Одним з найбільших виступів українського селянства проти присутності австро-німецьких військ стало Звенигородське повстання 1918 р. Почалося воно передчасно — 3 червня 1918 р., виступом селян села Орли Лисянської волості Звенигородського повіту Київської губернії. Розгром повстанцями прибулих в село карателів надихнув весь повіт: до 7 липня повстанців вже було близько 15 000 і, за необхідності, це число можна було швидко подвоїти. Величезна маса повсталого населення чекала лише команди.
Очолити повстання повинні були отаман Звенигородщини, член Української Центральної Ради Михайло Павлівський. Але він зі штабом виїхав до Одеси, де жив у будинку рибака. Сам Павлівський пояснював це загрозою його арешту німцями...
І поки ватажок-втікач ховався на березі найсинішого моря, повстанців очолив Левко Шевченко, родич геніального українського поета. Завдяки дивовижній енергії Левку вдалося здобути освіту. У 1-у Світову війну він був військовим льотчиком. Але не народився він ватажком. Характер мав лагідний, був зразком чесності. Його брат Ананій, курінний Тарасовської сотні Вольного Козацтва, навпаки, був типовим ватажком натовпу, надзвичайно сміливим і таким, що вміє використовувати її інстинкти. Але не мав він потрібної освіти і високої моралі.
Штабом повстанців керував поручик Кривда, а ідейним натхненником став Юрко Тютюнник. З’їздивши до Києва для зустрічі з колишніми лідерами Центральної Ради, він повідомив Шевченку дуже неприємну звістку: повстала тільки Звенигородщина, у керівництва ж антигетьманської опозиції ніяких чітких планів відносно повстання немає, вони не знають, що робити, більш того — ніхто навіть не збирається в бунтівний повіт.
Левко відверто повідомив Тютюннику: «Вам нічого втручатися в цю справу. Я тепер не маю віри в успіх. Завтра рішуче атакуємо місто (Звенигородку. — Авт.), перемога наша під Звенигородкою може підняти населення сусідніх повітів, а там побачимо. Хоч би хто-небудь приїхав сюди, хто має авторитет по всій Україні. Я не допущу, щоб проявилася ваша участь в повстанні, якщо ви не берете на себе головного командування». Тютюнник пізніше так характеризував Левка в той момент: «Голос його рішучий. Відчувалася воля людини, яка вирішила щось важливе».
Вранці 9 червня штаб повстання переїхав до села Озирна. Чисельність повсталих зросла до 30 000 чоловік. Вони почали атаки на Звенигородку.
Німці мужньо обороняли кожен будинок і чекали на допомогу. Але біля села Гусакове підрозділи, що йшли з Тального на підмогу Звенигородському гарнізону, потрапили в засідку. Повстанці взяли 300 полонених і, що найбільш важливо, декілька гармат.
Ситуація для оточених німців стала безвихідною. Над ремісничим училищем, де вони засіли, замайорів білий прапор. У тих, що здалися, відібрали гармату і відправили полоти плантації цукрового буряка.
Після перемоги в Звенигородці авторитет Левка Шевченка різко зріс. Повстав сусідній Таращанський повіт. Партизанські загони діяли в Уманському, Сквирському, Канівському повітах. Звенигородський повстанський штаб спробував об’єднати рух, але на всі звернення створити повстанський центр ніякій реакції не було отримано. Тому Л. Шевченко вислав в сусідні повіти загони для зв’язку. Проте час був загублений: більшість селян, вважаючи, що небезпека ліквідована, повернулося додому, де кожного чекала робота.
Тим часом німці стягували сили для штурму Звенигородки. Битися з переважаючими силами супротивника за нікому не потрібне місто було абсурдом, і Левко Шевченко ухвалює рішення... людей розпустити, зброю заховати до кращих часів. До півночі 12 червня в місті повстанців вже не було.
Переживаючи за долю Ю. Тютюнника (про його участь в повстанні було відомо), Левко Шевченка влаштував його показовий «арешт». Під конвоєм Тютюнника вдень провели по головній вулиці Звенигородки на очах у населення. Допитували у присутності арештованого російського полковника Коновалова, який на початку повстання був військовим начальником повіту. З обох узяли підписку, що вони служитимуть народу України, і відпустили.
Розпустившись військо, Шевченко залишився на ніч в Звенигородському готелі «Бристоль». Він вирішив наступного дня здатися німцям і таким чином полегшити долю селян.
Вранці до міста ввійшли німці. Про арешт Левка пізніше розповів власник «Бристоля» Грановський (до речі, батько відомого більшовика, московського Раднаркому, який певний час керував справами): «Штаб німецької дивізії розташувався напроти мого готелю в будівлі нижчої початкової школи. Прибіг служник готелю Петро і говорить: «Шевченко дзвонить зі свого номера»... Я злякався і побіг до нього. Він лежав в ліжку. Я говорю: «Пан Шевченко! Німці ввійшли до міста». А він: «Ну та й що? Тільки німці?». Наказав, щоб служник приніс цигарок, подав води, підсмажив яєчню і заварив каву. Він поголився, вмився, зробив манікюр, з’їв яєчню, випив каву, надів своє прогумоване пальто і вийшов з готелю. Я думав, тікатиме, а він став на сходинках готелю напроти вікон німецького штабу, закурив цигарку і дивиться на німців. У штабі помітили Шевченка, і у момент його оточило десятка чотири солдат. Шевченко спокійно виконував накази, відповідав на їх питання. Тільки помітно зблід».
Заарештованого відправили до Києва. Почалося слідство. Його тримали при німецькій комендатурі. Дозволили виходити під охороною офіцера і двох унтер-офіцерів в місто. Через два місяці після арешту Левко втік.
Після скидання гетьмана Скоропадського Шевченко приїхав до Києва. Там вже знаходився і М. Павловський. Виникло питання: хто спровокував Звенигородське повстання і винний у великих жертвах? Через пресу Павловський заявив про свою відсутність в повіті літом 1918 р. і назвав Шевченка провокатором. Останній в своєму листі-відповіді вказав, що з перших днів гетьманату Павловський у своїх закликах і наказах закликав до повстання, а сам втік.
Павловського після скидання гетьманату призначили ревізором комендантів повітів. На початку січня 1919 р. року він приїхав в Звенигородку. На святки прибув і Левко Шевченка. Його відразу ж заарештували. У пресі повідомили, що наказ про арешт віддав комендант повіту Мельничук. Нібито в розмовах з жителями Шевченко «нахвалявся знищити ревізора комендантів Павловського». Під конвоєм старшини і трьох козаків заарештованого повели в міську в’язцицю. Близько половини дев’ятого вечора недалеко від рогу Продольної і Грецької вулиць Левко Шевченко був застрелений конвоєм.
У рапорті офіцер комендантської сотні Нечитайло пояснив те, що трапилося спробою заарештованого втекти. У газеті повіту навіть помістили нотатку про цю подію. Офіційна версія така. Користуючись тим, що на вулиці знаходилися люди, Шевченко ударив офіцера в груди і почав тікати. На окрики козаків «Стій!» він не зреагував, і вони відкрили вогонь. За словами тих, хто стріляв, вони цілилися в повітря, але одна з куль потрапила втікачеві в голову...
В ті часи в Україні лютувала пошесть «спроб втечі». Багато заарештованих чомусь гинули від куль і багнетів конвою. Тому неважко уявити справжні обставини загибелі Левка Шевченка.
