Напевно, в кожній країні живуть перекази і легенди про благородних розбійників, які грабували багатих і ділилися з бідними. В Україні дотепер пам’ятають Олексу Довбуша. Його ім’ям названі численні скелі, річки, долини, печери Західної України, з його діяльністю пов’язані легенди і перекази. Народна легенда свідчить, що місто Рахів отримало свою назву від того, що саме в цій місцевості Довбуш гроші рахував, а село Ділове носить таку назву тому, що тут він скарби ділив. Говорять також, що десь в Карпатських горах понині зберігаються скарби Довбуша...
Тривалий час вважалося, що він — міфічна особа, збиральний образ благородних розбійників - опришків, які блукали Карпатськими горами триста років тому. Але вчені довели, що Олекса Довбуш — реальна історична особа. Що ж ми знаємо про легендарного лідера опришківського руху? Олекса з’явився на світ у 1700 р. у селі Печеніжин (нині Івано-Франківська обл.) в сім’ї Василя Довбуша. Прізвище це в різних джерелах звучить по-різному: Довбуш, Довбущук, Добош. Останній варіант дослідники пояснюють тим, що батько Олекси повинен був служити у війську «добошем» — барабанщиком. За будь-яких обставин, сім’я була дуже бідною, не мала навіть власного будинку і тулилася в закуті у заможного Гаврила Твердюка. Все їх багатство складали декілька овець, які з малих років були доручені Олексі. З дитинства він чув численні легенди і розповіді про сміливих і справедливих опришків. Ходили чутки, що і дід Довбуша свого часу ходив до них. Можливо, коли він випасав овець, хлопець неодноразово зустрічався з цими «благородними розбійниками» на полонинах.
Назва «опришки» походить від латинського слова «opressor» — «поневолювач, пригноблювач», а можливо, воно запозичено в румун, де так позначали розбійників. У народі їх часто називали «чорними хлопцями». Фактично це і були розбійники, які грабували заможних господарів, панів і ділилися награбованим з бідними. Останнє, втім, є дуже сумнівним, більше того — багато істориків стверджують, що в опришки йшли зовсім не з ідейних міркувань, а з метою легкої наживи. Як правило, загони були нечисленні — по 15-20 чоловік, але мобільні. В опришки подавалися переважно шибайголови, люди, які скоїли який-небудь злочин. Загони збиралися зазвичай навесні. Вибравши в горах місце для табору, стрімко сходили вниз, нападали на шляхту і заможних господарів, забирали все найцінніше і ховалися в невідомому напрямку. Опришки прекрасно знали місцевість і тому зловити їх було практично нереально. Шляхта жила в постійному страху, зате серед бідняків опришки користувалися шаною і повагою — про них складали легенди, наділяли героїчними якостями.
Перші опришки галицького походження згадуються в джерелах під 1529 р., але масовий початок цього руху доводиться на середину XVII ст. — часи повстання Б. Хмельницького. Відомі імена Семена Височана, Дрозденко, Івана Пискливого, але ніхто за рівнем слави і популярності не зміг порівнятися з Олексою Довбушем.
Напевно відомо, що очолив він загін у 1738 р., але, ймовірно, вступив в ряди опришків раніше, бо сумнівно, щоб вони виступили під керівництвом людини, яку не було перевірено в боях, без певної репутації. Довбуш вирізнявся організаційними здібностями, незвичайною сміливістю, незвичайною фізичною силою. Селяни відносилися до нього з повагою — цінували за лицарську поведінку і чесність, навіть австрійський уряд визнавав, що Довбуш не простій грабіжник і вбивця, а герой, якого поважає народ. Свою діяльність він спочатку розвернув в рідних місцях, біля Печеніжинського ключа, згодом охопивши все Яблунівське староство. Слава про Довбуша розповсюдилася швидко, навколо нього сформувався великий загін, багато селян зверталися до опришків по допомогу.
Спочатку Олекса діяв спільно з братом Іваном. Разом вони наводили страх на шляхту Покуття, не раз навідувалися і в рідне село. Причому неврівноважений і агресивний Іван був повним антиподом Олекси, який вирізнявся розсудливістю. Але весною 1739 р. їх шляхи розійшлися: під час гуляння в корчмі трапилася бійка, Іван зопалу убив одного опришка, а Олексу сильно ранив у ногу, внаслідок чого той шкутильгав до кінця життя. Після інциденту Олекса залишився на Галичині, а Іван зі своїм загоном відправився на захід, на Бойковщину. Ймовірно, десь там він і загинув. Перед смертю він заповів одній церкві в селі Бенява ніж, на якому були викарбувані імена тих, хто загинув від руки Івана Довбуша...
Після сварки з братом Олекса самостійно очолив загін опришків. Його «угрупування» було нечисленним і складалося з перевірених людей: відомі імена деяких його сподвижників — Павла Орфенюка, Василя Паліва, Андрія Лаврова та ін. Переважно це були представники бідних верств населення — батраків, селян-утікачів, вівчарів. Напади «хлопців Довбуша» були блискавичними і практично не залишали шансів на порятунок. Скільки б шляхта не вживала охоронних заходів — нічого не допомагало. Часто Довбуш діяв «на замовлення» жителів того або іншого села, страждали від його акцій і торгові каравани. Але зайвого кровопролиття отаман опришків не вітав. Зафіксований випадок, коли він напав на садибу Андрія Карпинського, дружина якого тільки народила сина — майбутнього класика польської літератури Франциска Карпинського. Упевнившись, що Карпинський добре відноситься до підвладних селян, Довбуш не став знищувати маєток.
Реагуючи на численні скарги шляхти, в 1740 р. коронний гетьман Потоцький відправив проти Довбуша великий загін під командуванням ротмістра Пшелуського і каральний спецпідрозділ — так звану «волоську роту». Довбуш вимушений був відступити. Він залишив околиці Печеніжина, рушив до Верховини і став табором на полонині, звідки здійснював набіги на шляхетські маєтки не тільки на Коломийщині, але й на Буковині, на Закарпатті, яке у той час належало Австрійській імперії. Тут Довбуш займався вербуванням для своїх загонів і навіть мав «конспіративну квартиру» в Ясенах. Вступаючи в загін, опришок повинен був присягнути на гуцульській бойовій зброї — топірці, вимовивши слова: «Якщо я не стримаю присяги -- хай не мине мене ця сокира на землі і під землею». Зловісний сенс присяги посилювався тим фактом, що в опришків існувала традиція не рятувати поранених товаришів, а добивати їх — звичай, що походив, ймовірно, з гуцульської язичницької міфології. Не дарма в народі Довбуша вважали «характерником».
Взимку, як правило, набіги на шляхетські садиби не здійснювалися — важче було ховатися від погоні, адже будь-яке пересування можна вислідити по слідах на снігу. Тому саме взимку активізувалося вербування в загони. Опришки розбрідалися по зимовникам, а сам Довбуш ховався в таємних печерах із заготовленим запасом харчів. Можливо, цей факт став причиною численних легенд, згідно з якими в печерах по всіх Карпатах приховані скарби Довбуша. Кожну весну призначався збір в обумовленому місці, куди сходилися опришки після зимівлі — одним з таких місць була гора Стіг на межі Австрії, Румунії і Польщі. Саме там загін потерпів одну з перших поразок — мабуть, ще не до кінця мобілізувавшись після зимового застою. Багатьох тоді схопили, самому Довбушу дивом вдалося вирватися з оточення.
Вже в 1742 р. гетьман Потоцький визнав, що знищити опришків дуже складно. Відомий випадок, коли Довбуш практично зловив загін Пшелуського в засідку: заманив в ущелину, але наказу стріляти не віддав. У польських судових протоколах записана фраза, яку нібито вимовив Довбуш, мотивуючи відмову вбивати солдатів: «Подивився на тих смоляків — це ж наші люди. Говорять по-нашому, повністю все... То наш люд, а стали ворогами, щоб дружин та дітей своїх прогодувати. А якщо ми їх уб’ємо — хто тоді дітей бідних прогодує? Шкода мені стало і не дав знаку стріляти...»
У 1744 р. Довбуш з побратимами зробив один з найуспішніших походів — захопив Богородчанську фортецю і узяв велику здобич. А найвідомішою акцією став похід на Борщевщину (сучасна Тернопільська обл.), на садибу Костянтина Злотницького в травні 1744 р. Цей магнат був особливо жорстокий по відношенню до селян, і перш ніж убити, Довбуш довго його катував, але із садиби не узяв ні копійки. Задокументовані його слова: «...не за грошима твоїми я прийшов сюди, а по твою душу — щоб ти людей більше не мучив. І не проси, і не витрачай слів марно — все одно помреш в лютих муках». Цей напад став переломним моментом. Саме тоді шляхта зрозуміла, що відкупитися від Довбуша буде проблематично. Охота на опришків активізувалася.
Уряд запропонував місцевому населенню за сприяння в пійманні і знищенні Довбуша велику нагороду і звільнення від сплати податків. Зрадники незабаром знайшлися - Микола Дідушко, господар з Довгопілля, Іван Мочернюк з Микулічина і Степан Дзвінчук з Космача. Вони найняли загін, але Довбуш дізнався про змову і вирішив сховатися в Молдові, спочатку відплативши іудам. Спершу був убитий Дідушко, потім Мочернюк... Дзвінчук зрозумів — наступним буде він. Легенда свідчить, що Довбуша пов’язували ніжні відчуття з дружиною Дзвінчука, Марічкою, і у того були особисті мотиви недолюблювати опришка. Щоправда, інша легенда стверджує, що за вбивство Довбуша Дзвінчуку обіцяли дворянський титул, що було серйозним стимулом.
Йдучи на розправу зі зрадником, Довбуш узяв з собою лише двох побратимів. Коли він спробував відкрити двері в будинок, Дзвінчук вистрілив практично впритул. У народі ходили чутки, що Довбуш — «характерник» і тому застрелили його срібною кулею. Проте рана не була смертельною - легендарний опришок помер від втрати крові в лісі, куди його віднесли товариші, 24 серпня 1745 р. Вирішивши, що Олекса помер, вони закидали його гілками і пошли... Вже мертвого Довбуша знайшли шляхтичі. За іншою версією, шляхта знайшла вмираючого опришка, привезла в Космач і там катувала в надії дізнатися, де заховані легендарні скарби. Відповідь Довбуша свідчила: «На полонині на Черногорі. Бог знає, я знаю. Землі тим користуватися». Мертвого, його возили по селах, щоб переконати народ в смерті, а потім виставили на загальний огляд в Коломийській ратуші. За наказом Потоцького тіло Довбуша було розрубане на дванадцять частин, які розвісили в містах і селах Покуття для залякування. Після смерті легендарного опришка багато шляхтичів намагалися привласнити собі заслугу в його ліквідації перед коронним гетьманом Потоцьким і коронною княжною Яблонівською.
З тих пір в народі живуть численні легенди, в першу чергу пов’язані зі скарбами. Чутка свідчить, що, відбираючи золото у багачів, Довбуш ділився з побратимами і бідним людом, а все інше закопував. До того ж Олекса нібито володів талантом відрізняти «праведні» гроші від «грішних» і, закопуючи скарб, накладав на нього закляття — «чисте» золото міг дістати кожен. Місця, де Довбуш ховав скарби, позначалися яким-небудь предметом ландшафту — каменем, колодязем. Так, наприклад, вважається, що під горою Писаний Камінь (недалеко від села Верхній Ясен Івано-Франківської обл.) Довбуш залишив на камені відбиток долоні і власноручно зробив напис. Легенди про клади пов’язані зі всіма місцями, де коли-небудь з’являвся опришок. Існує ще одна версія подальшої долі скарбів Довбуша. Після його смерті побратим Іван Бойчук забрав частину золота і виїхав на Січ. На ті гроші нібито були озброєні козаки, а пізніше, коли гетьман Полуботок вивіз запорізькі клейноди до Лондона, з ними покинули українські землі і залишки опришківських скарбів.
Нам відомо лише, що найкрупніше каміння і валуни в багатьох областях Західної України понині називають ім’ям Довбуша. І хай в більшості цих місць він не бував — вони залишаються своєрідними пам’ятниками карпатському Робін Гуду.
