІХ-Х ст. цю релігію прийняли жителі Балкан — серби, далматинці, в 864 р. — болгари.
Тоді ж і сталося перше хрещення Русі. За «Літописом Аскольда» (хоча, це джерело більшість істориків вважають підробкою) і повідомленнями деяких іноземців (наприклад, хроніки Георгія Амартола, свідчення візантійського імператора Костянтина Порфірородного), в 860 р. під ім’ям Микола був охрещений київський князь Аскольд. Споруджений на місці його вбивства варягом Олегом храм був присвячений святому Миколі. Хрещення Аскольда було всього лише «першою ластівкою» на російських землях і не означало, що цей процес набув значного розмаху. Але саме з тих часів християнство розповсюджувалося переважно серед представників суспільної еліти — воїнів, купців тощо.
За часів правління князя Ігоря серед русичів спостерігався явний релігійний дуалізм. Нарівні із стародавніми язичницькими віруваннями були поширені і християнські традиції. Руси-християни і руси-язичники були рівноправними і присягалися своїми святинями. У Х ст. в Києві була побудована церква Святого Іллі «над Ручаєм» — річкою Почайною. Можливо, храм присвячувався Іллі тому, що той успадковував функції бога грому і блискавки Перуна. Як пишуть хроніки, в 945 р. в договорі з греками Ігор вказав: «...ми же [русяви], скільки нас охрестилося, присягалися своєю церквою святого Іллі в соборній церкві [цареградської Софії] і присягальним чесним хрестом». Деякі історики зазначають, що спорудження християнського храму обумовлювалося тим, що до Києва прибували іноземні купці-християни, яким потрібна була власна церква.
Наступницею Аскольда та Ігоря стала рівноапостольна княгиня Ольга (945-964 рр.). Вдова князя Ігоря була охрещена під ім’ям Олени під час візиту до Константинополя в 950-х роках самим патріархом, а візантійський імператор став її хрещеним батьком. Ця подія могла таємно відбутися і в 955 р. в Києві — перед повторним візитом Ольги до Константинополя. Інакше важко пояснити почесті, з якими княгиню приймали в столиці Візантійської імперії, якби вона не була на той час християнкою. Після повернення з Візантії Ольга побудувала в Києві дерев’яний храм Святої Софії (на місці якого, можливо, згодом було зведено кам’яний однойменний собор) і почала обмежувати вплив язичества.
У складі посольства княгині в Константинополі під 946 р. згадується піп Григорій; а під час наступного візиту до Царграду в 955 р. її всюди супроводжував духівник-священник. У 959 р. (за іншими даними — в 949 р.) вона звернулася до німецького імператора Оттону І з проханням призначити єпископа і священиків. Можливо, Ольга хотіла почати кампанію з масового охрещення своїх підданих. Єпископ Лібуций, який виїхав на Русь, помер в дорозі, і в 962 р. до Києва прибув майбутній архієпископ Магдебурзький — Адальберт з Тріру. Але після короткого перебування в стольному граді йому довелося тікати звідти «з великими проблемами». Пізніше він зазначив, що нічого не зміг досягти, — прохання княгині, як виявилося, було нещирим.
Правда, після смерті княгині Ольги на Русі почалися гоніння на християн. В «Історії» Іоакима, єпископа Новгородського, наводиться легенда про те, як воюючи з греками на Дунаї, син Ольги Святослав зазнав поразки. Розповсюдилися чутки, що це відбулося через воїнів-християн, які розлютили язичницьких богів. Святослав обрушився на них і навіть убив свого брата Гліба, який не побажав відректися від нової віри. Чи не нагадує це історію з вбивством братів Святополком? Може, новгородський літописець переплутав факти? Вважаючи, що у всьому винні священники, Святослав наказав зруйнувати християнські храми. Відбулося це, згідно з Іоакимом, у липні 971 р., незабаром після укладення миру з греками. Крім того, сам Святослав неодноразово відмовлявся приймати християнство, як наполегливо не просила його про це мати.
Княгиня Ольга. Ікона
Таким чином, можна стверджувати, що християнство, яке сповідала княжа верхівка, було поширене ще до Володимира. Період від «першого» до «другого» хрещення Русі був досить складним: антихристиянський терор чергувався з часом релігійної толерантності. І ухвалення християнства як державної релігії Володимиром було не початком, а завершенням процесу хрещення Русі.
Цікаво, що, прийшовши до влади, Володимир спорудив поряд зі своїм двором на Старокиївській горі в Києві капище з шести ідолів — верховних божеств слов’янських племен: полян, древлян, мешканців півночі, дреговичів, кривичів та ільменських словинів. Цей храм-капище був символом державного (!) язичества. Але держави-сусіди вже були християнськими, а Русь все ще коливалася. І Володимира підштовхнули до остаточного рішення не роздуми з приводу вибору віри, а політичні реалії.
Наприкінці 80-х років X ст. Візантійська імперія затріщала по швах. Єдиним шансом для імператора Василя II Македонянина утриматися на троні був союз з київським князем. Володимир дав попередню згоду допомогти, але за умови, що сестра імператора, Анна, стане його дружиною. Зі свого боку він пообіцяв разом з усім російським народом прийняти християнську віру. Для імператорської родини це був мезальянс: навіть німецькі імператори роками домагалися честі поріднитися з «багрянородними», а тут «вискочка» з «варварської» країни насмілився претендувати на таке почесне місце. Весною 988 р. шеститисячне об’єднане військо русичів та армія імператора розбили узурпаторів, але Василь віддавати сестру за князя не поспішав. І тоді Володимир з озброєною дружиною пішов на Херсонес (або Корсунь, розташовувався на місці сучасного Севастополя) і зруйнував його, загрожуючи зробити те ж саме з Константинополем. Імператор одумався, віддав «варвару» сестру, і та відправилася до Києва. За однією з легенд, саме Анна привезла до Києва ікону Божої Матері, яку пізніше назвали «Ченстохівською».
Час і місце хрещення Володимира Святославича — теж загадка. Швидше за все, він прийняв християнство в Корсуні в 988 р. перед заручинами з Анною — це було однією з умов одруження на представниці знатного візантійського роду. Цікаво, що Володимир вивіз з Корсуня мощі святого Климента — четвертого Папи римського, визнаного церквою мучеником. У Києві вони зберігалися в Десятинній церкві, європейські мандрівники (наприклад, Тітмар Магдебурзький) навіть називали її «храмом Климента».
Примусове охрещення киян після повернення Володимира з тріумфального походу описує літопис під 988 р.: «...і коли прибув, наказав він поскидати кумирів — тих посікти, а інших піддати вогню. Перуна ж наказав прив’язати до хвоста коня і волочити з гори по Боричеву узвозу на Ручай, і дванадцять мужів приставив бити палицями... Дружинники кинули ідол Перуна в річку і течією понесло його з Києва, до порогів. Найбільш ярі язичники бігли за ним і кричали: «Перуне, господи-боже наш, видибай!» І те місце, де ідол виплив на берег, незабаром назвали Видубичами. Потім же Володимир послав послів своїх по всьому місту, кажучи: «Якщо не з’явиться хто завтра на річці — багатий або убогий, або старик, або раб, — то мені супротивником буде...» А назавтра вийшов Володимир з попами цесарициними і корсунськими на Дніпро. І зійшлося людей нечисленна кількість, і влізли вони у воду., а попи стоячи молитви творили. І було видно радість велику на небі і на землі, що стільки душ рятується...» Викликає сумнів така велика радість хрещених киян, адже християнізація в Європі і на Русі проводилася дуже складно.
Проблематичним також є питання локалізації місця хрещення киян в 988 р. Це могли бути Дніпро (як стверджує літопис), притоки Дніпра — Почайна або Хрещатицьке джерело. Одразу ж обмовимося, що сучасний Хрещатик названий так зовсім не тому, що там хрестили людей. У Хрещатому яру відвіку перехрещувалися торгові шляхи. Правда, через яр протікав струмок, в якому, можливо, і охрестили дітей князя Володимира. А ось інші кияни хрестилися в Почайні, назва якої походить від древньослов’янської «почайна» — волога, вода. За часів Київської Русі на річці розташовувалася міська гавань. Беручи свій початок на Оболоні, Почайна впадала в Дніпро між сучасними Поштовою площею і Пішохідним мостом і відділялася від головного річкового русла лише піщаною косою. У 1710 р. в цій косі вирішили прорити канал, який незабаром був розмитий сильною течією. Так були знищені і коса, і Почайна, яка злилася з Дніпром. Логічно припустити, що скидали Перуна і хрестили киян саме в Почайні, а після її «ліквідації» традиція перенесла події 988 р. на Дніпро.
Ще одним загадковим моментом є те, що візантійські хроніки зафіксували «звернення» Аскольда 860 р., але проігнорували офіційне введення християнства Володимиром. З іншого боку, російські літописи не згадують про ухвалення християнства Аскольдом, а звеличують роль Володимира — хрестителя Русі. Ця загадка вирішується просто: сюжет про хрещення Русі Володимиром міг бути внесений до літописів через сторіччя після самої події для того, щоб довести незалежність Російської церкви від Візантійської.
Таким чином, кульмінацією хрещення Русі, яке тривало більше сотні років, стало визнання християнства офіційною державною релігією. Але ще більш за століття населення Київської Русі продовжувало поклонятися язичницьким кумирам. Наприклад, близький до Києва Чернігів охрестили тільки в 992 р., а Смоленськ, який знаходиться на шляху «від варяг до греків», — в 1013 р. Подібні процеси створювали чималого клопоту для князів, які насаджували нову віру не лише хрестом, але і мечем.
