В Україні розгорнулася дискусія щодо законодавчої ініціативи, яка передбачає можливість укладення шлюбу з 14 років за певних умов. Йдеться про проєкт нового Цивільного кодексу України, запропонований керівництвом Верховної Ради (Русланом Стефанчуком, Оленою Кондратюк, Олександром Корнієнком, Миколою Стефанчуком та Іваном Калауром). Ця норма вперше вводить опцію “шлюбної дієздатності” для осіб у настільки ранньому віці і вже викликає занепокоєння правників та суспільства.
Причина? Вагітність або народження дитини. Логіка авторів проста, як двері: якщо дитина завагітніла — давайте зробимо її дружиною. Логіка реальності страшніша: держава пропонує механізм легалізації педофілії та відбілювання кримінальних злочинів через РАЦС. Розгляньмо детальніше зміст ініціативи, чинне законодавство та можливі наслідки її впровадження.
Юридична шизофренія: коли злочин стає «сім’єю»
Давайте відкинемо лірику і подивимося на Кримінальний кодекс. В Україні вік статевої згоди — 16 років. Це червона лінія. Будь-який секс із особою, молодшою за 16 років, — це злочин (стаття 155 ККУ). Це аксіома: 14-річна дівчина не може дати юридично валідну згоду на секс. Крапка.
А тепер слідкуйте за руками законодавців. Якщо у 14-річної дівчини виявляють вагітність, це означає одне: відбувся статевий акт з особою, яка не досягла статевої зрілості. Тобто, відбувся злочин. У нормальній країні це запускає роботу слідчих, прокурорів і психологів. Хто батько? Якщо це дорослий дядько — він має їхати в тюрму. Але новий законопроєкт пропонує інший шлях: він має їхати не в тюрму, а на весілля.
Нам пропонують «фінт вухами»: використати наслідок злочину (вагітність) як підставу для його легалізації (шлюб). Це не захист інтересів матері. Це створення ідеальної «відмазки» для ґвалтівника. Бо як тільки педофіл отримує свідоцтво про шлюб, він перетворюється на «законного чоловіка», а кримінальна справа розвалюється під тиском «сімейних цінностей».
Файли Епштейна по-українськи
У мене, як і у багатьох, при читанні цієї ініціативи виникає стійка асоціація з «файлами Епштейна». Ті самі вайби: впливові дорослі, які шукають спосіб безкарно користуватися дітьми, прикриваючись високими матеріями.
Джеффрі Епштейн будував свою імперію на тому, що правила існують для натовпу, а для «обраних» є винятки. Українська норма про «шлюб у 14» — це і є створення такого системного винятку. Це державна технологія: як перетворити підсудного на зятя. Це зелене світло для будь-якого «папіка» з глибинки: зробив дитину школярці — не бійся прокурора, просто купи обручки і домовся з батьками. Це не демографічна політика, це інституалізація розбещення.
Географія «традицій»: Клуб диктатур та ісламських фундаменталістів
Коли нам розповідають про «міжнародний досвід», автори законопроєкту скромно мовчать, чий саме це досвід. Бо якщо розгорнути карту світу, виявиться, що Україну тягнуть не в Євросоюз, а в дуже специфічну компанію.
Цивілізований світ закриває ці шпарини, а не відкриває їх. Європа: Тренд однозначний — «No Exceptions». Німеччина: Шлюби до 16 років — юридично нікчемні, з 16 до 18 — скасовуються судом. Колумбія: Країна, яку ми звикли вважати проблемною, у 2024 році після кампанії «Вони дівчатка, а не дружини» повністю заборонила шлюб до 18 років, закривши 14-річну лазівку. Домінікана та Гондурас: Нещодавно скасували всі винятки, заборонивши дитячі шлюби. Латинська Америка зрозуміла: дозвіл на ранній шлюб — це дозвіл на педофілію.
А тепер подивимося, хто ж наші нові «юридичні побратими», де працює логіка «можна з 14, якщо суд дозволить»:
Бангладеш: У 2017 році там прийняли норму про дозвіл шлюбу до 18 років у «особливих випадках» (вагітність) за рішенням суду. Human Rights Watch назвала це легалізацією насильства. Вітаємо, українські реформатори списали норму слово в слово у бангладешських ісламістів.
Екваторіальна Гвінея: Жорстка африканська диктатура. Цивільний кодекс дозволяє шлюб із 14 років за згодою батьків. Рівень життя і права людини там відповідні.
Іран: Стаття 1041 їхнього кодексу дозволяє видавати заміж дівчат навіть до 13 років, якщо є «згода опікуна і дозвіл суду». Судовий дозвіл на секс із дитиною — це норма шаріату, а не Копенгагенських критеріїв.
Нігер та Судан: Країни, де поняття «шлюбний вік» прив’язане до статевої зрілості, а вагітність автоматично робить дитину «жінкою».
І, звісно, маргінальні спільноти: те, що ми політкоректно називаємо «ромськими традиціями» (а в народі кажуть — «як у циган»), де дівчаток видають заміж у підлітковому віці. Але є нюанс: у Європі з цим явищем борються як із дикістю, що ламає долі, позбавляє освіти і здоров’я. Там працює ювенальна юстиція і поліція. А українські законодавці вирішили цю дикість вписати в Кодекс.
Замість того, щоб підтягувати правову культуру до рівня Берліна, ми опускаємо планку до рівня законодавства Бангладеш та Ірану. Це не «особливий український шлях». Це шлях у третій світ, вимощений збоченими намірами захистити наслідки чийогось кримінального злочину.
Біополітика чи державний цинізм?
Деякі захисники ініціативи пошепки натякають на демографію. Мовляв, війна, нас мало, треба народжувати. Це, мабуть, найогидніший аспект. Якщо держава робить ставку на матки 14-річних дітей як на інструмент порятунку нації — така держава хвора. Романтизація підліткової вагітності в умовах війни, бідності і стресу — це злочин. Медично доведено: організм у 14 років не готовий до виношування. Психіка не готова до материнства. Штовхати дітей у доросле життя через РАЦС — це не вирішення демографічної кризи. Це створення класу неосвічених, травмованих юних матерів, які замість школи міняють памперси, поки їхні «законні чоловіки» (часто набагато старші) уникають тюрми.
Висновки
Законопроєкт №14394 у цій частині має бути кастрований. Вагітність у 14 років — це підстава для кримінального провадження, а не для весілля. Держава повинна гарантувати такій дитині захист, медичний догляд, соціальні виплати, аліменти з батька (навіть якщо він сяде в тюрму) і можливість довчитися. Але вона не має права видавати їй свідоцтво про шлюб, легалізуючи те, що в усьому цивілізованому світі називається statutory rape — зґвалтуванням за віком.
І якщо хтось зараз хоче заперечити: “ви розхитуєте”, “ви драматизуєте”, “це поодинокі випадки” — то я відповім найпростішим: закони пишуться не для поодиноких випадків. Закони пишуться для системи.
Якщо ми хочемо в Європу — ми піднімаємо вік згоди і захисту. Якщо ми хочемо будувати філію «острова Епштейна» з елементами звичаєвого права Екваторіальної Гвінеї — тоді, звісно, голосуйте. Але не дивуйтеся потім, чому світ дивиться на нас як на дикунів...
