Після занепаду російських князівств утримати уламки минулої слави Київської Русі змогло Галицько-Волинське князівство — Королівство Російське.
Данило Галицький став князем Галицько-Волинського князівства в 4 (!) роки і залишався при владі 59 років. Його батьком був волинський, а потім і галицько-волинський князь Роман-Борис Мстиславович, син Мстислава Ізяславовича, князя київського, і дочки польського князя Болеслава III Кривоустого — Агнешки. Князь Роман Мстиславович прославився успішними походами проти половців. У 1197 р. вони разом з болгарами вторглися в землі Візантії і дійшли майже до Константинополя. Тоді Роман на прохання грецького імператора ударив по кочівниках і розбив їх. Ким була мати Данила, достеменно не відомо: у джерелах не вказано ім’я, вона усюди фігурує як «Романова княгиня» або просто «Романова». Довгий час існувала версія, що дружиною Романа могли бути дочка візантійського імператора Ісаака II Ангела або знатна патриціанка Марія Каматерос. Але, швидше за все, матір’ю Данила була представниця волинського аристократичного роду. Це пояснює те, що після смерті чоловіка її підтримали більшість волинських бояр. Інформація літописів дає можливість припустити, що дружину Романа і матір Данила звали Ганна.
Данило Галицький народився близько 1201-1202 рр. Коли йому виповнилося 4 роки, батько помер і хлопчик став правителем Галицько-Волинського князівства. Треба відзначити, що в князівстві існувала сильна боярська опозиція, хоча безліч бояр і було страчено або заслано у віддалені райони Галичини або до Угорщини. Централізована влада трималася лише на авторитеті князя Романа Мстиславовича, який загинув під час походу на Польщу. Його смерть виглядала вельми загадково: незрозуміло, навіщо він туди йшов, адже король Лешек Білий був другом і союзником галицького князя. Неодноразово дослідники висловлювали здогадку, що Роман вирішив втрутитися в польсько-німецькі відносини і через Польщу рушити до Саксонії. Після його смерті частина галицьких і волинських бояр, які були незадоволені політикою князя, підняла заколот і запросила на княжий трон синів головного героя «Слова про полк Ігорів» — князів Владимира, Романа, Святослава і Ростислава Ігоревичів. Княгиня Ганна з маленькими дітьми втекла у волинське місто Владимир, але Ігоревичі вимагали у місцевих бояр видати їм «малих Романовичів». І серед волинських бояр знайшлося декілька «героїв», готових зробити це за певну винагороду. Тоді Ганна з дітьми вирішила втекти до Польщі. У той час, у 1206-1207 рр., продовжував діяти «Троїстий союз» між Романом і його троюрідними братами — польським князем Лешеком і угорським королем Андрієм II, і вдова галицького князя сміливо могла шукати захисту в одного з них. Княгиня з молодшим сином Волошкою прибула до Кракова — до Лешека Білого, а Данило залишився при дворі короля Андрія. У 1206 р. угорський король і польський князь поділили сфери впливу в Галицько-Волинській Русі: Лешек брав собі Волинь, а Андрій — Галичину. І, мабуть, сім’я Романа виявилася заручницею в цій грі, почесною полонянкою. У вересні 1211 р. дев’ятирічний Данило був урочисто посаджений на престол, але ненадовго: у 1213 р. юному князеві довелося тікати на Волинь, а в 1215 р. за допомогою Лешека Білого він повернув собі княжий стіл у Володимирі. Згідно із законом, князем Русі міг стати тільки син князя, і це стало причиною нових хвилювань. В результаті король Андрій посадив на галицький престол свого п’ятирічного сина Коломана, коронованого за згоди папи римського в 1217 р. Такий поворот подій видався Лешеку Білому небезпечним і він, прагнучи позбавитися від коронованого сусіда, звертається до Мстислава Молодецького — князя новгородського, з пропозицією «сісти в Галичі». Матір’ю Мстислава була одна з галицьких княжен і він легітимно міг претендувати на престол. Новгородський князь досить легко вибив угорців з Галича і в 1221 р. закріпився тут за допомогою половців.
Суперники билися за галицько-волинський спадок, не звертаючи уваги на малолітніх княжичів, які не втрачали надії повернути батьківський престол. Впродовж 15 років брати прагнули об’єднати землі Галицько-Волинського князівства. Ще в 1219 р., коли Галич зайняв Мстислав, Данило Романович спробував налагодити з ним мирні відносини і одружився на його дочці Ганні. Але Мстислав вчинив некоректно і віддав свою іншу дочку, Марію, за сина Андрія II — короля Андрія, якому подарував Перемишль. Це викликало нові конфлікти, і врешті-решт Мстислав, передавши правління Андрію, назавжди покинув Галичину. У боротьбі з королем Андрієм Данилу то вдавалося захопити Галич, то він знову втрачав місто, і так продовжувалося до смерті короля, після якої на сторону Данила Романовича стали міщани. Щоправда, коли князь захопив місто, тут правив запрошений боярською верхівкою син чернігівського князя Михайла Всеволодовича, Ростислав, який мав певні права на трон Галича і був одружений на дочці угорського короля Бели IV, отримуючи від нього солідну допомогу. Суперництво за Галич тривало до 1245 р., допоки Данило не довів свою правоту в цій багаторічній суперечці. У конфлікт були втягнуті численні сусіди — угорці на стороні Ростислава, половці і литовці на стороні Данила, поляки ж воювали по обидві сторони.
Данило Романович в очах літописців був просто ідеальним правителем. Мабуть, таке відношення мотивувалося тим, що йому вдалося встановити внутрішній мир і здобути міжнародний авторитет для своєї держави. Данило правив в Холмі та Галичі, його брат Василько — у Володимирі, але у важливі походи вони виступали разом. У грудні 1253 р. Данило був коронований в Дорогочині й отримав від папського посланника регалії — вінець, скіпетр і корону. Зі Львова їх вивіз у 1340 р. король польський Казимир III. Титул «король Русі» вживався востаннє по відношенню до Юрія Львовича, внука Данила. Його сини, Лев і Андрій Юрієвичі, співправителі Галичини і Волині, іменувалися князями Галичини і Волині, відповідно.
Невблаганно наближався фінал т.з. «києво-російської епохи», і в цьому не останню роль зіграла Литва. У 1223 р. при битві на Калці загинули брати Юрієвичі — Лев і Андрій. Зрозуміло, що претендентів на їх землі вистачало, але парадокс — серед них не було жодного Рюриковича.
У 1324-1325 рр. у якості галицьких і волинських правителів згадуються князі з Сілезії, запрошені боярами, а в 1325 р. трон займає Болеслав Тройденович — родич Романовичів, син мазовецького князя і сестри загиблих правителів. Він приймає православ’я, хреститься під ім’ям Юрія і осідає у Володимирі. Але князя Болеслава-Юрія не підтримало місцеве велике панство, яке дорікало йому в лояльному відношенні до міщан-іноземців — чехів і німців, й прихильності католицькій вірі. Крім того, все могутніше стає пролитовська партія, яка спиралася на свого князя. Щоправда, деякі зв’язки з литовцями були і у Болеслава — його дружиною стала дочка Гедиміна Оффка. У 1340 р. Болеслава-Юрія отруїли, а його престол зайняв син литовського князя Гедиміна, Любарт, хрещений в православ’я під ім’ям Дмитра і одружений на дочці князя Андрія. Фактично в руках у нього зосереджувалася лише Волинь з Луцьком на чолі, але номінально в підпорядкуванні була й Галичина. Боротьба за Галичину між польською, угорською сторонами і русинами продовжувалася до 1387 р. Врешті-решт ці землі перейшли до угорців. Тут як васал короля Людвіга Угорського, а потім — і королеви Ядвіги, правив Ладіслав Опольський, що іменується «господарем і дідичем Руської землі». Королева Ядвіга передала Галичину в 1399 р. своєму чоловікові — литовському князеві Владиславу Ягайлу, який отримав польську корону в результаті династичного шлюбу, укладеного внаслідок т.з. Кревської унії від 1385 р.
В той же час в цій частині Європи народжується нова сила — Литва. Загроза з боку Тевтонського ордена змусила об’єднатися литовські племена: 1240-ми роками датуються згадки про державу Міндовга, який хрестився за католицьким обрядом в 1251 р. і був коронований, але зрікся престолу, християнства і корони. Чому? Перед загрозою нападу сил Ордена Міндовга була необхідна підтримка місцевої знаті, яка практично вся була язичницькою. Після його смерті в 1263 р. почалася тривала боротьба за владу, що звела в 1295 р. на литовський трон Вітовта (1295-1315 рр.), а потім і Гедиміна (1315-1341 рр.), при якому Литва остаточно встановилася. Саме Гедимін почав іменувати себе «великим князем Литовським, руським і жемайтським». У першій чверті XIV ст. починається зближення Литви з галицько-волинськими князями, з часом ці землі увійшли до сфери литовського впливу.
Поступово створилося Велике князівство Литовське, в якому 90% населення складали русини, а їх мова і традиції стали титульними. До кінця XIV ст. ця держава була конгломератом різних за статусом земель. У нього увійшли і князівства колишньої Київської Русі — Київське, Новгород-Сіверське, Волинське і Подільське. Причому київськими і сіверським володарями стали сини князя Ольгерда — Владимир і Дмитро-Корибут. На Волині княжив Любарт, брат Ольгерда, потім — Федір Любартович, на Поділлі утвердилися сини брата Ольгерда — Коріата Гедиміновича.
Таким чином, у 1340-1380-х роках Галицько-Волинське князівство, яке успадкувало традиції Русі, було розділене між сусідами — Польським королівством і Великим князівством Литовським, і це стало фінальним акордом епохи так званої «Київської Русі».
