Василь Дунін-Борковський народився в 1640 р. у сім’ї родового польського шляхтича, полковника Каспера — Анджея Дуніна, предком якого були данські дворяни Дуніни. На родовому гербі Дуніних був зображений білий лебідь на червоному щиті. У 1638 р. за вірну службу король Владислав IV нагородив полковника земельними володіннями — селом Борковкою в Борозненській сотні Чернігівського полку. Відтоді прізвище його нащадків почало звучати як Дуніни-Борковські.
Про дитинство і юність Василя Дуніна-Борковського відомостей немає. Можливо, на психіку хлопця, яка ще не окріпнула на той час, вплинули криваві події 40-60-х років XVII ст. в Україні. За однією з версій, під час шляхетських міжусобиць була вирізана вся сім’я Капера Дуніна. Маленького Василька врятував дядько — греко-католицький єпископ чернігівський і острозький Інокентій. Про подальші двадцять років життя Дуніна-Борковського нічого не відомо. Молода людина здобула гарну освіту, швидше за все — в одному з європейських учбових закладів, і досконало знала 12 мов. Ймовірним також вважається, що Дунін-Борковський брав участь у військових походах під вигаданим ім’ям. Тільки у 1667 р. 27-річний шляхтич був офіційно внесений до списків Війська Запорізького.
Після підписання Андрусівського миру між Росією і Польщею для Дуніна-Борковського відкрилися непогані кар’єрні перспективи. На той час він передбачливо перейшов у православ’я, щоб не втратити родові землі. За рік дослужився до посади вибельського сотника, швидко став чернігівським сотником (1669-1672 рр.), потім — полковником (1672-1687 рр.) і генеральним обозним — начальником козацької артилерії і другою людиною після гетьмана. Згодом Дунін-Борковський отримав титул графа Священної Римської імперії.
Дунін-Борковський був улюбленцем гетьманів Самойловича і Мазепи; володіючи значним статком, був одним з найбагатших і найвпливовіших українських магнатів. Легенда свідчить, що генеральному обозному запропонували гетьманську булаву, за яку фаворит царівни Софії Василь Голіцин запросив хабар у 10 тисяч золотих, і обозний нібито відмовився по скупості. Тим часом, Дунін-Борковський брав участь у змові проти гетьмана Самойловича, в результаті якого того заслали до Сибіру, а гетьманську булаву отримав Іван Мазепа. Це відомо з особистого листування графа з Мазепою. У листі від 11 травня 1686 р. той повідомляв, що «доповів Цесарівні Софії про Самойловича», а незабаром передав Дуніну-Борковському царський подарунок - кунтуш і жупан «на соболях» і 20 гривень сріблом. Відмовившись від гетьманства, граф допоміг Івану Мазепі отримати бажану гетьманську булаву, в 1687 р. позичивши гроші на хабар Голіцину. Згодом Мазепа повернув борг «з відсотками» — численними володіннями.
Значну частину багатств граф витрачав на добродійність. Тільки у Чернігові на його гроші були побудовані і відреставровані церкви Вознесіння, Петра і Павла, трапезна і келії Євецького монастиря, Спасо-Преображенський і Успенський собори, П’ятницький монастир, церквам подаровані начиння і іконостаси. Все це коштувало великих грошей, проте Василь Дунін-Борковський, як власник першого українського цегляного заводу, забезпечував свої «прожекти» будівельними матеріалами.
Видатний громадянин, воєначальник і меценат був похований 7 березня 1702 р. в західній прибудові Євецького собору. Злі язики стверджували, що перед смертю граф не сповідався і не причащався. Більше того, до нього навіть не покликали духівника — факт вельми підозрілий, якщо врахувати, що дружина Дуніна-Борковського була дочкою священника. Над його могилою встановили мідну, покриту сріблом плиту з епітафією (написаною архієпископом і поетом Іоанном Максимовичем) і великий портрет на повний зріст. Цікаво, що приблизно в цей же час в сусідньому Троїцько-Іллінському монастирі з’явився нетрадиційний для християнського храму розпис із зображенням потойбічної подорожі упиря (вампіра). Лише в середині ВІХ ст. він була знищений за розпорядженням архієпископа Філарета.
Якщо вірити народним чуткам, така блискуча людина вела друге, таємне життя. У місцевого населення Дунін-Борковський користувався недоброю славою скупої і злої людини. У XVIII ст. про нього взагалі почали ширити жахливі чутки. Нібито опівночі з воріт Успенського собору Єлецького монастиря вилітає примарна карета, запряжена шісткою вороних коней, що мчать в родовий маєток Дуніних-Борковських на Чорній горі (Чорній кручі). В екіпажі поряд з графом сидять біси. Граф обходить свій маєток, дає вказівки служникам, а з першими криками півнів зупиняється біля старого колодязя в саду і зникає. Коли через багато років після смерті графа колодязь розкопали, під ним нібито виявили підземний хід, який вів у маленьку кімнату. Там стояла порожня труна, а на столі лежали залишки книги, обтягнутої чорною шкірою зі зловісними сатанинськими письменами.
Говорили також, що за життя Дунін-Борковський був відлюдником, на вулицях з’являвся рідко, всі наради проводив увечері або вночі, в церкву ходити не любив, хоч і жертвував на неї великі кошти. Саме тому так і не оженився... Хоча хроніки доводять протилежне: граф був одружений двічі. Ім’я першої дружини не збереглося, а другою стала Марія Шуба, дочка вибельського сотника, згодом чернігівського священника. Крім того, у графа залишилися дві дочки і два сини, один з яких — Михайло (?-1727 р.) став зятем гетьмана Данила Апостола. Тим часом в джерелах збереглися глухі згадки про те, що граф мав психічні відхилення — наслідки важкого дитинства. Як і його трансильванський «побратим», Борковський любив знущатися над своїми кріпосними, особливо «віддаючи» перевагу молодим дівчатам і жінкам. Що ж, як говориться, диму без вогню не буває...
Через півроку після смерті Дуніна-Борковського Чернігів спіткала дивна напасть: люди падали прямо на вулицях і вмирали від «смерті немічної». За рік таким чином померло більше 20 чоловік, ще 30 пропало без вісті. Чутка приписувала лиходійства померлому графові, що нібито пив кров безневинних жертв. Численні звернення до влади зиску не мали, і налякані жителі Чернігова звернулися до священників. І ось в одну з весняних місячних ночей, коли карета упиря з’явилася в воротах Єлецького монастир, їй назустріч на Червоний міст вийшла процесія мирян на чолі з Іоанном Максимовичем. Архієпископ підняв хрест, вовкулак провалився в річку, а карета розчинилася в повітрі. Наступного дня труну розкрили. За легендою, граф лежав «як живий» — рум’яний, з димлячою трубкою в зубах. Озлоблені городяни загнали йому в груди осиковий кіл — вірний засіб знищення вампіра, а труну з тілом відправили до родового маєтку на березі Десни, де і поховали. У ту ніч над містом бушувала страшна гроза, а річка вийшла з берегів і затопила місце поховання українського Дракули.
Все це можна сприймати як витончену вигадку, але цікаво, що більшість споруд, до яких доклав руку Дунін-Борковський, проіснували недовго: Вознесенська церква і відреставрований Спаський собор згоріли (останній — в травні 1750 р.); біди обрушилися на церкву Петра і Павла; у роки Другої світової війни зник іконостас, дарований Євецькому монастирю. Дивно, але зараз місце могили графа в Успенському соборі Євецького монастиря відсутнє, плита з епітафією також зникла, і достеменно ніхто не знає, куди вона поділася... А легенда про українського Дракулу понині залишається однією з найзагадковіших і похмуріших.
Складно сказати, звідки вона узялася. Можливо, причиною стала відсутність хреста на могилі Дуніна-Борковського, але це цілком можна пояснити: оскільки його поховали в Єлецькому соборі, вважалося, що могила вже перебуває під покровом хреста і окремий встановлювати не потрібно. У багатьох вороже налаштованих людей це викликало підозри, а при бурхливій фантазії легко було перетворити графа в кровожерного вампіра. Інше пояснення виглядає ще більш прозаїчно. Історія про його вампірство могла бути сфабрикована для дискредитації Єлецького монастиря, що конкурував з Троїцько-Іллінським. Обидва храми зберігали ікони Богородиці, які вважалися чудотворними, проте Богородиця Іллінського монастиря була «місцевого значення», а Єлецького — відомою на весь православний світ. Під час інтенсивного будівництва в монастирі в 1673 р. ікона таємничим чином зникла і її замінили копією. Це співпало з розквітом Іллінського монастиря, а Єлецький почав занепадати. Після смерті Василя Дуніна-Борковського Іллінський монастир став резиденцією чернігівських владик. Його титар, Іван Мазепа, можливо, знав щось таке про свого соратника, але вважав за найліпше мовчати. Не виключено також, що саме Мазепа наказав виконати в храмі розпис про замогильні поневіряння упиря, щоб згадували грішну душу Дуніна-Борковського, яка не знайшла спокою.
