Ми ніколи не збагнемо що сталося за 30 років якщо не розглянемо це явище. Бо в часи СРСР заводи були практично всім. Бо так, в країні були виші, КБ, науково-дослідницькі інститути, різні відомства… Але все впиралося в заводи, фабрики та комбінати. Бо там все вироблялося і там працювала чимала кількість наших громадян. Традиції тих виробництв ми несемо ще досі.
За 30 років Незалежності кількість підприємств добряче зменшилася. Проте, мені довелося жити в дивовижний час – я бачив як люди кидають поставлений бізнес і уходять працювати на заводи, за попередніми, дещо забутими спеціальностями. Було це як раз наприкінці 90-х, у Запоріжжі. Чому? Зараз поясню.
В СРСР підприємства були металургійні, оборонні, машинобудівельні, харчові і ще багато інших. Чимало підприємств була загнані в банкрутство і розпиляні на метал. Оборонка стала нікому не потрібна. Я бачив у Харкові апокаліптичні картини занепаду заводів машинобудування. Але була галузь, яка з розвалом СРСР виявилася напрочуд прибутковою – металургія. Середина і кінець 90-х – період коли металургійні заводи ще не підім’яли під себе олігархи. З/п на заводах були високі, і аби, наприклад, влаштуватися на Запорожсталь – давали хабар. На інші заводи піти працювати було не набагато легше.
Взагалі я пам’ятаю часи, коли приїжджаючи до знайомих у Харків я тихо дурів. Світло і газ по годинах – у Запоріжжі нічого такого й близько не було. Не дивно, Харків – машинобудування, а Запоріжжя – металургія. Проте працювати на металургії…
Почнемо зі ставлення до роботи. Виконати не все завдання, а ту частину яка більше до вподоби і навішати майстру байок про неймовірні труднощі – це було в порядку речей. За робочими доводилося без перебільшення слідкувати. Обдурити і підставити ІТРівця вважалося подвигом. Стосунки між ІТРівцями були не кращі. В нас ходила приказка: «Заклади ближнього свого, доки він не заклав тебе самого».
До речі, існує поширений міф, ніби в часи СРСР підприємства давали якусь нечувану якість. Авторитетно говорю – дурня. Мені довелося бачити злитки, що залишилися з часів совка, з яких спробували виробляти готові деталі. Їх довелося різати і відправляти на переплавку, бо раковини відкрилися такі, що в нас очі рогом полізли. Після того я поспілкувався зі старими технологами, і вони чесно визнали – такою якості як наприкінці 90-х, завод наш не давав з часів Сталіна. Але здобувалася та якість…
Я не дивуюся тому, що частина наших громадян ненавидить Порошенка просто за те що він мільйонер. Ненависть до інженера, ІТРівця і керівника з боку робочих на заводі була нормою. За що? За те що з/п вища. За те що вищу освіту маєш. За те що перспектив більше. Про совкові часи коли молодий інженер заробляв менше слюсаря 4-го розряду, згадували з ніжністю. Чому такий милий їм совок – минуле, пояснювали просто: «Це ті, з освітою так довели, аби робочому чоловіку нашкодити». Пояснювали, до речі ті самі особи, в яких нормою було вкрасти, електроди, рукавиці, колірмет, мірний інструмент…
А ще – картина яка мене кидала у відчай. Уявіть як щодня за 0,5-2 години до кінця зміни мої підлеглі сідали в курилці і… розповідали одне одному як їм погано живеться і як в цьому винні ці кляті керівники. День за днем. Роками. «Та краще б ви шабашки робили!» - казав я їм неодноразово. Почули мене… ну десь пара хлопців.
А тепер уявіть – люди отак працювали і працюють роками. Вони не намагаються щось у житті покращити, створити собі власну справу, або бодай знати кращу роботу. Вони ходять на завод, бо бідно, але стабільно. «Завжди тримайся за трубу», - як кажуть там. Вам зрозуміло звідки беруться 73%?
Коли я звільнився і пішов у бізнес, мені було дуже важко. Довелося повністю міняти світогляд. Довелося важко шукати своє місце на приватних виробництвах. Довелося хильнути злиднів. Але ні за які медяники я не хочу вертатися до тої стабільності. Краще вже так, коли твоє все – і лаври, і гулі.
