100 Великих загадок історії України - Операція «Вісла» або як в Польщі вирішили «українське питання»

28 квітня 1947 р. шість дивізій Війська Польського почали виселення українців із західних околиць українських етнічних земель, які після закінчення Другої світової війни опинилися у складі Польщі (Холмщина, Підляшшя, Надсяння, Лемківщина). Війська блокували українські села, а частини прикордонних військ НКВС СРСР і чехословацької прикордонної служби перекрили кордони на сході і півдні Польщі. Підрозділи Війська Польського, загони співробітників МВС і місцевої адміністрації оточували села з українським населенням (серед потерпілих були і поляки зі змішаних сімей) і давали дві години на збори майна, нажитого за все життя. Переселяли українців в західні і північні регіони Польщі, які недавно увійшли до її складу і звідки випроваджували німецьке населення.

Ця акція отримала назву операція «Вісла». Дотепер події 1947 р. викликають безліч питань: переселення це або депортація? чи була вона здійснена насильницьким шляхом? які події викликали таке неоднозначне відношення польської влади до українців, що споконвіку проживали на цих територіях? з чиєї подачі на українських землях розігралася драма, яка скалічила долі сотень тисяч людей і забрала безліч життів? чи був винен в подіях, які відбулися, тільки польський уряд або руку до акції приклав і Кремль?.. Відповісти на ці питання і розгадати загадки 60-річної давності — справа честі сучасних українських і польських істориків, адже операція «Вісла» до теперішнього часу є наріжним каменем україно-польських відносин.

Офіційним приводом для активних дій стала загибель національного героя Польщі, заступника міністра оборони Кароля Сверчевського 28 березня 1947 р. під час контрольного рейду в Бершадах під. час зіткнення з підрозділом УПА (щоправда, останнім часом історики переконані, що Сверчевського вбили не партизани УПА, а хтось зі «своїх»). Того ж дня на засіданні політбюро ППР було ухвалено рішення про повну депортацію українського населення в створені на колишніх німецьких землях воєводства — Вроцлавське, Гданьське, Ольштинське, Познаньське і Щецинське. Але в чому заковика: депортації українського населення почалися набагато раніше! В період 1944-1946 рр. зі східних територій сучасної Польщі до України було переселено більше 500 тисяч чоловік. Всього ж з 1944-го по 1951 р. свої польські будинки були вимушені залишити більше 800 тисяч українців (згідно з іншими відомостями — більше 1 млн.). 150 тисяч з них переселили в західні області Польщі, інших — до Великої України.

Юридичною підставою «великого переселення народів» послужила так звана люблінська угода між урядом СРСР і Польським Комітетом Національного Звільнення («кишеньковим урядом» Польщі, створеним у Москві) від 9 вересня 1944 р. Було вирішено переселити 482 тисяч українців з Холмщини, Надсяння, Лемківщини і Підляшшя в УРСР, а 789 тисяч громадян другої Річі Посполитої польської і єврейської національностей із західних областей України до Польщі. Домовленості стосувалися територій, де знаходилися українці, які нібито бажали переселитися до УРСР, а також всіх поляків і євреїв, які проживали на території України, перебували в польському громадянстві до 17 вересня 1939 р. і бажали повернутися до Польщі. В угоді підкреслювалося: переселення повинне бути добровільним!

Для появи навіть самої маревної ідеї потрібні передумови. Друга світова війна добігала кінця, змінювалася структура Європи, і в Москві найсерйознішим чином замислилися над зміцненням кордонів. І не тільки з військової точки зору: виникла ідея створення однотипності території і населення. В даному випадку передбачалося по одну сторону кордону залишити тільки поляків, по іншу — тільки українців. І виявилось, що тоталітарній державі дуже легко перемістити сотні тисяч людей на сотні кілометрів...

Спеціальна комісія, створена при львівській організації «Меморіал», провела анкетування переселенців. 72% опитаних заявили, що депортація була примусовою, 96% розповіли про жахи, що супроводжували переїзд до України. І тільки небагато сімей, які дійсно відправилися в далеку дорогу добровільно, повідомили, що виявилися жертвою пропаганди і агітації. Вже в 1946 р. перша хвиля переселенців почала повертатися назад, розповідаючи, що обіцяні людські умови життя на нових землях і компенсація за залишене майно — всього лише міф. Люди почали відмовлятися від переселення, після чого в 1947 р. і була проведена операція «Вісла». Але і до сорок сьомого евакуацію проводили найчастіше насильницькими методами. Угода про «обмін» населенням посилило антиукраїнські акції в Закерзонні, які здійснювалися польською армією, Міліція Обивательська (МО) і Ужонд Безпеченьства Публічного (УБП). У свою чергу органи НКВС, указуючи на польський терор, «радили» українцям: «Біжіть від польських бандитів до України, переселяйтеся в УРСР». Про масштаби антиукраїнських акцій повідомляв Л. Берії нарком НКВС УРСР Василь Рясний: «Доповідаю про безчинства польської міліції проти українського населення. Активізувалася діяльність польської поліції по знищенню українського населення, грабунків і знищенню його майна. Останнім часом терористична діяльність польської міліції набуває масового характеру. Всі безчинства польська поліція здійснює під приводом ліквідації банд УПА, але вбиває невинних людей, в основному людей похилого віку, жінок і дітей». Зрозуміло, що реакцією на подібні дії стали акції у відповідь з боку УПА, яка намагалася протистояти масовому виселенню українців із Східної Польщі.

Цікаво, що УПА розгортала свою діяльність в регіоні в той час, коли там починалася розправа польської влади з антикомуністичними силами Армії Крайової, і в результаті на нижчому рівні був створений альянс українського і польського підпілля. Керівництво ж домовленостей не досягло, і довгий час діяльність двох патріотичних сил на цих територіях супроводжувалася кривавим протистоянням.

УПА стимулювала дії польської влади по відношенню до потенційних «націоналістів», якими могли вважатися жителі фактично кожного українського села. У котрий раз почалося жорстоке польсько-українське протистояння. УПА, вважаючи ці території етнічно українськими, почала знищувати переселенські комісії, польських військових, а також спалювати села, з яких виселили українців і заселили поляків. Зрозуміло, що польський уряд вважав свої агресивні дії адекватною відповіддю на безчинства «банд УПА». В результаті в 1944-1946 рр. депортація в повному масштабі здійснена не була — не допомогли ні використання військ, ні розправи з незгодними. Остаточне виселення було досягнуте в ході операції «Вісла», жертвами якої стали 15 тисяч найбільш наполегливих жителів, які залишилися в своїх будинках.

Військово-адміністративна акція почалася о 4:00 28 квітня 1947 р. Операції передувала могутня пропагандистська кампанія, покликана переконати населення країни в необхідності подібних дій, а саме — позбавити підтримку «банди УПА», щоб тим самим ліквідовувати осередки озброєного опору. Проте більшість польського населення особливо переконувати і не доводилося — будь-які каральні операції щодо українців розцінювалися як акти відплати за знищення в роки війни цивільного польського населення на Волині і в Галичині підрозділами УПА, за участь дивізії СС «Галичина» в придушенні Варшавського повстання (що не підтвердить з часом жоден історик, який себе поважає) і за все інше, таке, що накопичилося між українцями і поляками ще з часів боїв за Львів в 1918 р., а може й раніше.

Щоправда, кількість воїнів УПА в Закерзонні у той час не перевищувала 2 тисяч і навряд чи потрібно було виставляти проти них 20-тисячну армію. Виходить, операція «Вісла» повинна була вирішити серйозніші стратегічні питання? Подавити опір повстанців можна було і без жахливої депортації, значить, мета була іншою: вирішити «українське питання» шляхом деукраїнізації Польщі!

Остаточне вирішення «українського питання» планувалося здійснити шляхом асиміляції українців і поляків. Існувала спеціальна інструкція з розселення українців в нових регіонах: заборонялося селити їх в містах, в селах «новачки» повинні були складати не більше 10% населення; заборонялося селити їх не ближче, ніж за 50 км від сухопутних кордонів, за 30 км від морських кордонів і обласних центрів, за 10 км від польського західного кордону.

На збори давали 2-3 години, хоча відомі факти, коли на практиці цей час скорочували до 20 хвилин і навіть зібране неможливо було взяти через нестачу транспортних засобів. Тих, хто здійснював спроби не підкорятися або втекти в ліс, часто вбивали. Понад дві тисячі осіб, які були запідозрені в безпосередніх або споріднених зв’язках з членами УПА, потрапили в концтабір в Явожно. Частина загинула, частину засудили на тривалі терміни ув’язнення, а частину з часом звільнили «без вибачень і пояснень». Будинки, господарські споруди і матеріали, які неможливо було вивезти для потреб армії або держави, просто спалювали, щоб виключити самовільне повернення. Певний хаос, що виник під час проведення акції, дослідники пояснюють ще й тим, що тогочасна влада невірно оцінила всю складність завдання. Війська і адміністрація були готові до переселення 20-30 тисяч українців, а насправді їх виявилося 150 тисяч. В ході операції було знищено 77 українських сіл, зруйновано 250 церков.

Багато поляків дотепер переконані, що переселення українців не було для них несправедливістю, навпаки: дозволило змінити дерев’яні будинки на кам’яні; за народної влади вони здобули освіту, та й взагалі — отримали можливість для «цивілізаційного стрибка»...

Неувага уряду України до долі депортованих приводить навіть до... наукових відкриттів. Так, вже в наші дні в Луганській області знайдені поселення лемків, яких, як вважалося, слід шукати тільки в Західній Україні. Навіть для вчених, які багато років займалися етносоціальною проблематикою регіону, цей факт став відкриттям. Ці лемки були переселені на Луганщину з Краківського воєводства. Три місяці їхали вони у вантажних вагонах і ще декілька місяців стояли на станціях. У холодних вагонах пережили зиму. Чому ж вони опинилися в Лутугинському районі Луганської області? Як з’ясувалося, звідси на початку війни всіх німців-переселенців відправили до Сибіру і їх будинки звільнилися. Але далеко не всі лемки отримали житло відразу, якийсь час доводилося мешкати навіть в стайнях. Тому серед прибулих була дуже висока смертність. Велика частина «новачків» обіцяну грошову компенсацію так і не отримала. «Житло» без вікон і дверей, незвичні умови змусили частину цих людей на свій страх і ризик зірватися з місця і рушити в невідомому напрямку. Крім того, НКВС після прибуття ділило приїжджих на декілька категорій, і ті, хто підозрювався у зв’язках з ОУН-УПА, відправлялися далі на схід — до Сибіру.

Хто ж був справжнім автором плану переселення, озвученого заступником начальника Генштабу Стефаном Моссером? Останнім часом все виразніше вимальовувалася тенденція перекласти відповідальність за ситуацію на Москву, а поляків зобразити сліпими виконавцями волі Кремля. Так, стверджують, що рішення про проведення акції «Вісла» було прийнято в Москві в лютому 1947 р., а план її за наказом Л. Берії та Г. Маленкова підготував нарком внутрішніх справ УРСР (!) С. Савченко. І лише після цього проект був схвалений польським урядом. Версія ця, хоча документально і не підтверджена, має право на існування. Разом з тим вона наводить на думку, що, ймовірно, і вбивство Сверчевського абсолютно не стало мотивацією для розгортання операції «Вісла», більш того — деякі кола польського уряду самі сприяли тому, щоб маршрут замміністра оборони став відомий воїнам УПА.

Оприлюднення щонайбільшого числа фактів кривавих подій 1947 р. надзвичайно важливе для збереження історичної пам’яті. І українці, і поляки мають право на «свою» правду, але від чесності істориків сьогодні багато в чому залежать добросусідські відносини між Україною і Польщею. Справедливе рішення цього питання — ще один крок до взаєморозуміння і згоди між нашими народами.