Історія України, як і раніше, рясніє безліччю білих плям і спірних, неоднозначних моментів. Те, що за радянських часів розцінювалося як геройство, сьогодні нерідко розкривається з негативного боку... Водночас об’єктивну оцінку отримують люди, які вважалися зрадниками і ворогами народу. Незаслужено затавровані в радянський період, вони поступово відвойовують свою долю історичної правди. Так, Організація українських націоналістів (ОУН) і один з її лідерів Степан Бандера дотепер сприймаються частиною суспільства як зрадники, частиною — як борці за незалежну Україну. Вбивство ж Бандери понині викликає безліч питань.
Після Другої світової багатьом українським патріотам з ОУН, яка боролася як проти радянської окупації Західної України, так і проти нацистських військ, довелося емігрувати. Залишатися в СРСР було не просто нерозважливо, але і небезпечно для життя, адже ОУН однозначно тлумачилася як антирадянська організація.
Свою історію вона вела з 1929 р., коли була створена для об’єднання розрізнених націоналістичних організацій. У 1932 р. до ОУН приєдналася Українська військова організація на чолі з Євгеном Коновальцем. Одним з активних членів ОУН був Степан Бандера. Він народився 1 січня 1909 р. в селі Старий Угринів (нині Івано-Франківська обл.) в сім’ї греко-католицького священника. З 1929 р. був рядовим членом ОУН, а незабаром став одним з лідерів українських націоналістів. Бандера відповідав за нелегальну доставку і розповсюдження підпільної літератури, а в 1931 р. був введений до складу Краєвої екзекутиви — виконавчого органу ОУН. Він керував пропагандистським загоном в Західній Україні і, не дивлячись на вік — 22 роки, блискуче справлявся із завданням. Націоналістичні ідеї розповсюджувалися не тільки в середовищі представників інтелігенції і студентів, але й серед простих обивателів. У 24 роки Степан Бандера став очількником Краєвої екзекутиви, під його керівництвом ОУН змінила тактику: проводилися каральні акції проти польської окупаційної влади і більшовиків. ОУНівці здійснили низку політичних вбивств (співробітника ГПУ Майлова, міністра внутрішніх справ Польщі Перацького), прагнучи звернути увагу на утиски українців як в Польщі, так і СРСР.
У 1934 р. Бандеру і бойового референта Підгайного заарештували, причому влада не відразу зрозуміла, хто потрапив до їх рук. Процес у справі вбивства Перацького продовжувався у Варшаві до січня 1936 р., Степана і двох його товаришів засудили до страти, згодом заміненої довічним ув’язненням. Після процесу ім’я Бандери стало прапором націоналізму, символом боротьби за Україну.
Кілька разів соратники намагалися організувати його втечу, але невдало. А восени 1939 р., після нападу Німеччини, з польських в’язниць звільнилися тисячі політв’язнів. Бандера таємно прибув до Львова, а потім, перейшовши радянсько-німецький кордон, попрямував до Кракова, де включився в політичну діяльність. В цей же час відбувся розкол в ОУН: якщо ОУН-б (бандерівці) була налаштована на радикальну боротьбу, то ОУН-м (лідер Андрій Мельник) залишалася прихильницею помірніших дій.
З початком війни в німецькій армії був створений «Легіон українських націоналістів» у складі двох батальйонів — «Нахтігаль» і «Роланд». Спочатку ці загони призначалися для боротьби з більшовиками, не вважалися підрозділами німецької армії і згодом повинні були стати ядром української армії. 30 червня 1941 р. бійці ОУН-б за підтримки «Нахтігаль» захопили радіостанцію у Львові і проголосили Акт відновлення Української держави. Зрозуміло, що це не могло сподобатися німецькому командуванню: Бандеру з багатьма соратниками заарештували і відправили до концтабору Заксенхаузен, почалися репресії і переслідування. У грудні 1944 р., після звільнення, німці спробували привернути ОУНівців до співпраці, але — знову безрезультатно. І хоча, опинившись за кордоном, Бандера вже не міг вести колишньої активної політики, він все ще залишався мішенню для радянських спецслужб.
До середини 50-х років ОУНівське підпілля в Україні ліквідовували, було ухвалено рішення розправитися і з лідерами руху, які опинилися за кордоном. Проте служба безпеки ОУН працювала на високому рівні, і їй вдалося розкрити цілу низку агентів, засланих до Західної Німеччини. З’ясувалося, що Москва готує новий замах на Степана Бандеру за допомогою таємного виду зброї, але за докладнішу інформацію потрібно було заплатити велику суму грошей, і лідер ОУН не погодився на таку витрату. Як виявилось, дарма, адже відомство Берії дійсно планувало прибрати Бандеру і для цієї мети вибрало Богдана Сташинського.
Богдан Сташинський народився в 1932 р. в с. Борщевичі неподалік Львова. Знав декілька мов (особливо добре — німецьку), володів прекрасними фізичними даними. Агентом МГБ став орієнтовно в 1951 р. під час навчання в Львівському педінституті. Студентові Сташинському катастрофічно не вистачало на життя, тому часто він їздив додому «зайцем». Саме безбілетний проїзд став приводом для «знайомства» Богдана з капітаном Ситниковським. Хлопцю запропонували співпрацю в обмін на свободу для нього самого і сім’ї, інакше всіх чекало заслання до Сибіру. Так Сташинський приміряв на себе псевдонім «Олег», Однією з перших справ агента була участь в пошуку вбивць письменника Ярослава Галана. Пізніше, через Сестру, яка підтримувала українське підпілля, він втерся в довіру до її нареченого — командира загону УПА, і через деякий час загін був знищений мобільною групою МГБ. Досить скоро в підпіллі зрозуміли, що Сташинський зрадник, і шляхи до відступу для нього були відрізані. Спочатку агент перебрався до Києва, потім його перевели до Москви. Відтоді він ніколи не користувався своїм справжнім прізвищем, використовував псевдоніми, наприклад, «Мороз». У 1954 р. влаштувався в НДР під ім’ям Йозефа Лемана, де став бойовиком-нелегалом, виїжджав на різні завдання.
У 1956 р. керівництвом СРСР було ухвалено рішення ліквідовувати одного із лідерів Закордонних частин ОУН, відомого українського публіциста Лева Ребета. Мабуть, сподівалися таким чином спровокувати виступ його прихильників проти лідера іншого крила, Степана Бандери, і тим самим підсилити розкол в ОУН. Санкцію на ліквідацію Ребета дав особисто Хрущов, а виконавцем затвердили Сташинського. Щоправда, спочатку агент вважав, що його робота полягатиме в стеженні. Під ім’ям Зігфрида Дрегера він кілька разів бував в Мюнхені, де слідував за редактором «Українського самостійника» по п’ятах. Але незабаром підтвердився наказ про ліквідацію «об’єкту». Знаряддям вбивства повинен був стати виготовлений в лабораторіях КДБ газовий пістолет, який стріляв отруйним струменем з ампули з ціаністим калієм. Потрапляючи на обличчя жертви, речовина викликала зупинку серця. Причиною смерті оголошувалася серцева недостатність, тобто виявити сліди злочину було практично неможливо. Зброю Сташинський спочатку випробував на придбаному для цієї мети собаці, а потім перевозив його в бляшанці з-під сосисок.
9 жовтня агент прибув до Мюнхена, а через, три дні, 12 жовтня, виконав свою місію. Як і планувалося, медики констатували факт природної смерті, і це частково сплутало плани КДБ, оскільки не вдалося спровокувати конфлікт між проводами ОУН.
Чіткі дії Сташинського були оцінені керівництвом, йому висловили подяку і навіть нагородили фотоапаратом. А влітку 1958 р. доручили нове завдання — ліквідовувати Степана Бандеру. Щоправда, цю ідею підтримували не всі: деякі керівники КДБ вважали, що смерть Бандери лише згуртує українську імміграцію. Та все ж ЦК віддав наказ про ліквідацію Штефана Поппеля — саме під таким ім’ям проживав в Мюнхені лідер ОУН.
У січні 1959 р. Сташинський під ім’ям Ханса Йохана Будайта повернувся до Мюнхена і розшукав Поппеля. Це виявилося легкою справою: адреса значилася в звичайній телефонній книзі. У той час Бандера поводився досить необачно, і на всі поради про необхідність посиленої конспірації відповідав: мовляв, кому я зараз потрібний...
Перша спроба в травні 1959 р. виявилася невдалою. Сташинський вже був готовий до операції: вивчив розклад дня, навіть роздобув дублікати ключів від під’їзду будинку Бандери. Але, прибувши до Мюнхена і навіть заставши засудженого біля гаражу в повній самоті, він чогось злякався і вимушений був ретируватися. Можливо, просто здали нерви: не так просто вбити людину, яка не зробила тобі особисто нічого поганого... По дорозі пістолет був викинутий, а начальству Сташинський доповів, що вважає виконання завдання вкрай важким. Але у високих кабінетах від ідеї ліквідації Бандери ніхто відмовлятися не збирався, і агентові дали другий (і останній) шанс.
14 жовтня 1959 р. Сташинський знов прибув до Мюнхена. Наступного дня він стежив за всіма пересуваннями майбутньої жертви, а о 12 годині 50 хвилин за місцевим часом в під’їзді будинку №7 по Крайтмайерштрассе лицем до лиця зустрівся з Бандерою, який намагався відкрити вхідні двері в свою квартиру. Вирок був приведений у виконання. Сташинський вийшов на вулицю, позбавився від пістолета і покинув Мюнхен.
Спочатку поліція заявила, що Штефан Поппель помер від серцевої недостатності. Але, дізнавшись, хто ховається під цим ім’ям, німецька влада вирішила провести повторне дослідження, яке і виявило в шлунку Бандери залишки синильної кислоти, а на обличчі сліди від ампули з отрутою, яка розірвалася.
КДБ вирішило заплутати справу, і в західну пресу була запущена версія, що Бандеру прибрали за ініціативою Теодора Оберлендера — міністра ФРН у справах біженців, з яким убитий тісно співробітничав в роки війни. Ходили також чутки, що Степан Бандера наклав на себе руки, прийнявши отруту, після того, як дізнався, що його найближчий соратник Матвієнко почав співробітничати з радянськими спецслужбами. Але слідство твердо вело свою лінію, і основною залишилася версія про вбивство агентами КДБ. Як і побоювалися радянські спецслужби, мученицька смерть Бандери лише згуртувала українську імміграцію.
У Москві результати операції були оцінені позитивно: Сташинського в грудні 1959 р. нагородили орденом Бойового Червоного Прапора за «успішне виконання особливо важливого завдання уряду». Його також пообіцяли відправити на курси, де він удосконалюватиме свою німецьку, займеться вивченням англійської мови, після чого буде направлений на захід, де продовжить виконувати «особливі завдання». Наступною жертвою агента повинен був стати Радослав Стецьків, колишній прем’єр-міністр Української Республіки, який проживав на території ФРН. Проте в житті Сташинського відбувся доленосний поворот.
Ще в 1956 р. він познайомився з німкою Інге Поль і захопився нею. Керівництво роману не схвалило, але і особливих заперечень не висловило. І ось під час вшановувань в грудні 1959 р. Сташинський зважився попросити дозволу на шлюб з Інге. Згода від глави КДБ Шелепіна була надана за однієї умови: вона повинна переїхати в СРСР і більш того — співробітничати зі спецслужбами. Для дівчини це стало шоком: вона не тільки була вельми критично настроєна по відношенню до радянської системи, але й, звичайно ж, ніколи не збиралася працювати на КДБ. Проте поступилася Сташинському, розуміючи, що це єдина можливість бути разом.
У травні 1960 р. молода сім’я поселилася в Москві. Квартира, зрозуміло, прослуховувалася. Інге вмовляла чоловіка втекти на захід. А тут ще керівництво КДБ, дізнавшись, що сім’я Сташинських чекає дитину, зажадало позбавитися від неї... Саме тоді Інге зважилася на втечу. Оскільки чоловікові заборонили покидати СРСР, вона повернулася до Берліна одна. 31 березня народився хлопчик, цілком здорова дитина, але 8 серпня... помер. Інге попросила чоловіка приїхати на похорони, і КДБ дав відповідний дозвіл. Агент Сташинський чудово розумів, що це остання можливість втекти від системи. Похорони були призначені на 13 серпня, але, відмітивши за собою стеження, так і не поховавши дитини, 12 серпня Інге Поль і Богдан Сташинський таємно перетнули кордон Західного сектора Берліна. Дивно, але наступного дня, 13 серпня 1961 р., сполучення між двома секторами було припинене — їх розділила сумно знаменита «Берлінська стіна».
Прийшовши в поліцейську президію Західного Берліна, Сташинський признався в тому, що він агент радянської розвідки, повинився в двох вбивствах і попросив з’єднати його з американським розвідувальним центром. Так рік потому світ дізнався про методи роботи радянських спецслужб. 8 жовтня 1962 р. в Карлсруе почався судовий процес над Богданом Сташинським. Агента засудили до восьми років в’язниці — мабуть, такий м’який вирок означав готовність підсудного співробітничати з американськими спецслужбами. Під час судових засідань у найрадикальніше настроєних членів ОУН виникало бажання розправитися з вбивцею Бандери, в тих обставинах це було б нескладно, але вирішили не уподібнюватися терористам. Сташинський відсидів всього чотири роки, подальші його сліди втрачаються. У іммігрантському середовищі ходили чутки, що, отримавши всю необхідну інформацію, колишнього радянського агента відправили доживати століття до Південної Африки. Але стверджували й інше: мовляв, вбивця Бандери дотепер живе в Чикаго, в українському кварталі. Дивно, але факт, що навіть могутні радянські спецслужби не змогли розшукати «відступника» — ні після декількох днів після втечі до Берліна, ні згодом. В усякому разі, відомостей про смерть Сташинського в пресу не надходило. Хто знає, може, старезний колишній радянський агент, що пожертвував всім заради кохання, живий і понині?
