За переказом, напередодні від’їзду гетьмана України Павла Полуботка до Петербургу бочки з його золотом (у деяких варіантах легенди називається конкретна сума — 200 000 червонців) були переправлені до Європи. Син гетьмана Яків в 1720 р. за наказом батька розмістив їх в лондонському «Банку Ост-Індської компанії». Любителі скарбів навіть підрахували відсотки за минулі роки і називають фантастичні суми.
Існує розповідь англійського шкіпера, який стверджував, що в 1720 р. він віз на шхуні з Архангельську до Лондона трьох молодих коренастих українців, двоє з яких насилу втягнули на судно важкий кадівб, і їх дядька-наставника. А в Лондоні шкіпер супроводжував своїх пасажирів як перекладач до Ост-Індської компанії, де один з них, назвавшись сином Полуботка Яковом, зробив вклад на суму 200 тисяч золотих рублів. Зобов’язавшись щороку нараховувати на вклад 4% зі щорічним зростанням суми за рахунок дивідендів, компанія прийняла його на невизначений термін до запитання Яковом або його батьком, або уповноваженими ними особами, або, у разі їх смерті, спадкоємцями. Положення про конфіскацію за давністю років на цей вклад не розповсюджувалося.
Безумовно, Павло Леонтійович Полуботок був однією з найбагатших людей Лівобережжя і, можливо, найспроможнішим вельможею України. Після арешту з казни гетьмана вилучили величезну суму золотих, срібних і мідних грошей. Проте сьогодні стверджують, що було вилучено не все. Звідкись стало відомо, що «у гетьмана було більше золотих і срібних монет». Їх нібито і вивезли через Архангельськ до Європи. При цьому, як не дивно, жодних розписок, гарантійних документів не залишилося.
Рід Полуботків почав підноситися за часів діда Павла — Артемія, сотника Чернігівського полку. Леонтій Артемійович, який успадкував його землі, славився людиною вельми впливовою, оскільки був родичем самого гетьмана України Івана Самойловича. За його часів батько Павла Полуботка став переяславським полковником і генеральним бунчужним. Отже, майбутній наказний гетьман України П. Полуботок (1660-1723 рр.) народився в досить багатій родині і здобув хорошу освіту. Споріднені відносини з гетьманом Самойловичем забезпечували надійну основу для процвітання родини.
У 1687 р. розгорілася боротьба за гетьманську булаву між Самойловичем і Мазепою. Через доноси та хабарі владу захопив останній. Прихильники скинутого правителя України один за одним відправлялися в заслання. Здавалося, доля родичів Самойловича була вирішена, але Мазепа чомусь не чіпав Полуботків цілих три роки.
У 1689 р. було розкрито справу про ченця Соломона, за яку Мазепа трохи не поплатився життям. Але при розгляді з’ясувалося, що до справи були причетні син і батько Полуботки. Вирок був негайним і суворим: володіння Полуботків описали і конфіскували на користь військової казни і міста Чернігова. Леонтія Полуботка позбавили полковницької посади, а його син Павло аж до 1705 р. офіційних посад не займав, був приписаний до Чернігівського полку. Рід майбутнього гетьмана було скинуто, він був позбавлений багатства і, здавалося, повинен був назавжди зникнути із сторінок історії. Але родина Полуботків в особі сина колишнього переяславського полковника знов піднеслася. Як не дивно, просуванню Павла сприяв не хто інший, як сам винуватець розорення роду. Незабаром Мазепа зробив Полуботка чернігівським полковником.
У 1709 р. зрада Мазепи стала загальновідомою. Петро І скликав козацьку старшину до Глухова для обрання нового гетьмана. Одним із перших, хто з’явився на заклик російського царя, був Полуботок.
На булаву правителя Малоросії претендували дві людини — І. Скоропадський і П. Полуботок. Але Петро рішуче відкинув кандидатуру Павла («Ця людина хитра; з нього може вийти інший Мазепа»). Природно, що ніхто, дізнавшись про такий відгук государя, не наважувався наполягати на кандидатурі Полуботка. Новим гетьманом України став Скоропадський. Хоча і Полуботок не був обділений царською милістю, — Полуботкам подарували більше 2000 дворів. Таким чином, Павло став відразу одним із перших багачів України, що, безумовно, сприяло зростанню його впливу. Розповідають, що «жив він широко і навіть тримав у себе двір на зразок гетьманського».
У 1722 р. помер І. Скоропадський. Тимчасовим наказним гетьманом України став Павло Полуботок. Проте з перших же днів в нього виникли серйозні суперечки з Малоруською колегією — органом, створеним Петром І. Розбіжності незабаром переросли у відкритий конфлікт, який коштував Полуботку свободи і життя. На початку 1723 р. протистояння влади в Україні досягло апогею. Ворожі сторони звернулися до царя з апеляцією.
У своїй відповіді на прохання Полуботка дозволити йому стати гетьманом Малоросії Петро І заявив: «Всім відомо, що з Богдана Хмельницького до Скоропадського всі гетьмани були зрадниками, від чого сильно постраждала держава Російська, особливо Малоросія, тому потрібно підшукати в гетьмани вірну та надійну людину». А таким цар Полуботка не вважав. Проте Полуботок (можливо, розраховуючи на допомогу А. Меншикова) надалі закидав царя чолобитними. Врешті-решт государ наказав покликати до себе гетьмана, генерального суддю Івана Чарниша і генерального писаря Семена Савіча.
Перші особи Малоросії прибули до Петербургу в серпні 1723 р. і були прийняті досить привітно. Але наприкінці місяця в Таємну канцелярію надійшов лист Феофана Прокоповича. Посилаючись на письмове донесення чернігівського єпископа Іродіана, він звинувачував Полуботка в стосунках з колишнім писарем Мазепи Орликом. Для Петра І, який знав не з чуток, що таке зрада малоруських гетьманів, цього було більш ніж достатньо, щоб розпочати слідство. У вересні Полуботок, Савіч і Чарниш з’явилися на допит в Таємну канцелярію, а вже в листопаді були заарештовані і направлені до Петропавловської фортеці. Двері одного з казематів Трубецького бастіону з брязкотом закрилися за 63-річним гетьманом П. Полуботком. На нього було заведено слідчу справу. За наказом Петра І для з’ясування провини заарештованого до України виїхав бригадир А. Румянцев — майбутній граф, правитель Малоросії, дипломат і батько відомого російського полководця фельдмаршала П. Румянцева. Цар таємно велів Румянцеву обшукати всі будинки і маєтки гетьмана і скласти опис майна. При проведенні цієї операції столичні слідчі переконалися в зникненні більшої частини золотого запасу роду Полуботків.
Наказний гетьман помер в ув’язненні в 1724 р. Його товариші були випущені на свободу за вказівкою Катерини І. Немолодий гетьман не виніс важких умов ув’язнення, а, можливо, і «допитів з пристрастю». Померши раптово, П. Полуботок забрав з собою в могилу таємницю своїх скарбів. Цілком можливо, що донесення царю про те, що син щойно призначеного гетьмана Малоросії Яків Полуботок ще в 1720 р. вивіз до Англії і поклав в банк Ост-Індської компанії (Лондонський банк) діжку золота, відіграв вирішальну роль в арешті батька.
З часом таємне досьє за справою Полуботка потрапило на очі жадібного А. Меншикова, коли він правив Росією замість Катерини І. Тимчасовий виконавець справ направив до Англії офіційний урядовий запит, на який позитивної відповіді не отримав. За часів Катерині II таку ж спробу повернути до казни золото гетьмана України робив фаворит імператриці Г. Потьомкін-Тавричеський.
Нова хвиля інтересу до лондонського спадку гетьмана доводиться на 1908 р. Ініціатором збору спадкоємців в місті Стародуб на Сіверщині став А. Рубець. За його підрахунками, за минулі 188 років вклад Якова Полуботка виріс і досяг 800 мільйонів рублів. Професор Рубець звернувся до зборів з промовою, в якій він запевняв, що вклад гетьмана в англійському банку дійсно існує, і ці відомості були отримані від особи, яка заслуговує повної довіри. З’їзд спадкоємців Полуботка обрав комісію з 25 чоловік. На зібрані у складчину гроші ця комісія найняла групу компетентних фахівців для вивчення цього питання. Останній вдалося з’ясувати, що до одного з англійських банків дійсно дуже давно надійшов вклад з Росії на суму 10 тисяч голландських дукатів, але за умовами зберігання банк відсотки не нараховував. Для розгляду цієї справи довелося відправити до Лондона спеціальну делегацію, яка зіткнулася там із суцільним нерозумінням з боку наступників банку, який колись належав Ост-Індській компанії. Службовці, посилаючись на таємницю вкладів, не допустили російських спадкоємців Полуботка до архівів і банківських документів. Посланцям довелося повернутися ні з чим.
Пройшло ще трохи більше 80 років, і сенсаційне повідомлення про легендарне золото Полуботка знову було опубліковане в низці російських і зарубіжних газет. Автори запиту, який прозвучав в українському парламенті, упевнено заявляли, що золотий вклад, який зберігається в Лондонському банку, гетьман заповідав Україні, коли вона стане незалежною. Уряд УРСР 3 серпня 1990 р. доручив «МЗС УРСР, юристам, історикам, управлінню архівів провести дослідницьку роботу, щоб поставити остаточну крапку в справі про спадок українського гетьмана Павла Полуботка».
Британські газети вийшли з сенсаційним повідомленням про те, що «Україна висуває Об’єднаному Королівству претензії на суму в 16 (!) трильйонів фунтів стерлінгів золотом, а британські економісти одразу ж підрахували, що при цьому кожному підданому монархії доведеться викласти приблизно 38 кілограмів золота.
Інюрколегія ще в 1958 р. через своїх англійських колег з повідомленням посольства СРСР у Великобританії намагалася розшукати активи Полуботка в Англійському банку і Казначействі Великобританії, але всі спроби були безрезультатними. «Бенк оф Інгленд», а також головний скарбничий повідомили, що ніяких відомостей з цього приводу немає. Поки не будуть знайдені які-небудь переконливі документи, ця справа залишиться нерозкритою. Хто знає, може, такі документи і існують...
Поза сумнівом, золото у Павла Леонтійовича водилося, і чимале. І місць, щоб влаштувати тайник, гетьман мав достатньо. Полуботок не дарма славився хитрістю і виверткістю, він чудово розумів, до чого можуть привести спроби скинути з плечей Малоруську колегію бригадира Вельямінова. Проте принадна історія про лондонське золото поки залишається усього лише легендою.
