Чи знаєте ви, як виглядають руки тих, хто повертається з війни? Розповім. Я бачила.
За календарем була весна 15-го. Той раз стояла ніч. Неприємна. Холодна. Темна.
— Зупинись на заправці. Кави хочеться,— промовив тихий, спокійний голос. Дуже тихий. І дуже спокійний.
Зупинилася. Мовчки. Не кажучи між собою ні слова, йдемо по каву.
— Дві кави, будь ласка, — забувши привітатися, дістаю гаманець.
— Не треба. Я сам, — так само тихо і так само спокійно промовив голос.
Я не сперечаюся. Мовчки ховаю гаманець. Стою. Дивлюся. На руки, що дістають з кишені купку пожмаканих кольорових папірців, ледь схожих на гроші. Вони злиплися між собою. Руки намагаються відділити купюри одну від одної. Касир мовчки чекає. Я мовчки дивлюся. Разом з нами мовчки чекає час.
Ви коли-небудь звертали увагу на освітлення на заправці? Вночі воно незвичне. Неприємне. Занадто яскраве.
В тому світлі помічаю погляд касира, що застиг на руках, які все ще намагаються заплатити за каву. Якоїсь миті погляди обох зустрічаються. Я стою збоку і бачу, як обоє знову дивляться на руки, що розправляють купюри.
— Можеш розрахуватися? — так само тихо і так само спокійно промовив голос. — У мене брудні руки. Я мив. Не відмиваються.
Сіли в машину. Їдемо. Довкола темрява.
— Відкрий вікно. Хочу подихати. Давно не дихав. І музику увімкни. Щось веселе. Неголосно. Щоб було чути тишу. Давно не чув.
Їдемо мовчки. В‘їхали поміж будинки. Темряву розсіяли вуличні ліхтарі.
— Як добре, що у вас тут тихо. Добре, що у вас тут все, як і було. Так і має бути. Не бійся, так і буде.
Я усміхнулася. І заплакала. Грала весела музика. Довкола стояла тиша. Тут, де нема війни.
Natalka Mishchenko
