Історик і мандрівник Прокіп Кесарійський — один із найбільших діячів візантійського двору імператора Юстиніана І (527-565 рр.) в трактаті «Про споруди» писав про існування на північному березі Чорного моря якоїсь «країни Дорі», населеної готами, для захисту яких імператор Юстиніан наказав побудувати «довгі стіни». Загадкою для багатьох поколінь учених стало місце визначення цих «найдовших стін». Дослідники, які пов’язують печерні міста Криму з діяльністю візантійців, вважають «довгою стіною» район південно-західної частини Кримських гір біля Бахчисараю. Ці міста утворюють безперервну межу, яку цілком можна назвати довгою стіною. Значить, печерні міста — фортеці, які закривали гірські проходи і таким чином захищали візантійські володіння від ворогів? Ця точка зору є досить популярною, але має слабкі сторони. Наприклад: а чи всі печерні міста — фортеці? І чи є настільки могутніми, щоб перекривати розриви в ланцюзі скель? І ще одна загадка: чи всі вони виникли в VI ст.?
Провівши топографічні та археологічні дослідження, вчені дійшли висновку, що справжніми печерними містами, здатними розмістити гарнізон і самостійно оборонятися, і більше того, охороняти підходи до Херсонесу, можуть вважатися лише Мангуп-Кале, Ескі-Кермен і Чуфут-Кале. Останні, мабуть, були або простими притулками, або замками, які навіть не мали належної фортифікації.
На сьогоднішній день всі печерні міста більшою чи меншою мірою були досліджені, і вчені упевнені: вони не відносяться до юстиніанівського періоду і їх взагалі не можна об’єднувати за яким-небудь хронологічним принципом.
Так що ж таке «печерні міста»? Багато хто стверджує, що це не візантійські фортеці, а міста, села, замки і монастирі, які виникли в результаті феодальних відносин в середовищі гірничо-кримського населення досить пізно, — в Х-ХІ ст., а значить, таємничу «країну Дорі», можливо, слід шукати на Південному березі Криму, від Судака до Форосу.
Словом, питання «країни Дорі» і виникнення печерних міст взаємопов’язані і до цього часу не з’ясовані до кінця. Звернемо увагу на кримські укріплення — може, вони відкриють завісу таємниці?
Одразу слід зазначити, що справжні назви безлічі печерних міст не є відомими — вони прийшли до занепаду багато століть назад, їх імена не зафіксовані в писемних джерелах. Втім, деякі з відомих міст, описаних в працях істориків (такі як Дорос або Фулли), навпаки, поки не піддаються місцевизначенню. Практично всі вони були побудовані з використанням природних умов — обривів, ущелин — і займали важливе стратегічне положення. До кінця не зрозуміло, хто і коли створив ці укріплення: учені ще в XVIII ст. стверджували, що деякі з міст були засновані готами, які прийшли до Криму в ІІ-ІІІ ст.; литовський митрополит Богуш Сестренцевич вказує, що вже наприкінці IV ст. государі князівства Трапезитських готів жили в Мангупі; історик Тунманн в 1787 р. стверджував, що головними містами готів були Мангуп і Сюрень. Як вже було сказано, багато хто відносить спорудження печерних міст до часів правління імператора Юстиніана (VI ст.), а інші вчені — до ще пізнішого часу (Х-ХІ ст.).
Мангуп-Кале, столиця князівства Феодоро, прожило яскраве і насичене життя. Прекрасне місто з безліччю церков, будинків і палаців, населення якого в кращі часи налічувало більше 20 тисяч чоловік. У 1475 р. воно було обложено 30-тисячним турецьким військом візира Кедик-Ахмет — паші, який з успіхом просувався Кримом і захоплював одне за іншим укріплення. Облога тривала більше п’яти місяців і в результаті візир, не дивлячись на 7-тисячні втрати, узяв місто, яке досі вважалося неприступним. Вже в 1578 р. поляк Мартін Броневський, який побував на Мангупі, знайшов все в занепаді.
Одним з найцікавіших печерних міст Криму вважається Ескі-Кермен - «Стара фортеця», заснована на початку VI ст. За часів свого створення фортеця могла протистояти будь-якому супротивнику: прямовисні скелі були неприступними, в міжгір’ях розміщувалися башти, існували добре захищені ворота і печерні каземати, вирубані в скелях, з бійницями і амбразурами, де могли у разі необхідності сховатися люди. Місто, крім того, було торговим і ремісничим центром з розвиненою інфраструктурою. На високому рівні розвитку знаходилося сільське господарство — наприклад, виноградарство, садівництво. До цих часів збереглися залишки терас зі здичавілими виноградними лозами. Могутня оборонна будова і вдале географічне розташування дуже скоро висунули Ескі-Кермен на одну з перших ролей Південно-Західного Криму. І місто успішно відігравало цю роль аж до кінця VIII ст.
До цього часу залишається загадкою — що ж стало причиною занепаду фортеці тоді, в VIII ст.? Учені припускають, що в 787 р. у місті спалахнуло повстання, і хазари, подавивши його, зруйнували оборонну систему, перетворивши колись могутнє Ескі-Кермен в незахищене поселення. У 1299 р. місто було спалене і розгромлене ордами темника Ногая, майже все населення було знищене. Після цих трагічних подій місто більше не відроджувалося, — польські мандрівники, які побували тут в XVI ст., знайшли лише безмовні руїни і жодної живої душі. Більше того, ніхто навіть не знав назви цих розвалин... Важко було повірити, що за часів розквіту Ескі-Кермен мало декілька храмів, причому один з них був побудований одночасно з містом — в VI ст., і виконаний у вигляді базиліки.
Чуфут-Кале — так звана «Іудейська фортеця», розташоване неподалік Бахчисараю на 200-метровому плато. Це місто було засноване наприкінці VI-VII ст. як візантійська фортеця, населяли його союзники імперії — алани. У XIII ст. фортеця отримала назву Кирк-ор - «сорок фортець», а в XIV ст. її зайняли татари. У XV ст. Кирк-ор стала столицею Кримського ханства і резиденцією перших ханів — Хаджі-Гірея і Менглі-Гірея, а коли столицю перенесли до Бахчисараю, тут надалі проживала невелика вірменська община і караїми, які сповідують різновид іудаїзму - доталмудичний іудаїзм. Завдяки ним з XVII ст. фортеця отримала назву Чуфут-Кале, або «Іудейська фортеця». Втім, місто носило ще одне ім'я, не таке відоме, — Гевхеркермен, або «Фортеця коштовностей».
Після того, як в 1787 р. християни залишили Крим, в Чуфут-Кале залишилися одні караїми, яким також недовго призначалося залишатися в укріпленні, — останній з них покинув фортецю наприкінці XIX ст. Цим останнім караїмом був учений, збирач старожитностей Аврам Фіркович.
Для свого часу Чуфут-Кале було справжньою фортецею: і зараз можна побачити систему оборони — кріпосні стіни, південні і східні ворота, башти, а також вузькі вулиці, караїмські кенаси, житлові будинки і навіть гробниця дочки хана Тохтамиша — Джаніке-Ханім.
Можливо, до системи печерних міст належало і городище Тепе-Кермен, або «Фортеця на вершині». Воно розташоване неподалік Бахчисараю на висоті 535 м над рівнем моря (225 м над навколишньою місцевістю) і було засновано в VI ст., а вже до X ст. отримало риси міського центру. Слід зазначити, що в північно-східній частині міста знаходиться печерна церква VIII-IX ст., побудована, очевидно, в той час, коли Тепе-Кермен було вже заселено, а городище укріплене. Фортеця цікава і тим, що тут на території близько 1 гектара зосереджено майже 300 штучних печер (за іншими даними — близько 250) — найбільша концентрація для так званих печерних міст. Печери тут виникали з різних причин: одні вчені приписували їх утворення якомусь стародавньому народу, інші — християнам, які рятувалися від гонінь (наприклад, візантійським іконоборцям), а треті вважали, що Тепе-Кермен — це стародавнє кладовище, колумбарій. Загадкою залишається питання, яким чином в місто постачалася вода.
Тим часом, виходячи з кількості християнських церков, оборонних казематів і, мабуть, житлових приміщень, Тепе-Кермен було або печерним монастирем, або феодальною фортецею. Примітним є і той факт, що система оборони тут схожа з оборонними порядками Ескі-Кермена і Мангупа, — ймовірно, вони організовувалися за схожим принципом.
З XIV ст. печерні міста Криму поступово занепадають. Так, Тепе-Кермен припинило своє існування в XIV ст., а от Чуфут-Кале, навпаки, в цей час знаходилося в зеніті слави.
Окрім так званих печерних міст, важливу роль в житті середньовічного Криму відігравали і монастирі, які також розміщувалися в печерах. Одним з найцікавіших був Шулдан, розташований поблизу сучасного села Тернівка. Назва Шулдан перекладається як той, що «віддає відлуння». Монастир цей був заснований в VIII ст. монахами-іконошанувальниками, біженцями з Візантії, і діяв до XV-XVI ст. До речі, в штучних печерах донині збереглися фрески ХІІ-ХІІІ ст., більше того, в спартанських умовах тут живуть ченці.
Неподалік Шулдана, в Бельбекській долині, біля обриву мису Ай-Тодор був розташований ще один гірський монастир — Челтер-Коба, або, як його ще називали, монастир Святого Федора. Мабуть, звідси і походить назва мису — Ай-Тодор, де префікс «Ай» перекладається як «Святий». У цьому монастирі, заснованому на межі XIV-XV ст., могла проживати лише незначна кількість ченців — 14-16 чоловік, хоча реальне число мешканців могло бути і меншим. Це був один з тих монастирів, які ґрунтувалися на місці шанобливих місць і виконували функції збереження реліквій. У святкові дні на богослужіння до храму приходили і жителі навколишніх селищ.
Таким чином, печерні міста і монастирі впродовж тривалого часу були центрами кримської цивілізації як в економічному, так і в духовному плані. Навіть не будучи тією самою таємничою «країною Дорі», вони викликають непідроблений інтерес у мандрівників і шанувальників старовини.
