100 Великих загадок історії України - Трагедія Зеленої Брами

Багато подій в Україні періоду 1941-1942 рр. і понині залишаються невідомими або неповністю дослідженими. І причина деколи полягає не стільки у відсутності інформації, скільки в догматі офіційної точки зору на неї.

У другій половині липня 1941 р. рухомі з’єднання німецької 1-ої танкової групи, прорвавши радянську оборону на південний захід від Києва, рвалися до Дніпра. Це загрожувало оточенням нашого угрупування на захід від річки. 3 21 липня в районі Умані, на півдорозі між Дністром і Дніпром, розгорілася наполеглива, запекла, кровопролитна битва. Війська 26-ої армії з півночі і 6-ї, 12-ї армій з півдня намагалися ударами по флангах танкової групи фон Клейста не допустити її до Дніпра і відновити суцільний фронт оборони. 25 липня з метою поліпшити управління і постачання військ 6-ої і 12-ої армій ставка передала їх з Південно-Західного в Південний фронт.

20 липня 11-а танкова дивізія німців досягла Соколовки в 30 км. на північ від Умані. Це означало, що шляхи відходу на схід для 6-ої і 12-ої армій перехоплені. А підлеглі генерала Крювеля продовжували наполегливо ломитися по дорогах, що розкиснули, на південь. Для заборони вістря німецького клину, який прагнув оточити 6-у і 12-у армії, в район Умані перекидався 2-й механізований корпус генерала Ю. Новосельського. Корпус налічував 468 танків (в т.ч. 10 КВ, 46 Т-34), 155 бронемашин і мав значну перевагу в техніці над 11-ю, 16-ю танковими дивізіями супротивника, які були укомплектовані на 20 липня на 40% від штатного складу. За іронією долі, по різні сторони фронту билися однойменні з’єднання: 11-й тд (танковій дивізії) Кузьміна і 16-й тд Миндро протистояли 11-а тд Крювеля і 16-а тд Хубе.

Атаки 2-го мехкорпуса 22-23 липня не привели до розгрому супротивника, але на деякий час відстрочили повне оточення військ 6-ої і 12-ої армій. Але сам мехкорпус був деморалізований: за 11 днів з 467 танків залишився... один(!). Командувач 12-ої армії П. Понєдєлін повідомляв в штаб фронту: «Війська Новосельського розбігаються».

25 липня на плечі командування Південного фронту, яке ще не звикло до життя в умовах перманентної кризи, навалився колосальний вантаж. Потрібно було ліквідовувати три небезпеки, кожна з яких могла привести до катастрофи: усунути пролом на стику 18-ої і 9-ої армій; відновити ліктьовий зв’язок між 12-ою і 18-ою арміями; визволити з ворожих «кліщів» правий фланг 6-ої армії.

Все це вимагало неабиякої енергії, уміння маневрувати резервами і ухвалювати неординарні рішення. Для поліпшення управління війська 6-й, 12-й армій, 2-го мехкорпуса об’єднувалися під загальним керівництвом генерала Понєдєліна. Але це не додало порядку в оточуваних арміях. Навпаки, між І. Музиченком і П. Понєдєліним склалися складні відносини. Командувач 6-ої армії не визнавав авторитету Понєдєліна. Останній був старший за віком, але не більш того.

Протягом 26-28 липня війська 6-ої і 12-ої армій поступово втягувалися в коридор, утворений з півночі лінією Монастирище — Тальне, а з півдня Гайсин-Новоархангельськ. В кінці цього своєрідного тунелю виднілося «світло» — рубіж річки Синюхи. Прикриваючись заслонами із заходу і проводячи контратаки, армії уникнули оточення і вишли на південний схід від Умані.

Тим часом до німецьких рухомих з’єднань підтяглися піхотні дивізії, і 48-й моторизований корпус отримав можливість зробити наступний хід. Почався «танок» німецьких танкових дивізій навколо Умані. Інакше ці дії назвати було важко: послідовність маневрів танкових дивізій 48-го і 14-го моторизованих корпусів була досить хитромудрою. Досягнувши межі, на якій повинні були відійти 6-а і 12-а армії, дві ніким не стримувані німецькі танкові дивізії почали рухатися на південь глибоко в тилу цих армій. До 31 липня армії залишили Умань, де на станції стояли кинуті ешелони з пальним і боєприпасами. Їх навіть не спробували хоч би частково вивезти.

Мале кільце оточення навколо району площею 40 х 40 км. на південний схід від Умані зімкнулося 2 серпня. Це зробила 9-а танкова дивізія, що підійшла від Білої Церкви: «2 серпня бійці 1-ої гірничо-стрілецької дивізії, що наступала із заходу, і 9-ої танкової дивізії, що наступала зі сходу, зустрілися біля Синюхи і потиснули один одному руки». 9-а танкова дивізія, що замкнула кільце, здала свою ділянку піхоті і попрямувала на південь. Таким чином, 11-а танкова, 16-а моторизована дивізії і мотобригада «Лейбштандарт Адольф Гітлер» залишилися єдиними рухомими з’єднаннями 1-ої танкової групи, скутими боями з оточеними радянськими арміями. Останні до моменту замикання кільця вже знаходилися «у вільному плаванні» на просторах Південної України.

Німецьке кільце оточення мало великі просвіти — наприклад, до південного заходу і півдня від Копенковатого. Проте всі плани командувача фронтом І. Тюленева по наданню допомоги оточеним руйнувалися один за іншим.

Призначена для деблокації «котла», прибула з Харківського округу 223-а стрілецька дивізія в районі Новомиргорода потрапила під удар 14-ої танкової дивізії. Поспішно сформована і озброєна «з бору по сосонці» зі складів округа, що складалася з необстріляних, погано навчених людей дивізія стримати удар німецьких танкістів не змогла.

Постійні вказівки пробиватися тільки на схід або в крайньому випадку на південний схід привели до того, що 12-а армія до 5 серпня прорвалася там, де кільце оточення було найбільш щільним. Швидше за всіх в обстановці зорієнтувався командувач 6-ої армії Музиченко. Вранці 2 серпня він кинув найбільш боєздатні з’єднання на південь, на Покотилово, що на відстані 10 км. на південь від Підвисокого. Зустрічні бої тривали до 5 серпня. Відчайдушні атаки радянських частин поставили фронт оточення на межу прориву (німцям довелося кинути в бій навіть саперні підрозділи), але у результаті захлинулися.

Реальний шанс вирватися з кільця існував з 29 липня по 3 серпня, коли фронт 18-ої армії проходив всього в 15—20 км. на південь від військ І. Музиченко. Там, на Ятрані, розташовувався 91-й гірничо-єгерський полк 4-ої гірничо-єгерської дивізії, прорвати його оборону спільними діями двох армій було цілком можливо.

Але вже 3 серпня обстановка змінилася. Цього дня 16-а танкова дивізія Хубе, незважаючи на розмиті дороги, «крізь нескінченні колони росіян, які намагалися йти на схід», увірвалася в Первомайськ. Наступного дня утворилося ще одне кільце, яке охопило, окрім оточених 6-ої і 12-ої армій, частини правого крила 18-ої армії Смирнова.

Таким чином, 5 серпня, коли П. Понєдєлін вирішив приєднатися до спроб І. Музиченко пробитися на південь, шансів вирватися з котла вже не було. Плацдарм, на якому скупчилися цього дня оточені війська, не перевищував 10 км. Централізований прорив організувати штаби армій і корпусів не зуміли. Зв’язок з частинами був втрачений. І ось вже в ніч на 5 серпня командувач 6-ої армії наказує підірвати матеріальну частину, знищити транспорт і майно, залишивши тільки необхідне для бою і життя, негайно спалити секретні справи і оперативне діловодство.

Потрібно відзначити, що Музиченко не виділявся полководницьким талантом і раніше. У боях на кордоні його армія мала два найпотужніших мехкорпуси — 4-й і 15-й, але він допустив повний розвал керівництва. Маршал І. Баграмян, вельми поблажливий до чужих помилок, пише: «За донесеннями, які ми отримували від нього, було видно, що командування 6-ої армії навіть приблизно не уявляє собі положення своїх з’єднань».

Спроба вийти з оточення 5 серпня не вдалася. Втративши надію організувати вихід з оточення, командувачі 6-ої і 12-ої армій дали командирам право діяти самостійно, згідно з обстановкою. Це був кінець.

Натиск зі сходу і півночі змусив оточених зосередитися навколо села Підвисоке. На північний схід від нього розкинувся густий дубовий ліс — Зелена брама, що стала символом останніх боїв з’єднань 6-ої і 12-ої армій.

4-5 серпня залишки 16-го мехкорпусу вели важкі бої в межиріччі Ятрані і Синюхи, намагаючись розширити плацдарм від Перегонівки до Новоархангельська. 5 серпня танкісти полковника Фотченкова відбили у німців дві цистерни з пальним і заправили свої 6 танків. Останні 8 Т-26 були кинуті біля церкви села Підвисокого. Увечері 5 серпня з частин 16, 4-го механізованих і 37-го стрілецького корпусів комдив Соколов формує групи прориву. У підпорядкування комкора-16 37-й корпус перейшов після того, як його штаб разом з комбригом С. Зибіним загинув від попадання міни в командний пункт.

О 23 годині 5 серпня частини А. Соколова пішли на прорив. До 6 тисяч чоловік йшли трьома колонами. Групи Соколова і генерал-майора Тонконогова о 14.00 6 серпня узяли село Єміловку. У подальшому трупа Тонконогова була розбита, а сам генерал потрапив в полон. Група Соколова форсувала Синюху, але нарвалася на німців. Тут комдив прийняв свій останній бій, був кілька разів поранений і захоплений в полон. Зведення про загибель Олександра Дмитровича вельми суперечливі. За одними даними, він помер від зараження крові в німецькому лазареті в Новоукраїнці, за іншими — був розстріляний.

Змогла пробитися з оточення лише група, очолювана командиром 15-ої танкової дивізії полковником Полозковим і полковим комісаром Романенко. Вона вийшла до своїх 28 вересня в Брянських лісах.

Остання відчайдушна спроба прорватися була зроблена в ніч на 6 серпня. Потім наступила катастрофа. 7 серпня частини 49-го гірського корпусу вели бої вже на околицях Підвисокого. До вечора оточені війська стали некерованими. Почалася агонія. Окремі частини і групи бійців намагалися прорватися самостійно.

Опівночі на 8 серпня пішов на прорив 2-ий мехкорпус. Проте нічна атака не вдалася: за півгодини до її початку німці накрили артилерійським вогнем частини, які скупчилися на рубежі атаки, ті зазнали великих втрат, бойові порядки змішалися, почалася паніка. Серед загиблих від розривів снарядів був і командир 15-ої моторизованої дивізії генерал-майор Н. Белов. Командування прийняв на себе начальник штабу полковник І. Ласькин. Але незабаром весь штаб потрапив в полон: комдив полковник Ласькин, комісар дивізії полковий комісар Конобевцев, командир 14-го танкового полку полковник Фірсов і багато інших. 11-а танкова дивізія тільки в районі сіла Бабанка втратила понад 50 танків і бронемашин. У селі Легезіно була розгромлена 16-а танкова дивізія. Командир дивізії полковник М. Миндро загинув, відправившись в розвідку на останньому танку. Потрапив в полон і був розстріляний комісар дивізії Руденко.

Деяким все ж таки вдалося вирватися. Генерал Ю. Новосельський з групою бійців перейшов фронт біля Дніпропетровська. Вишли з оточення комісар корпусу бригадний комісар С. Семенов і заступник комкора генерал А. Полікарпов.

Залишки 24-го мехкорпуса (10 БТ, 64 Т-26, 20 бронеавтомобілів БА-10 5 БА-20) 6 серпня зайняли село Наливайка (7 км. південніше Голованівська), де отримали по радіо наказ пробиватися на Первомайськ, до якого залишалося 20 км. Загін під командуванням начштабу корпусу полковника Данилова загинув в цих боях. Другий загін під керівництвом командира корпусу генерала В. Чистякова, почав прориватися на Первомайськ. Пораненого генерала несли на руках. Під час виходу з оточення він помер від паралічу серця. Залишки групи вивів командир 45-ої танкової дивізії комбриг Соломатін.

Останніми стали ці бої і для командирів 45-ої танкової і 216-ої моторизованої дивізій полковників Швецова і Саркисяна. Загинув командир 8-ої танкової дивізії П. Фотченков. Були взяті у полон обидва командарми, генерали Музиченко і Понєдєлін, командир 49-го стрілецького корпусу генерал-майор І. Корнілов. Чотири роки в полоні провели й інші командири корпусів — 13-го стрілецького генерал Н. Кирилов і 8-го стрілецького генерал М. Снегов. У 1941 р. в полоні опинилося 63 радянських генерала. З них під Уманю було захоплено близько 20.

Гірка правда тих днів полягала в тому, що більшість полонених генералів явно забули — табельна зброя їм видана не тільки для того, щоб піднімати в атаку підлеглих. Гуманістам, що закликають перейнятися «важким положенням беззахисних генералів», слід пам’ятати, що командир, який здався ворогу, губив тим самим тисячі своїх солдатів. І міра відповідальності за розгром армії для мобілізованого колгоспного мужика і генерала, якого держава наділила правом розпоряджатися життям і смертю тисяч таких мужиків, повинна бути різною. Німці захопили в полон 103 тисячі бійців і командирів, а також 317 танків, 858 гармат, 242 протитанкових і зенітних гармат, 5250 вантажівок. Всього в тих боях Червона Армія втратила більше 200 тисяч чоловік.

Чи потрібні коментарі до морального стану Червоної Армії на тлі знаменитого наказу Ставки № 270 від 16 серпня 1941 г.: «командирів і політробітників, які під час бою зривають з себе знаки відмінності, що дезертирують в тил або здаються ворогові, вважати дезертирами, сім’ї яких підлягають арешту. Якщо червоноармійці замість відсічі ворогові здадуться в полон — знищувати їх всіма засобами, як наземними, так і повітряними, а їх сім’ї позбавляти державної допомоги». Але червоноармійці продовжували кидати зброю і натовпами розбігатися.

З оточення вийшло близько 11 тисяч чоловік, 1015 автомашин. Про жорстокість боїв свідчили численні могили, що з’явилися в серпні 1941 г.: в Копенковатому було поховано 650 чоловік, в Підвисокому — близько 700, в Новоукраїнці — понад 3000. Скільки всього загинуло — не знаємо дотепер. Невідомі поховання 1941-го в навколишніх лісах і полях знаходять і понині.

Розгром 6-ої і 12-ої армій став першою крупною поразкою радянських військ на південно-західному напрямку. Примітно, що здійснили його німецькі піхотинці і гірські стрілки без танкової підтримки за якихось 6-7 днів.