...Спекотний літній день на початку 90-х. Мюнхен. Професор Богдан Осадчук запрошує мене пообідати до італійського ресторанчику неподалік від тодішнього офісу Радіо Свобода.
– Тут чудова паста – говорить він мені після того, як ми займаємо місця. – Але на початку – смаколик! Капрезе! Ти будеш капрезе, Віталію?
Я тільки знизую плечима. Богдан бачить це й пояснює: капрезе! Моцарелла з томатами!
Слово моцарелла говорить мені рівно стільки ж, скільки й слово «капрезе». Але я мужньо замовляю собі те, що радить Богдан – так починається мій роман із моцареллою.
Чому я це пригадав? Це немов би було не зі мною, не у моєму житті. Я волів би завжди пам’ятати себе за столиком мюнхенського чи римського ресторану з бокалом просекко в руці і з апфельштруделем на тарілці. Але ж так не було. Я виріс в країні, де не було не тільки моцарелли чи апфельштруделя, а й багатьох культурних надбань і моральних цінностей. Треба було, щоб хтось першим замовив для тебе меню у цьому величезному ресторані, де можна було загубитися у незвичному асортименті і обрати зовсім не те, що буде потім твоїм вибором все наступне життя. Треба було, щоб хтось замовив для тебе те, що дійсно є важливим. Треба було, щоб хтось пояснив, як не переплутати десерт із головною стравою.
Дякую тобі, що довів: Україна – це справжня цивілізація, а не хутір на околиці чужих імперій
Дорогий мій Богдане! Я не сказав тобі цього, коли ти був поруч, тому що думав, що в мене попереду нескінченність часу. Тому що ти був таким молодим душею, що я ніколи не помічав нашої дистанції у половину сторіччя. Не сказав, але скажу зараз: я не знав, що таке капрезе. Я багато чого не знав про те, що почув від тебе вперше.
Дякую тобі, дорогий мій, що так безкорисливо ділився скарбами своєї душі і своїми знаннями. Що показав, як можна любити Україну на відстані й завжди залишатися з нею. Що довів: Україна – це справжня цивілізація, а не хутір на околиці чужих імперій. Й представник цієї цивілізації може на рівних спілкуватися з іншими – треба мати тільки свій власний погляд й почуття самоповаги. Ось цьому почуттю ти теж нас всіх вчив.
Я бачив, як тебе захоплено слухали учасники зустрічі – від польського президента до українських студентів. Я тобі цього тоді не сказав, бо ти завжди сприймав іронічно будь-який пафос. І цій іронії я в тебе також вчився – це є таким важливим, коли живеш у суспільстві, буквально перенасиченому пафосом, суспільстві, яке не знає самоіронії. За це також щиро тобі дякую.
|