100 Великих загадок історії України - Три іпостасі Віктора Петрова

100 Великих загадок історії України - Три іпостасі Віктора Петрова

Напевно читачеві, недосвідченому в перипетіях історії України, ім’я Віктора Петрова нічого не скаже. Мовляв, хто такий, що за іпостасі? Насправді, це була людина, яка прожила одночасно декілька життів, які часто не тільки не перетиналися, але й деколи суперечили одна інший.

Перша іпостась — учений унікального таланту, фахівець в області літературознавства, етнографії, археології, стародавньої історії України. Свого часу Віктор Платонович Петров вважався одним з найперспективніших молодих українських учених. З 1927 р. він фактично очолював етнографічно-фольклорну комісію при Академії наук, а в 1930 р. за монографію «Пантелеймон Куліш в 50-і роки. Життя. Ідеологія. Творчість» отримав ступінь доктора філологічних наук. Його дослідження, присвячені творчості Т. Шевченка, Н. Гоголя, Г. Сковороди, Лесі Українки, були високо оцінені фахівцями. Справжньою любов’ю Віктора Петрова була археологія. Однією з найвидатніших його праць стало дослідження «Походження українського народу», яке освітлювало історію України з V тис. до н.е. Польові дослідження трипільських і скіфських поселень і т.з. полів поховань послужили основою для низки історичних праць — «Скіфи — мова і етнос» (1968 р.), «Етногенез слов’ян» (1972 р.). Більш того, саме Петров довів помилковість думки, що скіфи були іраномовним народом.

Іншою іпостассю Віктора Петрова була літературна діяльність. Він вважався засновником нового жанру в українській літературі — так званій романізованій біографії. Перу В. Домонтовича (літературний псевдонім В. Петрова) належать п’ять повістей, серед яких «Аліна і Костомаров», «Романи Куліша» і «Без ґрунту», де під головними героями вгадуються Дмитро Яворницький, Микола Реріх та інші славні єкатеринославські особи. Він також є автором більше 30 розповідей, новел і біографічних есе. Будучи людиною багатогранною, під ім’ям Віктора Бера Петров видавав роботи філософської спрямованості.

Але більше всього інтригує третя іпостась Віктора Петрова — «бійця невидимого фронту», просто — розвідника. Перш ніж доторкнутися до цієї таємниці, повернемося ненадовго до біографії нашого героя.

Віктор Петров народився 10 (22) жовтня 1894 р. в Єкатеринославі (нині Дніпропетровськ) в сім’ї священника, ректора духовної семінарії. Хлопець з дитинства тягнувся до знань і, закінчивши в 1913 р. Холмськую гімназію, вступив до Київського університету, який закінчив в 1918 р. З 1919 р. почав працювати в різних організаціях Академії наук України. Як вже говорилося, займався дослідженнями в різних сферах гуманітарних наук, писав прозу. Віктор Петров був багатообіцяючим ученим — достатньо лише відзначити, що після закінчення університету він залишився там професорським стипендіатом, тобто повинен був готуватися до посади професора.

Наприкінці 20-х - початку 30-х років українська інтелігенція опинилася під сильним тиском і фактично була знищена. Петров також потрапив в немилість радянської влади: звісно, він же займав не останнє місце в Академії наук, дружив з Миколою Зеровим та іншими неокласиками, які були визнані «ворогами народу». У 1928 р. почалося «чищення» рядів Академії: спочатку усунули С. Єфремова (віце-президента ВУАН), а потім і професора А. Кримського. Віктор Петров також повинен був взяти участь у «викритті», навіть готував до друку статтю під назвою «науково-політична діяльність Агафангела Кримського», але обмежився усним виступом проти академіка. Мабуть, мав намір продемонструвати лояльність до радянської влади... Проте безрезультатно: у 1929 р. його не випустили на з’їзд філологів до Праги, а в 1930 р. зняли з посади керівника Етнографічної комісії «за допущення політичних вивихів як в своїх роботах, так і в деяких матеріалах комісії». Щоправда, дозволили залишитися на посаді наукового співробітника комісії.

Швидше за все, саме тоді Віктор Петров почав співробітничати зі спецслужбами. Час від часу він друкував кон’юнктурні статті російською мовою, а в січні 1941 р. його призначили директором Інституту фольклору. З початком війни він організував евакуацію інституту на схід СРСР, а сам залишився на окупованій території — швидше за все як розвідник. У лютому 1942 р. Петров опинився в Харкові. Там він влився в культурне життя: почав видавати журнал «Український засів», брав участь у наукових конференціях, літературних вечорах. Багато їздив по Україні — Севастополь, Кременчук, Київ... У 1943 р. Петров очолив кафедру етнографії Українського наукового інституту в Львові, в 1944 р. перебрався до Берліна, де в 1944-1945 рр. був співробітником Українського наукового інституту. Аж до 1949 р. жив в Мюнхені, де редагував щомісячний журнал літератури, мистецтва і критики «Арка», був професором Українського Вільного університету, читав в Богословській академії курси патрології — науки про життя і богословську діяльність Батьків церкви, церковних письменників.

Віктор Петров був людиною урівноваженою і шанованою в емігрантському середовищі. І тому громом серед ясного неба стало повідомлення про те, що 18 травня 1949 р. о 19 годині 30 хвилин він вийшов зі свого будинку в Мюнхені у напрямку до поїзда на Мітенвальд, але на вокзал так і не прибув. Після того, як двотижнева відпустка закінчилася, а Петров так і не повернувся, лідери Наукового суспільства ім. Т. Шевченка звернулися до німецьких і американських окупаційних властей з проханням посприяти в його пошуку в таборах для переміщених осіб. Коли і цей крок виявився безрезультатним, пішли чутки, що Петрова вже немає в живих. Іммігрантські журнали відгукнулися на ці події, почавши друкувати спогади про нього...

Тим часом, все більше почала звучати абсурдна на перший погляд інформація: можливо, Віктор Петров — радянський агент. І зовсім він не «зник», а просто повернувся до СРСР. Багато хто вважав, що ці розмови спровоковані радянською агентурою, щоб очорнити його ім’я і посіяти розбрат серед іммігрантів, насправді ж Віктор Петров став жертвою бандерівців.

Найскрурпульозніші ж вважали, що в заявах про повернення в країну Рад є якийсь резон. Кінець 40-х років був страшним часом для українських іммігрантів — масовими були примусові репатріації. Радянські спецслужби просто полювали на людей, спочатку перевозили їх до радянського кордону, а потім і далі — в сибірські табори. Там багато хто з «поверненців мимоволі» закінчив своє життя — наприклад, перекладач Максим Славінський, економіст Валентин Садовський, навіть один з Габсбургів — Вільгельм Габсбург-Лотрінген, який був лояльно настроєний до української культури, писав вірші під псевдонімом Василь Вишиваний. Цілком ймовірно, що й Віктора Петрова спіткала та ж доля.

У травні 1949 р. з представників української імміграції була сформована комісія, яка повинна була оглянути речі, залишені Петровим в квартирі. З-поміж іншого були виявлені бібліотечні книги, рукописи, листи вченого, але заковика: рукописи невиданого роману про Марка Вовчка, над яким він працював останнім часом, в квартирі не опинилося. Втім, тоді на цю обставину мало хто звернув увагу...

Ще в березні 1944 р. Петров закінчив дослідження «Українські культурні діячі — жертви більшовицького терору», на 89 машинописних сторінках була викладена перша частина, присвячена письменникам. Текст був відданий на зберігання, а з липня 1955 р. почав видаватися в мюнхенській «Українській літературній газеті». Її головний редактор Іван Кошельовець не побоявся надрукувати цю антирадянську працю. А в 1959 р. робота вийшла окремою книгою в Нью-Йорку.

Саме тоді іммігрантська преса розповсюдила сенсаційну інформацію: Віктор Петров живий-здоровий, знаходиться в СРСР і більш того — займається науковою діяльністю! Виявилося це завдяки уважності археолога Михайла Міллера. Як відомо, істориків-емігрантів, які вважалися «ворогами народу», заборонялося навіть згадувати в наукових працях — така доля спіткала археологів Ярослава Пастернака, Петра Куреня, Вікторію Козловську, істориків Дмитра Яворницького, Миколи Беляшівського і багато інших. І ось на сторінках «Археології СРСР» А. Монгайта, яка була видана в 1955 р., в іменному покажчику радянських археологів розміщувалася дивовижна інформація: «Петров Віктор Платонович (народ. 1894). Археологія України, головним чином епоха полів поховань. Філологія». Ця лаконічна довідка говорила багато про що: Петров таки повернувся до СРСР і, оскільки не був знищений або покараний, значить, в іммігрантському середовищі знаходився з особливим завданням. Стаття Міллера була опублікована 8 липня 1956 р. в одному з офіційних бандерівських видань — журналі «Шлях перемоги». У наступному номері з’явилися й інші матеріали, пов’язані із загадковою особою. Так, педагог і мовознавець Г. Ващенко знаходив вельми дивним той факт, що Петров викладав патрологію не будучи богословом. Переглянувши конспекти студентів по цьому курсу, він не знайшов жодної згадки про Батьків церкви — тільки про кризу метафізики і фізики. Більш того, Петров не був ректором Академії, але всі питання вирішував як диктатор, на свою користь. Справу «викриття» довершила публікація «Віктор Петров — московський агент» невідомого автора в газеті «Гомін Україні» від 14 вересня 1957 р.

Таким чином, учений і письменник був затаврований як радянський агент. У іммігрантському середовищі Петрова називали не інакше як «Іудою» і «зрадником». Дехто з учених намагався виступити на його захист — мовляв, і раніше радянська цензура припускалася помилок і пропускала в друк заборонені імена, а Петров — видатний і принциповий вчений.

Тим часом, багато що свідчить про те, що він таки працював на КДБ. Складно сказати, які причини спонукали Петрова на цей крок — адже він знав про злочинну політику радянської влади в Україні, більш того, в своїй роботі викривав суть режиму. Про неоднозначність життєвої позиції Віктора Петрова свідчить і той факт, що перед поверненням в СРСР він не знищив свою антирадянську працю, яка, можливо, послужила прикриттям в еміграції, а залишив її нібито в спадок. Та й аполітичні, частково антирадянські письменник В. Домонтович і філософ В. Бер після повернення до Союзу перестали існувати...

Про «шпигунську кар’єру» Віктора Петрова дотепер до ладу нічого не відомо. Служба безпеки України категорично заперечує інформацію про його розвідувальну діяльність. Можна припустити, що як знавця декількох мов, у тому числі і німецької, під час Другої світової війни його переправили через лінію фронту і саме таким чином учений опинився в Харкові в 1942 р. А потім Петров був упроваджений в Службу безпеки ОУН і, ймовірно, запропонував керівництву співпрацю. Саме цим можна пояснити натягнуті відносини вченого з бандерівським проводом ОУН. Проваливши завдання, він повернувся до СРСР, де працював на благо радянської науки. У 1956 р. опинився в Києві, де був завідуючим архівом Інституту археології Академії наук України. Щоправда, всі його вчені звання були скасовані. Цікаво, що в 1957 р. його дружиною стала вдова старого друга Миколи Зерова, знищеного більшовиками в 1941 р., — Софія Зерова. Віктор Платонович Петров, учений, письменник і розвідник, помер в 1969 р., не доживши до 75-ліття і так і не відкривши головної таємниці свого життя.

Loading...