Дипломата і політика, польського сенатора і українця за походженням Адама Кисіля називають «Ришельє свого часу і держави». У розпал протистояння між поляками і українцями, православними і католиками, у виступах в сеймі він стверджував, що між Польщею і Україною в боротьбі із загальним ворогом можливий політичний компроміс. Проте сучасники Кисіля, виховані у дусі війни і нетерпимості, не оцінили миротворчі заклики: кожна зі сторін вважала його зрадником національних і станових інтересів. Трагедія цієї людини полягала в тому, що він жив в складну епоху, коли віросповідання не завжди співпадало з етнічною приналежністю, і часом представники однієї нації опинялися в різних таборах.
Скульптурний портрет Адама Кисіль з церкви с. Низкиничів
До того ж, як свідчать факти біографії, Адам Кисіль мав суперечливу натуру: захищав православ’я і одночасно вів переговори з папською курією про створення реформованої церкви; давав обіцянки, виконати які було не в його компетенції.
Адам Кисіль був представником старовинного українського шляхетського роду. Його засновником вважався боярин київського князя Володимира — Свентольдич, про винахідливість якого під 987 р. розповіли староруські літописи. У той рік печеніги обложили Білгород, розташований біля Києва. За порадою Свентольдича, який очолював оборону фортеці, жителі поставили в міські колодязі бочки з вівсяним киселем і запросили печенізьких вождів на переговори. Побачивши таке «диво», наївні печеніги вирішили, що їм ніколи не узяти Білгород, оскільки городяни отримують їжу прямо з колодязів. Нібито на згадку про цей «білгородський кисіль» нащадки мудрого Свентольдича отримали прізвисько «Кисілі», а також герб «Свентольд» (або «Намет») із зображенням шатра з хрестом на верхівці як нагороду за порятунок Білгорода.
Проте «Намет» вперше почав використовувати сам Адам Кисіль, а сам герб його предків мав вид хреста. Це дозволяє припустити, що походження Киселів від літописного боярина вигадали польські геральдисти, щоб додати більшої значущості предкам київського воєводи.
Першим відомим представником сім’ї Киселів був шляхтич Олександр (Олехно), який 1440-х роках отримав від великого литовського князя Свидригайла маєтки на Волині. Прадід Адама, Тихон Микитович — суддя Володимирського замку і ротмістр гусарської корогви, загинув на Лівонській війні. Батько, який також воював на цій війні під керівництвом Тихона Кисіля, згодом став помічником земського судді.
Адам Кисіль народився в родовому маєтку — селі Низкиничі1 на Волині, яке належало його предкам з XV ст. Як і більшість співвітчизників, на межі XVI-XVII ст. шляхтичі Киселі перейшли в унію. Проте в 1632 р. Адам знов повернувся до віри предків, пояснюючи це тим, що шістсот років вони незмінно залишалися в православ’ї. На ті часи це був досить сміливий вчинок: Адам Кисіль був чи не єдиним українським православним магнатом після смерті в 1608 р. князя К.-В. Острозького - ревного захисника православ’я. Кисіль у всіх своїх виступах на Генеральному сеймі Річі Посполитої відстоював права земляків і єдиновірців, викликаючи гнів представників польських і українських католиків.
Адам і його брат Микола заснували в своїх чернігівських володіннях православні монастирі — чоловічий Миколаївський (з жіночим Покровським) і Спасо-Преображенський2, наділили їх земельними угіддями.
У Низкиничах А. Кисіль заснував православний монастир Покрову Діви Марії, якому в 1643 р. передав свій родовий замок разом з прилеглими земельними угіддями. У 1653 р. замість старовинного храму (у якому були поховані його прадід, батько і дядько) Кисіль звів на горі Успенську церкву, яка існує і понині. У склепі цієї сільської церкви він і був похований. В інтер’єрах храму збереглися ліпні зображення герба і скульптурний портрет самого Адама Кисіля, який зображає його літньою бородатою людиною в лицарських латах. Внизу на латині зроблений напис, який коротко перераховує заслуги сім’ї «славного нащадка роду Свентольда — Адама з Брусилова».
1 Нині однойменний населений пункт Володимир-Волинського району.
2 Знаходилися на Десні — біля сіл Макошино і Максаки.
Поховання Кисіля на початку XVIII ст. не чіпали солдати шведського короля Карла XII, які під час Північної війни вторглися до України. Його могилу опоганили тільки в 1920-х роках, коли Низкиничі перебували у складі Польщі. Невідомі вандали зламали запаяну свинцеву труну і викрали золоті регалії — булаву і шестопер. У 1962 р. церкву закрили, кістки київського воєводи викинули зі склепу, а його скульптуру розбили1. Понівечений металевий саркофаг був відреставрований вже в наші дні зусиллями відновленого Низкиницького монастиря. На карбованих пластинах оковування зображені батальні сцени, а напис на гробниці говорить про те, що її виготовили для молодшого брата Адама, Миколи, який загинув за часів «Хмельниччини» під Вінницею. Проте в ній був похований Адам, який не набагато пережив брата. Від поховання Кисіля збереглися лише череп і декілька кісток, які зараз зберігаються в церкві в спеціальній труні.
Адама Кисіля можна назвати плеканцем долі. Майже до останніх днів його супроводжував успіх. Здобувши блискучу на ті часи освіту в Замойській академії (розташованій неподалік Низкиничів, в Замісті), юний Адам почав службу в королівському війську. У 1620 р. він брав участь у битві під Цецорою, в 1621 р. бився з турками під Хотинською фортецею, в 1626 р. брав участь у Прусському поході, в 1632 р. дослужився до чину ротмістра.
Заслуживши симпатію новообраного польського короля Владислава IV, Кисіль отримав низку державних посад: у 1633 р. - чернігівського підкормія, в 1639 р. - каштеляна (коменданта) Чернігівського замку. За заслуги перед Річчю Посполитою і видатні дипломатичні досягнення в 1641 р. він став сенатором генерального польського сейму, в 1646 р. його призначили київським каштеляном, у 1649 р. — воєводою київським. Останнє призначення відбулося при прямому втручанні Богдана Хмельницького, який зажадав від польського уряду призначити київським воєводою представника православної шляхти.
Новий київський воєвода оселився в Києві в старовинній воєводській резиденції на Замковій горі, яка відтоді називається Киселівкою. Ця назва на карті міста збереглася дотепер. У київську резиденцію Киселя неодноразово приїжджав на бенкети і для переговорів Богдан Хмельницький зі своїми полковниками.
Втім, ці «подарунки долі» були цілком заслуженими. Ще в молодості Кисіль прославився як розумна людина і оратор, який вмів переконувати опонентів. Це сприяло швидкому кар’єрному зльоту. У 22-річному віці його призначили королівським представником на шляхетських сеймах у Луцьку і Житомирі, а з 1630 р. він вже представляв волинську шляхту на всепольському сеймі.
До честі Кисіля, до числа його найближчих друзів входив і такий видатний політичний і релігійний діяч як митрополит київський і галицький Петро Могила. У 1632 р. на генеральному сеймі вони спільними зусиллями добилися від польського уряду повернення київській православній громаді Софійського собору, який на початку XVII ст. був переданий уніатським священникам.
Разом з П. Могилою Кисіль вів переговори щодо підписання нової унії православної церкви з Римом, заснованої на вигідніших умовах, ніж у 1596 р., — Київська митрополія повинна була отримати статус незалежного патріархату, але через передчасну смерть митрополита ця ідея залишилася невтіленою. У заповіті Могила призначив Кисіля виконавцем свого заповіту і опікуном Києво-Могилянської колегії.
1 У 1969 р. її відновили львівські реставратори.
Кисіль неодноразово проявляв себе талановитим дипломатом. Як учасник комісії за рішенням польсько-російських прикордонних суперечок на Чернігівщині і Сіверщині, як керівник декількох королівських посольств у Москві він завжди акцентував увагу на створенні союзу християнських держав проти турецької експансії і припиненні усобиць між слов’янами.
Але не всі дипломатичні місії Кисіля були успішними. У 1637 р. він під Кумейками вів переговори з керівниками повстання реєстрового козацтва на чолі з Павлюком і пообіцяв їм королівське помилування, проте сейм засудив Павлюка і старшин до страти. Для Кисіля і його дипломатичної репутації це стало справжнім фіаско.
Діяльність Кисіля як політика дослідники вважають суперечливою і оцінюють по-різному. Одні вважають, що він захищав польське правління в Україні. Проте це не зовсім так. Під час повстання Б. Хмельницького Кисіль як польський сенатор і одночасно православний український магнат намагався примирити інтереси козаків і їх супротивників — католицької шляхти на чолі з Ієремією Вишневецьким. Вже за рік до початку війни Хмельницького Кисіль, знайомий з ситуацією в країні, неодноразово попереджав сенат про те, що козаки готові до озброєного виступу. У своїх зверненнях до командувача польськими військами в Україні — коронного гетьмана Н. Потоцького, Кисіль просив розглянути численні скарги українського козацтва на утиски з боку шляхтичів, які навіть козацьких полковників намагалися перетворити на «старостинських слуг».
Після початку повстання Кисіль неодноразово намагався вмовити Хмельницького припинити війну з Польщею, до кінця залишаючись вірним служником короля.
Така невизначеність стала причиною того, що обидва ворогуючі табори — і козаки, і польська шляхта, вороже віднеслися до спроб Кисіля примирити їх, убачаючи в цьому пастку. В Україні Киселю дорікали за те, що «його українські кістки ляським м’ясом поросли»; у Польщі його вважали шпигуном Хмельницького - «зрадником, гадюкою, хлопом і русином».
Проте, будучи громадянином Польської держави і підданим короля, в душі він залишався православним українцем. Ця подвійність не дозволяла Киселю зробити остаточний вибір між Україною і Польщею, які йому були однаково небайдужі. У 1651 р. він так писав Хмельницькому про результати своєї діяльності з початку козацько-польської війни: «Я майже зів’яв, весь змучений і в здоров’ї покалічений, три роки постійно спілкуюся з королем, щоб кров християнська не лилася, щоб остання частина народу нашого козацького не загинула».
З перших днів «Хмельниччини» Кисіль очолив шляхетську партію, яка шукала шляхів примирення з повсталими. У 1649 р. новий король Ян-Казимир з відома сейму надіслав Хмельницькому лист з визнанням його гетьманом Війська Запорізького, а для розв’язання конфліктної ситуації відправив до Переяслава посольство на чолі з досвідченим дипломатом Киселем для передачі Хмельницькому гетьманської булави. Дійшли висновку, що тільки Кисіль має шанси повернутися живим з козацького табору.
Проте оточення Хмельницького, та і сам гетьман віднеслися до урядових комісарів з недовірою, насміялися над ними, загрожували розправою. Тільки дипломатичний талант Кисіля дозволив завершити переговори. Хмельницький вже майже погодився відпустити полонених, але раптово польські війська почали наступ на подільське місто Бар, що означало кінець перемир’я. Не дивлячись на це, Кисіль таки схилив гетьмана до пропозицій Польщі. На жаль, з підписаної в 1649 р. в Переяславі угоди був реалізований тільки один пункт — про призначення київським воєводою Кисіля, який з того часу став вищим представником королівської влади на козацькій території. У 1651 р. Кисіль знову був призначений керівником урядової делегації, яка була направлена до ставки Хмельницького в Білій Церкві.
Трагедія Адама Кисіля, ймовірно, полягала в тому, що в ту жорстоку епоху його заклики до миру і толерантності сучасники розцінювали як легкодухість і зраду. Як справжній дипломат, він прагнув догодити всім сторонам конфлікту, що також викликало засудження у достатньо прямолінійних політиків. Щоправда, створюється враження, що Кисіль часто був схильний до сумнівів і не завжди послідовно обстоював свої погляди, не мав чіткої позиції. Ось один з яскравих прикладів: перед смертю він (мабуть про всяк випадок) сповідувався двічі — уніатському і православному священикам. І в цьому його сутність — Адам Кисіль з Брусилова, який вирішив «підстрахуватися» навіть на смертному одрі.
Але чи має право хто-небудь, хто не пережив і сотої частки випробувань, які випали на долю Адама Кисіля за часів нескінченних братовбивчих воєн, засуджувати його?
