Багато з нас в дитинстві захоплювалися літературою і фільмами в жанрі «вестерн». І, як правило, симпатії однозначно були на стороні індійців з їх первісною філософією, благородством і життям у злагоді з природою. Дії ж підступної білої людини, що прагнула захопити, розорати якомога більше землі, отруїти індійців «вогненною» водою і винищити всіх бізонів, виглядали абсолютно непривабливо.
Адже приблизно в той же час, в XVIII-XIX ст., на території нашої країни відбувалися події, за розмахом та драматизмом, які ненабагато поступалися освоєнню Дикого Заходу. Завоювання і заселення слов’янами південних степів супроводжувалося такими ж кардинальними змінами в житті аборигенів цього краю. Щоправда, в цьому випадку наші симпатії також однозначно на стороні «наших», тобто запорізьких козаків, російських військ і поселенців, що відвойовували Дике Поле у його кочових мешканців.
Сусідство східних слов’ян з кочівниками таке ж давнє, як і сама їх історія. Предки українців століттями намагалися освоювати Степ, а кочові племена хвиля за хвилею накочувалися зі сходу і півдня, незмінно розбиваючись об лісові масиви Полісся і йдучи кочувати назад. Боротьба йшла зі змінним успіхом, і в народі склався стійкий образ «злого татарина» — відважного кінного нальотчика зі степу. Це, до речі, повною мірою відповідає образу індійців в американському фольклорі часів завоювання Заходу. Такі ж дикуни, страшні і незрозумілі, набігають нізвідки, грабують, палять, ріжуть, а потім кидаються врозсип; слова не тримають, торгувати і домовлятися неможливо — все одно обдурений. Відмінностей небагато: індійці не крали полонених для продажу на невільничих ринках (таких ринків у них не було), їх просто вбивали. І знімали з них скальпи. А щодо усього іншого — повна аналогія.
В українських степах в різний час жили і кіммерійці, і скіфи, і сармати, і угорці, і болгари, і печеніги, і кипчаки (вони ж половці). Останніми кочівниками, з якими довелося зіткнутися тут слов’янам, були племена ногайців. Так-так, саме ногайців, а не «татар». Власне кримські татари населяли лише гірську і прибережну частину Криму і жили повністю осіло, а степову частину півострова, як і всю величезну територію Північного Причорномор’я від Добруджі в нинішній Румунії і Болгарії до сучасного Ставропольського краю Росії, населяло безліч кочових ногайських орд.
В той час, коли Золота Орда, держава монгольських завойовників, занепала, керівництво однієї з його територій дісталося воєначальникові на ім’я Ногай. Ім’я прижилося, і племена, що входили до складу Орди, продовжували називатися ногайцями і після його смерті (аналогічним чином — за ім’ям хана Узбека — отримали свою назва і узбеки).
Після остаточного розгрому Золотої Орди Тимуром (Тамерланом) в XV ст. Ногайська Орда стала повністю незалежною державою. Територія тогочасних ногайців знаходилася головним чином у Поволжі та сучасному Західному Казахстані, проте з другої половини XVI ст. вони почали активно перекочовувати на захід, Кубань, Приазов’я і Причорномор’я, поступово досягнувши Дунаю і розповсюдившись на його правий берег. Тут поволзькі ногайці змішалися з місцевим кипчацьким населенням і утворили новий, по суті, народ, що зберіг ім’я вже легендарного Ногая.
На початок XVII ст. ногайці були декількома територіально-племінними об’єднаннями, або ордами: Буджакська орда (територія сучасної Одеської обл. між Дунаєм і Дністром), Єдисанська орда (територія від Дністра до Бугу), Джамбуйлуцька орда (сучасна Херсонська обл. від Дніпра до Перекопу і частина Запорізької обл. до Бердянська), Єдичкульська орда (правобережжя південної течії Дніпра), Перекопська орда (степовий Крим) і Кубанська орда (степові частини сучасних Краснодарського і Ставропольського країв). Не дивлячись на те, що Буджак і Єдисан, а також гирло Дону формально входили до складу імперії Османа, а решта орд — до складу Кримського ханства, залежність ця була достатньо умовною, і жили ногайці так, як самі вважали потрібними. Частими були і бунти проти кримського уряду, і міжусобні розбрати. По суті, в Степу не було ніякої реальної влади — ні турецької, ні польської, ні російської, ні навіть кримської, діяло лише право того, у кого кінь швидше і стріла точніша.
Кочові ногайці були істотною ударною силою татарських набігів на Україну і основним супротивником своїх антиподів з числа слов’янських колонізаторів степового краю — запорізьких козаків. І ті, й інші запозичували багато рис культури і побуту, звички, поведінку і навіть слова, залишаючись при цьому лютими ворогами і представниками непримиренних таборів.
Боротьба осілої землеробської вогнепальної цивілізації проти безнадійно відсталої кочової культури, безумовно, закінчилася б перемогою українських хуторян і запорізьких козаків набагато раніше, коли б не той факт, що за дикими ногайцями стояла імперія Османа, одна з щонайпотужніших держав тогочасного світу, а на землі навколо північного берега Чорного моря не претендували ще дві держави — Річ Посполита та Росія. Зберігаючи формальну вірність турецькому султанові і його кримським васалам, у дійсності ногайці вступали в союзи то з одними, то з іншими, переходили з одного боку на інший та зраджували. На відміну від індійців прерій, яким протистояв монолітний супротивник в особі англосаксів, причорноморським кочівникам вдавалося довгий час грати на суперечностях між різними силами в стані «білої людини».
А виграла від протистояння в Північному Причорномор’ї одна держава. У міру того як Польща і Туреччина терпіли поразку за поразкою, а вплив Росії в причорноморському регіоні ставав все сильнішим, багато груп ногайців почали переходити на сторону росіян, тим більше що формально Росія воювала не проти ногайців, а проти Туреччини і Криму.
У 1774 р., з підписанням чергового російсько-турецького мирного договору, була закріплена формальна політична незалежність ногайської «держави», вслід за чим деякі орди присягнули на вірність Російської імперії. Цей крок багатьма турецькими і кримсько-татарськими істориками розглядається як зрада.
Проте російське підданство ногайцям дуже скоро перестало подобатися: притока осілих колоністів-слов’ян, порушення традиційного кочовища, будівництво фортець і військових поселень викликали незадоволення місцевих племен, що активно підігрівається турецькими емісарами. У 1781 р. спалахнуло повстання, придушене декількома корпусами регулярної російської армії.
Після цього, в 1783 р., Катерина II видала маніфест, що скасовував державність причорноморських орд, а їм самим було наказано переселитися з новоросійських степів в Зауралля. Спроби депортації викликали нові хвилювання серед ногайців, і на їх придушення був направлений ніхто інший, як генерал А. Суворов.
Щоб ввести супротивника в оману, Суворов розповсюдив повідомлення, ніби він «від’їхав» до Полтави, війська обернені всередину Росії, їх мала частина слідує для війни з персами, і ногайцям велено дати спокій», а тим часом таємно двинув свої сили в похід. Армія пересувалася ночами, не розводячи вогнищ і не зчиняючи зайвого шуму. Пройшовши стрімким маршем на Кубань, де зосередилися основні сили повсталих, і з’єднавшись там з полками донських козаків, Суворов 30 вересня 1783 р. року оточив головний табір кочівників і на світанку наступного дня, коли мусульмани-ногайці здійснювали уранішній намаз, напав на них. Військам був відданий наказ «кулі берегти, діяти холодною зброєю». За свідченнями очевидця, далі був не бій, а, швидше, бійня: «Гірше озброєні, гірше керовані, недисципліновані ногайці, які не мали поняття про стрій, різалися зі злістю та гинули купами. У безсилій люті вони самі винищували свої коштовності, вбивали своїх дітей, різали жінок, щоб не потрапили в полон».
Пошуки і знищення ногайців по всьому Північному Кавказу і Приазов’ю продовжувалися ще декілька тижнів. Скільки саме кочівників загинуло — ніхто не вважав. Затверджується, що тільки один з шістнадцяти кавалерійських полків винищив більше 10 тисяч чоловік. Степ спустів.
До 1812 р. все Північне Причорномор’я остаточно увійшло до складу Росії. За цим відбулася масова насильницька депортація населення цієї території до Туреччини. Джерела стверджують, що в цілому було переселене від 500 тисяч до 1 мільйона осіб. Скільки з них було ногайців — точно оцінити неможливо, оскільки облік не вівся, виседяли всіх мусульман — зокрема кримських татар і турок. Завойовані землі були тепер розчищені для слов’янської колонізації.
Залишки тих, які колись наводили жах на слов’янських поселенців Дикого Поля ногайських орд були зігнані в свого роду резервації на півночі Таврійської губернії (сучасна Херсонська обл.) і на Кубані. Там їх примусово перевели на осілий образ життя.
Після Кримської війни 1853-1856 рр. ногайців знову звинуватили в симпатіях до Туреччини і кампанія по їх виселенню з Росії поновилася. Десятки тисяч осіб були насильно вивезені, а буджакські і таврійські степи остаточно позбулися свого корінного населення. В результаті вцілілі ногайці влилися до складу кримських татар, а основна маса депортованих була асимільована турецьким населенням Анатолії. Їх нащадки зберегли лише невиразні спогади про своє походження і вважають себе турками.
Як народ ногайці збереглися до сьогоднішнього дня лише на Північному Кавказі — вони розкидані по обширних територіях на стику Дагестану, Калмикії, Ставропольського краю і в Астраханській області.
Досвід, набутий під час депортації ногайців, Російська імперія, а потім і Радянський Союз, успішно застосували на інших народах. Але якщо трагічна історія кримських татар сьогодні добре відома, то про існування в не такому віддаленому минулому на Півдні України ногайців можна дізнатися хіба що в краєзнавчих музеях Херсонської і Запорізької областей. До речі, більшість міст і сіл цієї місцевості — колишні поселення осілих ногайців, зокрема Бердянськ (Берди), Генічеськ (Геніч), Мелітополь (Кизил-Яр). До 1964 р. місто Приморськ Запорізької області називалося Ногайськом, але з його перейменуванням зникло, здається, останнє нагадування про колишніх жителів Півдня нашої країни. До речі, німці, прийшовши в південноукраїнські степи в 1941 р., називали їх Ногайськими.
В той час, як в США, Канаді, Австралії і деяких інших країнах в останніх 20-50 років виникло таке явище, як комплекс провини перед корінними жителями, яких винищували і насильно зганяли зі своїх земель, ми не те що не комплексуємо — просто нічого не знаємо про них. Немов їх ніколи і не було...
