Друзі Кремля активізуються, і це не може не турбувати. Не повинно не турбувати передусім Київ. Від Мінська та його самопроголошеного лідера іншого можна було і не очікувати, він міцно включений в обойму Москви на правах сурогату. Навряд чи іншого розвитку варто було очікувати і від Будапешта, там авторитарні уподобання почалися задовго до газового контракту з Газпромом. Не відстають від них і прихильники діалогу з РФ у країнах ЄС, від яких багато в чому залежить пошук миру для України - Німеччині і Франції. Тренд не надихаючий, а надто на фоні самозакоханості та віри у власну виключність і геніальність Банкової та навколобанкових кіл.
На межі президентського екватору дипломатії Зеленського хизуватися нема чим. Перспектива миру, здається, ще більш віддаленою, ніж у березні 2019 року. Кордон з агресором ще менш захищений, а надто після відмови РФ продовжити мандат спостережної місії ОБСЄ на кордоні з Росією. Не наблизив момент деокупації окупованих територій і саміт Кримської платформи, кількість підтримки під Київською декларацією виглядає замороженою на рівні кількості учасників зустрічі в серпні. Українська боротьба повільно, але впевнено ховається під килим інших світових проблем.
Погана новина ще й в тому, що кількість нових викликів і загроз безпеці у перспективі не зменшуватиметься. Навпаки. З’являтимуться чергові гарячі точки, які немов спеціально забиратимуть на себе увагу, яка колись акумулювалась Києвом. Чим цих проблем більше, тим менше шансів для України, і більше можливостей у Кремля маніпулювати слабкостями колективного Заходу.
Наприклад, загострення безпекової ситуації на сербсько-косовському кордоні вочевидь є цілеспрямованою провокацією Кремля і черговим викликом Росії на адресу Західного світу. Кремль прагне скористатись переорієнтацією безпекових пріоритетів Вашингтону після виведення американських військ з Афганістану та відчутним браком політичної волі Адміністрації Байдена та американського суспільства до активних військових дій, а також післявиборчою дезорієнтацією у Берліні як ключовому гравці на європейському континенті на балканському напрямі.
Зрозуміло, що ключовими цілями Росії залишаються підрив іміджу Заходу на міжнародній арені як гаранта безпеки та світової потуги, враховуючи, що Албанія є членом НАТО; підвищення ставок через ескалацію конфлікту та прагнення змусити Захід домовлятись з Москвою про врегулювання ситуації; відновлення напруження в регіоні Західних Балкан і тим самим спротив процесу європейської інтеграції регіону.
Ближчим часом Росія знову розіграє свої гібридні козирі на безпековому фронті, а Україна ризикує знову спуститись ще нижче у міжнародному порядку денному.
