Коли народився один з козацьких ватажків Дмитро Гуня невідомо. Зважаючи на свій великий досвід козакування та набутий серед старшини авторитет він став одним із керівників національно-визвольної війни українців проти влади Речі Посполитої у. 1637-1638 рр.
Щоб обмежити зростаючий з кожним роком військовий і політичний потенціал українського козацтва, уряд Речі Посполитої збудував в 1635 р. могутню фортецю Кодак, яка, розміщуючись перед дніпровими порогами, перепиняла шлях втікачам до Запорозької Січі. Але ні міцність фортечних мурів, ні кількість польського гарнізону та сила артилерії Кодаку не допомогла йому встояти перед умінням та хитрістю гетьмана І. Сулими, полки якого того ж року вщент зруйнували проектовану «заморськими« інженерами фортецю. Через два роки розпочинається нова козацька війна під проводом П. Бута (Павлюка), який у грудні 1637 р. отримує страшну поразку (тоді загинуло близько 5 тисяч козаків) від поляків під Кумейками, що на Черкащині. Прапор козацького повстання підняв заслужений полковник Бійська Запорозького Д. Гуня. Після того, як відбувся невдалий бій під Кумейками, полковник Гуня не захотів проводити переговори з поляками про перемир’я, прорвав вороже оточення й зайняв нові позиції поблизу Боровиці. В одному з листів до Варшави польський воєначальник М. Потоцький відзначав, що українські козаки «готові вмерти і всі до останнього зложити свої голови швидше, ніж прийняти такий мир, як під Кумейками». Через деякий час Гуні разом із товаришами вдалося пробратися до Запоріжжя.
На початку 1638 р. Д. Гуня розгромив польський загін на чолі з ротмістром К. Маленьким, що намагався здобути Запорозьку Січ. Після чого виступив разом з гетьманом Я. Остряницею до Центральної України. Керував козацьким загоном, який рухався вгору вздовж Дніпра і захоплював переправи. Здобув Кременчук, Пилявець і Чигирин та здійснив рейд по Лівобережній Україні. Діяв разом з Я. Остряницею, але після того, як після Жовнинської битви останній відійшов на Слобідську Україну, на козацькій раді був обраний козацьким гетьманом.
Незважаючи на величезні втрати, козацька вольниця не збиралася коритися на милість переможця. Обравши на Січі гетьманом Я. Остряницю (Острянина), запорожці захоплюють Чигирин, Кременчук, поширюють свою владу на Східну Полтавщину. Але знову, як і в попередні роки, Польща надає для придушення чергового «українного» повстання добірні коронні війська. Після впертого протистояння поблизу м. Жовнин козацьке військо видало польському гетьману Потоцькому та князю Вишневецькому зброю, гармати й військові клейноди. Козацька рада, що відбулася восени 1638 р. поблизу Києва, делегувала до Варшави послів, які мали скласти покори королю й вибачатися за минулі «свавілля». Варшавський сейм приймає постанову під назвою «Ординація Війська Запорозького реєстрового, перебуваючого на службі Речі Посполитій». Вона на «вічні часи» знищувала права козаків обирати старшину та мати власне судочинство. Шість тисяч реєстровців утратили майже всі свої привілеї й були переведені у статус звичайних прикордонних частин. Наприкінці лютого на Січі з’явився підрозділ кварцяного війська. Навіть містечко Трахтемирів, на яке у козаків була «довічна» королівська грамота, опинилось у руках польського магната С. Лаща. Козаки не вписані до реєстру, неминуче мали стати холопами в соціальній структурі Речі Посполитої. Сучасники тих подій писав, що «шляхтичі всіляку свободу у козаків відняли і людям благочестивим тяжкі нечувані податки наклали». Однак наступне десятиліття (1638-1648 рр.) так і не стало перемогою польської політики щодо козаків, а, навпаки, дало змогу переосмислити його провідниками місця і ролі українського козацтва та підготувало ґрунт для наступних революційних подій.
Доба козацьких війн, яка хронологічно охопила кінець XVI — середину XVII ст. стала предтечею могутнього виступу українського народу за свою незалежність, який розпочався 1648 р. Саме в ці бурхливі роки відбулося правове оформлення козацької організації. Українське козацтво остаточно сформувалося як військова верства. Традиції звичаєвого права стали основою для творення специфічних правил функціонування громади Запорозької Січі. У цей час українські козаки самоусвідомлювали себе лицарями, тобто особисто вільними людьми, спосіб життя яких визначило воєнне ремесло та належність до чітко окресленої військової спільноти. Головними козацько-лицарськими чеснотами були мужність, відвага, вірність, гідність, честь, добра слава, здатність до самопожертви, патріотизм, рицарська служба, оборона вітчизни, захист рідної віри. Безчестям і применшенням лицарської гідності в козацькому середовищі вважалася воєнна поразка, втеча з поля бою. Для кожного козака святим було поняття «товариства». Воно означало, насамперед, побратимські стосунки між членами козацької організації, співіснування за козацькими звичаями на засадах військової солідарності та обов’язку взаємодопомоги.
У зв’язку з різними обставинами, головною серед яких була позиція впливового магнатства, король переадресовує справу щодо вирішення «козацького питання» на розгляд сейму. Той, у свою чергу, не пробачає козацтву зруйнування гетьманом І. Сулимою Кодацької фортеці у 1635 р. та «козацьку війну» 1637-1638 рр. й прийнятою на весняному сеймі 1638 р. постановою під назвою «Ординація Війська Запорозького» скасовує й так обмежені Куруківською й Переяславською угодами майже всі «права і вольності» українського козацтва. За наказом короля йому забороняється власне судочинство, вільне обрання гетьмана й старшин, обмежувалося поселення в містах, встановлювався шеститисячний реєстр на чолі із призначеними з Варшави полковниками, на Січі мав перебувати польський військовий гарнізон.
В «Ординації» подавався також текст присяги, до якої мав бути приведений «старший» над Військом Запорозьким: «Я, такий-то, присягаю Господу Богу, в Святій Трійці єдиному, що на цій посаді вірно і віддано буду служити найсвітлішому Владиславу IV, королю, моєму панові, його наступникам, королям польським, і Речі Посполитій...». Незважаючи на цю заборонну постанову й складення присяги частиною старшини поблизу Кумейок, повстання за поновлення втрачених прав продовжувалося.
Під час боїв з польськими військами у 1638 р. в гирлі річки Сула українські повстанці спорудили добре укріплений табір («на Старці»), де більше місяця відбивалися від переважаючих сил ворога. Лише невеликому загону на чолі з гетьманом Д. Гунею знову вдалося відступити на Запорожжя. Звідси він подався на Дон, де продовжував боротьбу, але вже проти турок і татар.
Відомо, що у 1640 р. Дмитро Гуня очолював морські походи донських козаків. Навесні він керував походом козацької флотилії сусіднього Війська Донського з 23-х човнів. Однак шлях у Чорне море в Керченській протоці йому перетнули близько 40 турецьких катарг. А тому Гуня повернув назад, прихопивши на шляху із собою бранців-татар.
«Через зрадників наших втрачаємо права і вольності, надані від св. пам’яті королів польських (Сигізмундом II, С. Баторієм, Сигізмундом III. — Т. Ч.) за наші криваві заслуги, втрачаємо все, що з давніх часів набуте виключно шаблею. Тому ліпше померти й один за другим скласти голови, ніж погодитися на таке перемир’я, як під Кумейками, бодай ніколи не вернулося...», — писав гетьман Війська Запорозького Д. Гуня до командуючого коронною армією С. Конєцпольського влітку 1638 р.
Згідно з висновками істориків національно-визвольна війна 1637-1638 рр., яку на різних етапах очолювали Павло Бут (Павлюк), Ясько Остряниця, а потім і Дмитро Гуня, знаменувала собою прояв найвищого піднесення справді всенародного руху за своє визволення у першій половині XVII ст. Охопивши територію Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, східні райони Брацлавщини та Волині, повстання українського люду значно відрізнялося від попередніх виступів за кількістю учасників, розмахом військових операцій та їх тривалістю. Діяльність козацького ватажка Гуні та його сподвижників підготувало революційний виступ українців на чолі з великим гетьманом Богданом Хмельницьким у 1648 р.
