100 Великих загадок історії України - Походження козацтва

100 Великих загадок історії України - Походження козацтва

Проблема відносин представників землеробської цивілізації і кочівників Великого степу важлива не тільки для історії слов’ян, але і для етносів, що утворилися в золотоординську епоху.

Більшість істориків XVIII-XIX ст. ці взаємини розглядало виключно як ворожі, а вплив Золотої Орди вважався деструктивним. У наш час сформувався й інший підхід до вирішення цієї проблеми, що визнає позитивний взаємовплив Русі та «степової імперії» — Золотої Орди. Історики припускають, що причиною створення в XIV-XV ст. українського козацтва1, стали політичні і соціальні відносини в золотоординських улусах2 ханів Ногая, Мамая і Едігея. У своїй політиці ці темники3 спиралися не на родову аристократію (якою ще не встигли обзавестися), а на вільних общинників. Приблизно в XIV ст. у степу між Дніпром і Дністром у результаті змішення кочівників, які прийшли з ханом Ногаєм, і половців утворився новий тюркомовний етнос — ногайські татари. Наступник Ногая, Едигей, вже очолив нову державу кочівників — Ногайську орду.

1 Слово «козак» (у перекладі з тюркського - «вільна людина, розбійник») в письмових джерелах вперше зустрічається з початку XIV ст., таке явище як козацтво, разом з Україною, виникло на Доні, в степах Угорщини і Румунії.

2 Території на Півдні України, віддані Чингізидами своїм васалам під кочовища.

3 Від староруського слова «тьма» — «незліченна кількість»; темник — який володіє величезною кількістю підданих.

Початком контактів східних слов’ян з монголами став похід 1223 р. останніх в азовські степи, де в низов’ях Дністра і Дунаю вони вперше зустрілися з «бродниками»1, спосіб життя яких нагадував життя українських козаків. Озброєні загони «бродників» (які, можливо, складалися зі слов’ян і половців) очолювали виборні отамани. У битві на річці Калці в 1223 р. «бродники» разом з половцями воювали на стороні староруських князів проти монголів. Згодом, визнавши верховенство Чингиз-хана, вони не тільки уникнули фізичного знищення, але й зберегли свої території. Під час походів у складі війська Бату-хана (Батия) до Західної Європи «бродники» могли перейняти традиції військової демократії, що існували в монгольській державі. Історики вважають, що саме «бродництво» три сторіччя після розпаду Золотої Орди трансформувалося в українське козацтво.

«Бродники» були не єдиними, хто визнав владу монголів. Ціла Болохівська земля2 на чолі з князями добровільно перейшла під егіду ханів. Увійшовши до імперії Чингізидів не як васали, а як федерати - «татарські люди», болохівці звільнилися від сплати дані Галицькому князеві і знайшли надійний захист. Кочівники у свою чергу заручилися підтримкою лояльного землеробського населення, що постачало необхідний для армії провіант. Тільки каральні походи галицького князя Данила Романовича і знищення ним в 1254 р. декількох болохівських міст поклали край цій співпраці.

Вивчаючи «болохівський феномен», історики припустили, що болохівці не були слов’янами, а федерати Київської Русі - це торки, які у ХІ-ХІІ ст. були поселені руськими князями на прикордонних зі Степом землях як живий буфер між кочівниками і слов’янами.

Із загибеллю болохівських міст процес входження слов’ян до складу монгольської держави не припинився. До XIV ст. поселення українського Поділля більше тяжіли до золотоординських улусів, ніж до Литовського князівства. І лише перемога Ольгерда в 1363 р. над татарами на річці Сині Води (що впадає до Південного Буга) змусила Поділля відмовитися від «татарської вольниці» і визнати верховенство литовської адміністрації. Племінники Ольгерда — княжичі Коріатовичі, згідно з літописом, домовившись з отаманами, почали захищати подільську землю і перестали платити дань баскакам. Цими отаманами були голови сільських громад «татарських людей».

Новим поштовхом для посилення контактів слов’ян і кочівників стала межа XIV-XV ст., коли через внутрішню боротьбу в Орді знатні кочівники зі своїми васалами почали переселятися до Великого князівства Литовського, утворюючи там «філії» Золотої Орди. В цей час в окрузі Канівського і Черкаського замків оселився зі своїми підданими наступник хана Мамая Тохтамиш. З цією хвилею кочівників, які осідали на вільних землях Дикого Поля, пов’язана поява тюркських географічних назв — Чигирин, Балаклея, Ташлик та ін. Переписи населення середини XVI ст. серед бояр-землевласників Київського, Брацлавського і Черкаського замків зафіксували чимало людей з татарським корінням: князі Глинські та Домонти, Долголдатовичі, Кошколдовичі, Яголдатовичі, Аксаки та ін. «Вихрещені» нащадки кочівників та інших неслов’янських народів були і серед представників української козацької старшини другої половини XVII-XVIII ст. Це — київський сотник Богдан Кизим, полковник армії Богдан Хмельницького Ілляш (Ілля) Караїмович, Кочубеї і багато інших.

1 Деякі дослідники виводять цю назву від слова «бродити», близького за значенням до тюркського кореня «каз» («кочувати»), від якого утворено слово «козак».

2 Назва походить від головного міста Болохова; ймовірно, ця земля розташовувалася у межах Західної Волині і Львівщини — на Західному Бузі, Горині, Злучі.

До XV ст. козаки стали особливим недворянським привілейованим військовим станом Литовської держави, прирівняним до лицарів. Перша згадка про українських козаків в письмових джерелах датована 1489 р. Очевидно, до цього часу козацтво оформилося як самостійний прошарок. Крім козаків, які служили великому литовському князеві, документи XV-XVI ст. згадували і татарських козаків. І ті, й інші, окрім «полювання» один на одного, грабували купецькі каравани, що проходили степом1. Проживаючи в одних і тих же природних умовах — степах, козаки різних національностей здобували солончакову сіль (яку потім продавали), кочували за своїми табунами і отарами, полювали (в т.ч. і на хутрових звірів), ловили і заготовлювали рибу.

Етнічний склад перших козацьких формувань був строкатим. Серед них були як колишні кочівники, так і вихідці з українських міст і представники знатних українських і литовських сімей, вимушені здобувати славу і багатство ратними подвигами. Серед козацьких гетьманів2було чимало аристократів — князь Дмитро Вишневецький з литовської династії Корибутів, Євстафій Дашкевич, Предслав Лянцкоронський, Бернард Претвіч, Богдан Ружинський. Ці люди на власні кошти могли вербувати козаків до своїх загоній, купувати для них коней, озброєння і обладунок.

Ще одним етнічним компонентом козачого середовища могли бути нащадки кочівників «чорних клобуків» (каракалпаків). За два сторіччя до приходу монголо-татар їм, як федератам староруських князів, було дозволено розселитися в басейні річки Рось — на межі з Диким Полем.

1 Не є таємницею те, що в числі основних занять козаків були розбій і постійні сутички з метою захоплення полонених та здобичі. Так вони відточували своє мистецтво воювати.

2 Походження цього військового звання одні дослідники виводять від німецького «гауптман», інші — від імені великого литовського князя XIV ст. Гедиміна, який вів боротьбу з кочівниками в степу. Вихід до Чорного моря Велике князівство Литовське отримало за Вітовта, якому в 1397 р. хан Тохтамиш передав у володіння Південь України. У 1420-х роках, з розпадом Золотої Орди, на Нижньому Дніпрі (на місці сучасного Берислава Херсонської обл.) була побудована фортеця «Вітовтова митниця», а на Чорноморському побережжі (на місці майбутньої Одеси) — фортеця Хаджибей, біля якої оселили бояр і козаків.

Там тюркомовні берендеї, коуї, турпеї і каєпичі перейшли до осідлості. Серед воєвод «чорних клобуків» нерідко були і російські князі, один з них — Рюрик Ростиславович, був наполовину половцем.

Багато традицій спільноти «чорних клобуків» нагадували ті, яких згодом дотримувалися українські козаки. Чоловіки були завжди готові виступити у військові походи. У «чорноклобукських» курганах, окрім лука і стріл, поряд з похованими воїнами знаходяться останки бойового коня і шаблі. До речі, українські козаки свою зброю називали «шабля-сестричка», а бойового коня - «братом».

Жінки «чорних клобуків» за відсутності чоловіків не тільки виконували всю чоловічу роботу, але й могли захищатися від ворогів, володіли зброєю. Дітей виховували як майбутніх воїнів і умілих вершників.

Основним видом діяльності колишніх кочівників залишалося розведення коней. Цікаво, що однією з головних галузей економіки українських запорожців до XVIII ст. включно також було конярство. Своїми величезними табунами славився останній кошовий отаман Запорізької Січі — Петро Калнишевський.

Крім «бродників», «золото ординців» і «чорних клобуків», прообразом майбутнього козацтва могла стати і суспільна організація половців, які з XII ст. населяли лівобережний український степ. Їх орди (великі феодальні об’єднання) очолювали хани з тюркського народу кипчак1. Слов’яни ж називали їх половцями. Деякі дослідники припускають, що цей етнонім походить від «полового» (як полова, русявого, жовтого) кольору волосся. Таке, здавалося б, фантастичне припущення може мати логічне пояснення. У передгір’ях Алтая, де знаходилася прабатьківщина тюрків, в VIII—XII ст. жили тюркомовні хакаси (киргизи), яких китайські і арабські автори описували як струнких, гарних, рудоволосих, білолицих і блакитнооких людей. Тому не можна виключати можливість того, що серед народів, що входили в «половецький союз», могли бути і блакитноокі блондини — нащадки алтайських хакасів, скіфів, сарматів, готів та «осколків» інших народів, які населяли південноукраїнський степ до приходу туди кипчаків і народностей, які до них приєдналися.

Одного з популярних персонажів українського фольклору, «козака Мамая», звуть так само, як і золотоординського темника2. Козаків нагадують половецькі кам’яні статуї, які встановлювалися на вершинах степових курганів. Вони зображали померлих вождів у повному військовому спорядженні, яким поклонялися як божествам. Можливо, після християнізації колишніх кочівників (які поступово вливалися в український етнос) образ «козака Мамая» трансформувався з вождя, якому поклонялися як божеству, в персонаж народних анекдотів і картин. На них Мамай представлений одягненим в широкі шаровари, з довгим чубом на голеній голові, який грає на кобзі і палить люльку. Навколо нього розміщені військові атрибути - прив’язаний до дерева осідланий кінь, шабля, що висить на гілках, притулені до стовбура спис і рушниця.

1 Степи між Дунаєм і Доном ще в XVI ст. східні географи називали «Дешт-і-кипчак» — «Половецький степ».

2 ВУ 1380 р. Мамай був розбитий російськими дружинами на Куликовому полі.

Архаїчним станом серед козаків були «характерники»1, які нібито володіли надприродними здібностями. Вони могли перетворюватися на вовка, а в бою, подібно до вікінгів - «берсерків» (ведмедів), ставали невразливими для будь-якої зброї, окрім срібної кулі. «Характерники» також могли плавати під водою, підніматися в повітря, виліковувати важкі рани, викликати дощ, відкривати замки без ключа, брати голіруч розжарені ядра, бачити на декілька верст, вибиратися зі зав’язаного мішка і т.п.

Особливі воїни, як правило — неординарні богатирі, які в бою набували надлюдських можливостей, згадуються у багатьох героїчних епосах. Один з найдавніших описує грецького героя Ахілла, який під стінами Трої лютістю і невразливістю уподібнювався левові. Гомер в «Іліаді» говорить, що під час битви над головою Ахілла займалося свічення.

Героїчні епоси стародавніх ірландців, оповідаючи про героя Кухуліна (ім’я якого означало «лютий пес»), розповідають, що в бою зовнішність Кухуліна іноді спотворювалася до невпізнання, над головою його виникав сяючий німб, а навколо літали демони війни і смерті. Проте після битви він знов знаходив свою колишню зовнішність, соромлячись з’являтися перед мирними жителями в «бойовому» жахливому вигляді.

У всіх подібних оповідях, очевидно, відбилися вірування, що виникли ще в первісних суспільствах, де існували групи воїнів-професіоналів.

Відгомони віри в первісну військову магію звучать і в українських переказах про «характерника» Івана Сірка (прізвисько якого також означає «сірий» — пес або вовк), кошового отамана запорожців, який жив у XVII ст. Вмираючи, він заповідав побратимам зберегти його руку, в якій буде зосереджена прижиттєва сила. Згодом муміфікована правиця Сірка (яку козаки брали з собою на битви) дарувало перемоги запорізькому війську.

Окрім українських козаків, військову магію застосовували також половці. Староруський літопис розповідає, як хан Буняк, який був також і верховним жерцем, розмовляв із степовими вовками — покровителями його народу, які передбачили перемогу над ворогами.

Соціальний лад половців нагадував монгольський «кочовий феодалізм»: населення об’єднувалося в курені2, об’єднані кровною спорідненістю, старійшин яких староруські літописи іменували «кощеями» («кошовими»). З окремих «куренів» складалися «орди». Важливі питання, у тому числі і обрання керівника орди, вирішувалися на з’їздах «кошових».

1 Це слово, можливо, означає «чаклун» або «відьма».

2 Які на тюркській мові також називалися «коші» або «кочі», звідси українське слово - «кочувати».

Відгомони цих традицій були присутні і в соціальній організації козаків-запорожців, у яких головна фортеця, — Січ1, називалася «кошем», а вибраний на всенародних зборах головнокомандувач війська - «кошовим отаманом». З 1579 р. на островах Великого Лугу, де розташовувалася Запорізька Січ, існували коші-фортеці, гарнізони яких направляли до прикордонних з Диким Полем замків — Білоцерківського, Брацлавського, Канівського, Черкаського, Корсунського, Чигиринського, Миргородського Переяславського.

Сучасна історична наука не заперечує, що на ранніх етапах становлення козацтва «кочівницький чинник» відігравав достатньо важливу роль.

З XVI ст. українських козаків охоче приймали на службу польський король Стефан Баторій, московський цар Іван Грозний, турецькі султани і кримські хани. У 1644 р. запрошений урядом Франції 2-тисячний загін козаків (у складі якого був і майбутній український гетьман Богдан Хмельницький) брав участь у облозі фортеці Дюнкерк.

Контакти українських козаків з кочівниками і країнами Сходу не припинялися і в XVII-XVIII ст. Свідоцтвом цього є традиції в одязі (носіння шароварів, широких поясів, каптанів), озброєнні (використання шабель і іншої «орієнтальної» зброї) і побуті. Наприклад, козаки першими з українців спробували турецький тютюн. В українській мові збереглося багато «тюркізмів», які використовувалися в повсякденній мові.

1 Термін утворений від слова «засіка» — дерев’яне зміцнення. Фортифікаційні споруди Запорізької Січі складалися з високого земляного валу, на якому був влаштований частокіл з рубаними бойовими баштами.

Loading...