Роль сарматів в етногенезі слов’ян є досить загадковою. Одні дослідники вважають, що сармати і «ранні» слов’яни ворогували, а набігами кочівників пояснюються сліди пожеж і руйнувань на поселеннях землеробів Середнього Подніпров’я перших століть нашої ери.
Діаметрально протилежну точку зору в XIII ст. висловив автор «Баварської хроніки», який вважав предками слов’ян скіфів і сарматів-роксолан (рос-аланів). Згодом цю ідею поділили багато поколінь істориків.
Дійсно, вперше «склавини» згадуються в письмових джерелах з VI ст. Але під яким ім’ям вони фігурували до цього? Численні слов’яни «раптово» з’явилися там, де до цього вже декілька століть жили сармати. На римських картах початку ери землі сучасної України і Польщі позначені як «Європейська Сарматія», населена «сармато-роксоланами» і «венедо-сарматами». Її межами були «океан (Балтійське море) Сармата», Вісла, Карпати («Венедські гори») і Дон.
Багато хто з польських шляхтичів вів родовід (часом вигаданий геральдистами) від царів сарматів, а парадний польський портрет XVI-XVII ст. називався «сарматом».
До XVI ст. включно європейці називали українців «роксоланами». «Роксоланою» увійшла до історії дружина турецького султана Сулеймана І — уродженка Західної України Анастасія Лісовська.
Вважається, що середньовічна литовсько-українська геральдика (на відміну від західноєвропейської) походить від родових знаків сарматів. Їх зображення на монетах, зброї, прикрасах, «межових» каменях на території України з’являються в перших століттях нашої ери.
Можна припустити, що нащадки сарматів «влилися» в ряди «ранніх» слов’ян. Цим можна пояснити присутність в оточенні київських князів вельмож з іранськими іменами Сфандр, Прастен, Істр, Фрастен, Фурстен і наявність на староруських некрополях Києва і Чернігова могил знатних воїнів, похованих разом з кіньми.
Серед племен, які увійшли до складу Староруської держави, були «білі хорвати», тиверці та мешканці півночі. Етнонім «хорвати» лінгвісти вважають одним з варіантів назви «сармати» і перекладають з іранської як «варта худоби». Хорватів Прикарпаття і тиверців, які жили між річками Тиса, Прут і Дністер, дослідники вважають нащадками іранців-антів, про яких мова йтиме далі.
Назва племені мешканців («сівери») півночі українського Лівобережжя, на думку учених, походить від іранського слова «сівба» — «чорні». На Лівобережжі збереглися також схожі за звучанням іранські назви річок Сівши і Сава. Нащадків «севрюків», які жили вздовж річок Сейм, Десна, Сула, Псел і Ворскла, письмові джерела та європейські картографи згадують аж до XVII ст. Можливо, мешканці півночі були одним із аланських племен, які до X ст. входили до Хазарського каганату.
У ранньому середньовіччі український Лісостеп і Причорномор’я населяли анти, про яких в VI ст. згадували готський історик Іордан та візантійський автор Прокіп Кесарійський. Деякі дослідники вважають, що народ антів утворився в результаті зміщення слов’ян і сарматів, а їх етнонім перекладають з іранської як ті, що «живуть на околиці».
«Антськими старовинними предметами» археологи умовно називають срібні прикраси, знайдені в Мартиновському, Малоржавецькому, Пастирському та Хар’євському скарбах: фібули — застібки для плащів, «поясні набори» (пряжки, декоративні бляшки, наконечники портупейних ременів), жіночі прикраси, пластини для щитів. Подібні предмети в V-VII ст. існували на території від Італії, Подунав’я, Візантії і Криму до Волги і Закавказзя та відображали основні тенденції середньовічної європейської «моди».
Свідченням контактів між слов’янами і сарматами, на думку філологів, є іранські запозичення в східнослов’янських мовах: степ, хатина, чобіт, собака, штани, дощ, ящір, бог, хорт, хвала, чоловік, синій, сокира, волос і багато інших. Осетинська дослідниця В. Абаєва вважає іранськими назви деяких богів язичницького слов’янського пантеону: бог Сонця Хорс, бог родючості Сімаргл та Вій, прообразом якого міг бути бог війни і смерті Ваухка-сура. Зображеннями крилатого пса Симаргла (Сенмурва стародавніх іранців, скіфів і сарматів) прикрашені срібні браслети XII—XIII ст., знайдені в Києві. Жахливий Вій, який став персонажем народного фольклору, був особливо популярний на Полтавщині, яку в давнину населяли мешканці сіверянами.
Золоті сарматські пряжки, інкрустовані бірюзою
Іранськими запозиченнями є зображення жінки у супроводі двох коней в східнослов’янських вишивках. Такі зображення богині «повелительки звірів» з піднятими в молитві руками присутні на ремісничих виробах сарматів — прикрасах і кістяних гребенях.
Геродот в V ст. до н.е. розповів легенду про походження сарматів, скіфів і амазонок. Письменник Скілак в IV ст. до н.е. назвав сарматів «керованими жінками» і підкреслював войовничість сарматок, які носили штани і короткі сорочки та нарівні з чоловіками воювали та полювали. Поховання озброєних сарматок в курганах є поширеними від Приазов’я до Київщини. Їх супроводжує бойовий кінь, похований в окремій могилі.
У степах між Доном і Дунаєм сармати з’явилися в II ст. до н.е. З того часу землі Південної України в працях античних авторів замість «Скіфії» почали називатися «Сарматія».
Про суспільний статус цариць сарматів свідчать два багаті кургани — Ногайчинський в Північному Криму і Соколова Могила на Південному Бузі. У них покоїлися останки знатних жінок, оточених розкішними прикрасами і особистими речами, багатим начинням. Одну з них поховали в дерев’яному розписному саркофагу, покритому тканиною з сотнями нашитих золотих пластин. Інша, похована з розкинутими в сторони руками, була одягнена в серпанок і шовки, розшиті золотими бляшками, намистинами і вишивкою.
Серед похоронного інвентарю були декілька десятків амулетів із золота, кістки, агата, раковин, глини; мармурова ступка з корінням рослин, гагатовий флакон із залишками рідини, курильня і золотий перстень з символами богині Ізіди - «Великої Матері». Очевидно, жінка, похована в Соколовій Могилі, була жрицею, яка займалася знахарством та іншими видами окультної діяльності. Кам’яна булава (стародавній символ влади), яка лежала поряд з сарматкою, свідчить про те, що вона, можливо, була головою племені.
На межі нашої ери різні племена сарматів розселилися в Північному Причорномор’ї, а «царські сармати» — саї та язиги, дійшли Дунаю — межі між римськими провінціями і «варварським миром». Частина їх, витіснивши даків, розселилася в Потісьє, решта спрямувалася на захід. Римський історик Тацит в І ст. говорив про «європейських сарматів» як кочівників, які пересувалися верхи і в кибитках. Він також відзначив їх зовнішню схожість з германцями, проте не зовсім зрозуміло, в чому була ця схожість. Чи мали сармати світле волосся та очі? Дослідники припускають, що в цей же час сармати Правобережжя Дніпра і Подністров’я вже почали переходити до осідлості.
У І ст. грецька колонія Ольвія знаходилася під владою царя сармата Фарзоя і його сина Інісмея, які чеканили монети з власними тамгами (знаками власності). Приблизно тоді ж в Криму поселилися роксолани, які підтримали скіфів у війні проти Боспорського царства.
У багатьох похованнях сарматів України і Криму антропологи фіксують традицію штучної деформації черепа. Для додання йому витягнутої форми дітям стягували голову тиснучою пов’язкою з ременів і дощечок. Звичай прижиттєвої деформації черепів існував також в Давньому Єгипті, в індійців Центральної Америки та інших народів. Метою цієї хворобливої і небезпечної для життя процедури була демонстрація «елітарності» свого соціального статусу. Деформовані черепи археологи знаходили в багатьох регіонах Західної Європи, де побували загони сарматів і їх союзників готів. Під впливом сарматів готська знать також почала надавати своїм черепам яйцеподібної форми.
У IV ст. Європу поглинула хвиля варварів, — гуни, до яких приєдналися готи і сармати-алани, переправилися через Дунай. Після розгрому Аттіли на Каталунських полях неподалік Парижу сармати почали проводити у Франції власну політику. До початку панування в V ст. династії Меровінгів вожді сарматів деяких час правили окремими областями країни. Про їх перебування в Західній Європі нагадує порода собак «Canis alanis», поширена в сучасній Франції та Італії. Ці могутні пси, які нагадують догів, є нащадками собак, яких алани використовували на полюванні та в бою.
Частина сарматів і готів, дійшовши до Іспанії, розселилася в нинішній Каталонії, назву якої дослідники вважають спотвореною «Гото-Аланія». Ще одна група сарматів переправилася з вандалами до Північної Африки. Збереглися історичні свідчення про те, що їх 50-тисячний загін охороняв в Британії Адріанів вал і залишився там після відходу римських легіонерів.
У багатьох частинах Європи археологи знаходять прикраси «аланського кола» — застібки для плащів, взуттєві і портупейні пряжки, сережки з гранованими намистинами. Такі предмети разом з аланами і готами розійшлися від України і Подунав’я до Іспанії. У похованні VI ст. французької королеви Арегонди знайдені прикраси і деталі одягу, який нагадує речі з поховань аланських і готських жінок Південного берега Криму.
Більшість цих золотих і срібних виробів виконана в «геометричному» стилі, який увібрав не лише досягнення сарматських і готських майстрів, але і ювелірів римських провінцій Подунав’я. Особливістю цього стилю є розділення поверхні виробу на сектори, інкрустовані гранатами і сердоліками або скляними емалями. Яскраві зразки виробів сармато-готського «геометричного» стилю знайдені в Північному Причорномор’ї і Криму: інкрустовані гранатами діадеми, скроневі підвіски, рукояті мечів, поясні пряжки і фібули з емалевими щитками. Біля Соколової Могилі було знайдено золотий браслет з ромбоподібним щитком, прикрашеним вставками з червоної шпінелі.
«Геометричний» стиль прийшов на зміну більш ранньому «бірюзово-золотому» стилю сармата, в якому з’єдналися середньоазіатські, Іранські та західносибірські декоративні мотиви та прийоми. Для нього властивими є зображення тварин, які нагадують прикраси скіфів. Вироби ювелірів сарматів відрізняє те, що м’язи, вуха, хвости, очі у золотих пантер, грифонів і кабанів підкреслюються вставками з бірюзи, сердоліку або кольорових емалей. У золотій шийній прикрасі з Ночайчинського кургану частини фігурок грифонів інкрустовані вставками з синього скла.
За чверть століття після дослідження в 1974 р. Соколової Могили і Ногайчинського кургану українські археологи зробили нове відкриття: у селі Пороги на Вінниччині було знайдено курган вождя сармата. Воїн, похований в дерев’яній гробниці, був одягнений в розшитий золотими пластинками червоний шкіряний одяг. Його ліву руку прикрашав масивний браслет, праву — золота пластина, яка захищала зап’ястя від удару тятиви лука. На грудях «царя» лежали дві масивні фібули, які були поширені в І ст. Шию прикрашав золотий обруч — символ благородства і доблесті. На поясній пряжці було зображено сутичку двох грифонів, тіла яких прикрашені вставками з бірюзи. Бірюзово-золоті пластини зі сценою битви героя з грифоном прикрашали піхви меча. Поряд з воїном були знайдені залишки могутнього лука «гуна» і довгий бойовий ніж.
На деяких предметах (чаші у формі кінської голови, шийній гривні, браслеті) були зображені знаки, які нагадували тамги царя Інісмея на ольвійських монетах. Археологи припустили, що курган біля села Пороги міг бути могилою цього вождя.
Панування сарматів в Північному Причорномор’ї закінчилося з приходом в ІІ-ІІІ ст. готів та гунів. Сармати, витиснені із степів, відійшли до Лісостепу і перейшли до осідлості. Згодом, як вже зазначалося, вони «влилися» в староруську народність. Нащадками сарматів, які зберегли в мові і міфології стародавні іранські релікти, є осетини, які поселилися ще в давнину на Північному Кавказі. Спадщиною ж «європейських» сарматів залишилися лише археологічні пам’ятки.
