Марія Вілінська — красуня, розумниця, жінка дивовижної долі, дружина Опанаса Марковича. Марко Вовчок — один з найпопулярніших авторів української літератури XIX ст., чиї твори були зразками рафінованої літературної української мови. Ці дві іпостасі з легкістю уживалися в одній особі — письменниці Марії Олександрівни Вілінської, що стала класиком української літератури, людиною, котра створила себе сама.
Марія Олександрівна Вілінська народилася 22 грудня 1833 р. на хуторі Катериненському неподалік Єльця. Її батько, Олександр Олексійович, росіянин, родом з Ярославля, походив зі збіднілої дворянської родини. Коли дочка була ще маленькою, він помер, залишивши родину в злиднях. Марія виховувалась у домі своєї заможної тітки, Катерини Петрівни Мордовіної, в Орлі, бо матір не мала змоги забезпечити доньку. Важко повірити, але дівчина не знала української, хоча кілька років навчалась у пансіоні в Харкові. В Орлі вона познайомилась зі збирачем народних пісень, етнографом, членом Кирило-Мефодіївського братства Опанасом Марковичем, який перебував там на засланні. Між молодими людьми спалахнули ніжні почуття, певний час вони листувались, а 1851 р. стали подружжям, і Марія виїхала разом з чоловіком в Україну, в Чернігів. Життя Марковичів було далеким від ідеалу: вони жили в бідності, навіть коли перебралися до Києва, донька померла ще маленькою, народився син Богдан... Натомість не за горами вже була літературна слава Вілінської.
Уперше вона заявила про себе «Народними оповіданнями», створеними у Немирові протягом 1856-1857 рр. і видану в Петербурзі. Ці твори базувалися на фольклорному матеріалі — у цьому Марії дуже допоміг чоловік-етнограф, тож заслуга Марковича була не меншою. Авторка надіслала їх Пантелеймонові Кулішу для «Записок о Южной Руси», але той високо оцінив їх як художні твори (написав Шевченкові: «Московка преобразилась в українку, да такі повісті вдрала, що хоч би й тобі, мій друже, то прийшлось би в міру») і видав окремо, зауваживши, що «автор працював як етнограф, але в етнографії виявився художником». Так Марія Вілінська народилася як письменниця. Викликом тогочасному світові стало її перетворення на Марка Вовчка, — чоловічий псевдонім авторка вважала більш відповідним духу своєї творчості. Разом з творчою майстерністю зростала її національна та соціальна свідомість. Письменниця виховувала сина в українському дусі — недарма він був названий на честь Хмельницького Богданом. Вона почала писати для нього книгу з історії України — про Дорошенка, Сірка, Богуна. І хлопчина ріс щирим українцем, добре знав вітчизняну історію.
Подальші твори друкувалися як окремими книгами, так і в часописах, зокрема в «Основі». Марія Олександрівна звертала особливу увагу на соціальні та психологічні теми, нападаючи на кріпосницькі порядки, вважала, що кріпацтво — це ганьба для України й усієї Російської імперії. Чи не найбільшої слави набула її повість «Інститутка» (1859-1861 рр.) (початкова назва «Панночка») про гірку долю кріпачки Устини, де авторка звернула увагу передусім на хибну систему виховання дівчат в інститутах, — там вони не отримували ані освіти, ані морального та естетичного виховання. Образ кріпацького безталання — центральна проблема й іншого твору, «Козачка». У повістях Вілінської, фактично перших феміністичних творах української літератури, подано похмурі образи кріпацького безталання, і велика її заслуга полягає в тому, що вона не замовчувала приниження людської гідності, безглуздя тогочасного ладу.
Кожному відомі рядки Т. Шевченка, присвячені Вілінській: «Господь послав Тебе нам, кроткого пророка і обличителя жестоких людей неситих. Світе мій! Моя ти зоренько святая! Моя ти сило молодая!». Шевченко познайомився з Марією наприкінці 1858 р., був вражений її розумом і вродою, можливо, навіть був у неї закоханий — принаймні, ставився до неї з великою ніжністю, називаючи «любою донею». Він же говорив про неї: «Якщо порівняти Жорж Санд і нашого Марка Вовчка, то я рішуче віддаю перевагу нашому автору». Варто зазначити, що порівняння зі славетною французькою авторкою, однією з найпопулярніших з тогочасних письменниць, Авророю Дюпен, котра творила під псевдонімом Жорж Санд, не могло не виникнути — і через певну подібність життєвих шляхів, і через творчу близькість. Марії Олександрівні приписували численні романи з колегами-письменниками і видатними людьми того часу — Пантелеймоном Кулішем, Іваном Тургенєвим, Олександром Герценом... Важко сказати, що їх приваблювало в цій зовні непоказній жінці, найімовірніше її вміння чути співбесідника, душевність, гострий розум.
У квітні 1859 р. Вілінська виїхала до Європи. Німеччина, Швейцарія, Італія, Франція, якою подорожувала спочатку в компанії письменника Івана Тургенева, котрий високо цінував її талант, потім — разом із сином та чоловіком (стосунки з ним за роки шлюбу погіршилися, він помер незабаром після розриву, 1867 р.). З 1864 р. вона мешкала в передмісті Парижа — містечку Нейї. За кордоном Марія Олександрівна продовжувала працювати: закінчила оповідання «Ледащиця», «Пройдисвіт», написала «Два сини» (1861 р.). В цей час вона розробляє жанр психологічної прози — повість («Три долі», оповідання «Павло Чорнокрил», «Не до пари»), пише історичну повість та оповідання для дітей («Кармелюк», «Невільничка», «Маруся»), складає соціально-побутові казки («Дев’ять братів і десята сестриця Галя»). Частина цих творів увійшла до другої збірки «Народних оповідань», виданої в Петербурзі 1862 р. Продовжувала вона писати і російською мовою, а оповідання, написані французькою, було надруковано в паризькому часописі «Журнал виховання і розваги». Також кількома європейськими мовами перекладено оповідання «Маруся», яке в переробленому вигляді стало однією з улюблених дитячих книжок у Франції, відзначене премією Французької академії та рекомендоване міністерством освіти Франції для шкільних бібліотек. Завдяки творчості Марії Олександрівни зростає міжнародний престиж української літератури. Її твори перекладають французькою, польською, чеською, словенською, болгарською та іншими мовами, вони виходять по всій Європі.
Побачене у Франції надихнуло письменницю на цикл творів: «Листи з Парижа», надруковані у львівському журналі «Мета» 1863 р., та «Отрывки из писем из Парижа», що побачили світ у «Санкт-Петербургских ведомостях» 1864-1866 рр.
У лютому 1867 р. вона повернулася з Європи й оселилася в Петербурзі. Розпад місцевої української громади дуже позначився на подальшій творчій діяльності Вілінської — її робота на українському ґрунті фактично була припинена. У 70-80-х роках письменниця співпрацює з російськими журналами, надаючи до друку романи та перекладні твори — зокрема переклад з французької 15 романів Жюля Верна, з яким була особисто знайома. Вона зближується з видавцями часопису «Отечественные записки» — Миколою Некрасовим, Михайлом Салтиковим-Щедріним, веде в журналі рубрику зарубіжної літератури, публікує свої твори і переклади. Але її популярність порівняно з 1860-ми роками помітно зменшилась. В різний час було надруковано твори «Живая душа» (1868 р.), «Записки причетника» (1869 р.), «Теплое гнездо» (1873 р.), «В глуши» (1875 р.) тощо. Останнім україномовним твором стала «Чортова пригода», надрукована 1902 р. в «Киевской старине».
Останні роки Марія Олександрівна прожила на Північному Кавказі разом з другим чоловіком — поміщиком Михайлом Дем’яновичем Лобачем-Жученком, де й померла неподалік містечка Нальчик 10 серпня 1907 р. Мало хто з оточення знав, що старенька Марія Лобач і є письменницею, чия слава гриміла по всій Україні. Невдовзі після її смерті друком вийшла низка досі не опублікованих оповідань.
Загалом важливість її творчості яскраво характеризує один епізод. Коли Іван Тургенев, маючи намір вивчати українську мову, попросив Тараса Шевченка порадити когось з українських авторів, чию прозу можна було б вважати зразком літературної мови, Кобзар без вагань назвав ім’я Марка Вовчка, зауваживши, що «лише він один знає нашу мову». Марія Вілінська стала жіночим обличчям української літератури XIX ст., вказавши на тогочасні проблеми і підійшовши до їх висвітлення з тендітністю істинної жінки.
