Орхан Памук для мене – це приклад нерозривного зв'язку творця і міста, який і створює саме поняття «генія місця». Звичайно, при цьому і творець повинен бути неабияким, і місто – великим, але нерідко й найнепомітніші міста отримують своїх авторів, натхнених їхніми вулицями, що йдуть у дитинство, або просто квітковим горщиком на знайомому вікні. Такі міста ми якраз і знаємо з того, як описував їхні вулиці знаменитий письменник, чи з того, які симфонії написав у кімнаті з геранню великий композитор.
Памуку дістався Стамбул – місто, про яке, здавалося, все вже було сказано та написано задовго до його народження. І сам я вперше приїхав до Стамбула за кілька років до того, як прочитав свою першу книгу Памука. Тож я не можу сказати, що Памук відкрив для мене Стамбул, зовсім ні. Я думаю, що це Стамбул відкрив для мене Памука, допоміг краще зрозуміти той настрій, який охоплює людину, коли вона стоїть на набережній Босфору і бачить кораблі, що пропливають повз вікна старовинних особняків, повз церкви, мінарети, базари і парки… Так, не у кожного міста є такий творець, як Памук, але й не у кожного творця є таке місто, як Стамбул – місто, духовні кордони якого за бажання та наявності таланту можна розширити до цілого світу і навіть до власної душі.
І, власне, це саме те, що означає творчість Орхана Памука – Стамбул як модель Туреччини, Стамбул як модель світу, Стамбул як модель душі. Не дивно, що герметичність історичного простору перших романів Памука поступилася місцем герметичності поліса у його книжках про Стамбул, а герметичність поліса – герметичності душі письменника у «Музеї невинності». Все це обов'язково мало перейти в утопію, в переміщення до вигаданого світу, для якого Стамбул був би тільки далеким дзеркалом на краю фантазії – і такий світ з'явився в останньому романі Памука «Чумні ночі», який ще не перекладено з турецької і про який ми можемо судити лише за рецензіями, інтерв'ю та… судовими рішеннями.
Так, за судовими рішеннями. Бо якби Памук не став би фігурантом чергового розслідування, яке супроводжує публікацію його нового роману, мабуть, усі просто чекали б появи перекладів і вже потім говорили б про новий роман нобелівського лауреата. Хоча сама по собі поява нової книги – диво. Памук написав утопічний роман про епідемію чуми на вигаданому острові Мінгер до того, як почалася епідемія коронавірусу. І це, звичайно, творче передбачення, яке властиве лише великим художникам: у сюжеті цієї казки є все те, що ми сьогодні переживаємо у реальному житті. «Той світ, який я будував у своїй уяві роками, вивчаючи звіти, читаючи книги і розглядаючи фотографії, як би відразу перестав був тільки моїм», – каже Памук. «Незалежно від того, чи відбувається це в давнину або 150 років тому, незалежно від того, де і в якій країні ми не знаходилися б, реакція людей на великі епідемії та на події, що відбуваються, має спільні особливості.
Спочатку держава не може прийняти факти та заперечує. До того моменту, як держава усвідомить факт, епідемія дуже швидко поширюється. З одного боку, народ спостерігає за тим, як заповнюються лікарні та могили, як померлих ховають у спеціальних місцях. З іншого боку, поширюються різні чутки, плітки та звинувачення. Входять у звичку теорії змови, звинувачення у поширенні епідемії співтовариствами, яких заведено робити цапами-відбувайлами.
Зростають націоналістичні почуття та замкнутість на самих собі. Навіть держава, яка вірить чуткам, – трохи через щирість, трохи для того, щоб заспокоїти народ – вживає марних політичних заходів. У результаті народ та дрібні підприємці, чию справу було знищено, виступають проти карантину»…
Але до суду Памук піде зовсім не тому, що ще до початку пандемії описав світ, де всім там зараз так не подобається жити. А тому, що внаслідок описаних ним подій головою острова Мінгер стає честолюбний офіцер Колагасі Каміл, який намагається впоратися із ситуацією. Так, до суду на Памука, відчайдушного захисника світської Туреччини, подали не якісь там фундаменталісти, а найзавзятіші прихильники республіки, впевнені, що у своєму романі він образив її засновника Мустафу Кемаля Ататюрка. Який, зрозуміло, і є Колагасі Каміл. І про якого не можна писати так, як про нього написав Памук. Фантасмагорія життя завжди є більш яскравою, ніж фантасмагорія будь-якої утопії!
Схоже, ці звинувачення виявилися несподіваними навіть для самого прозаїка, який зазначив, що «Каміл виступає проти султана, феодалізму та старого режиму, коли каже "нехай живе свобода". Найбільша, найчарівніша і найпотужніша ідеологічна концепція – це свобода. Ми розуміємо це, коли Каміл волає до натовпу на площі і каже: "Хай живе свобода". Це, звичайно, стосується відсутності свободи у сьогоднішній Туреччині».
Простіше кажучи, на Памука образилися ті, кого він найбільше хотів підтримати. У цьому насправді і полягає найголовніша проблема – і не тільки самого Памука та Туреччини. Це проблема будь-кого, хто хоче говорити зі своїм народом мовою свободи, тоді як народ все ще віддає перевагу мові догми. Це проблема будь-кого, хто прагне перетворити своє місто, свою країну та свою мову на цілий світ у той час, як ті, хто живуть у місті та країні, хочуть окреслити чіткі кордони, які у жодному разі не можна переступати. Парадокс у тому, що ті самі люди бояться карантину і свободи думки одночасно – оскільки й те, й інше передбачає переміщення у великий і реальний світ, що вимагає від нас відповідальності та безстрашності. Тому не дивно, що той, хто відчиняє нам двері у такий світ, виявляється нашим головним ворогом. Потім, через десятиліття, ми збудуємо йому пам'ятник і приноситимемо квіти до підніжжя.
А поки що ми його засудимо.
