Нам безперечно пощастило з географією. Хтозна, що з нами було б, якби ми не жили на стику цивілізаційних плит? Чи розглядали б нас ті, хто успішніший, якби не сприймали за форпост своїх інтересів? Чи вважали б за потрібне нам допомагати, якби наш потенційних крах не загрожував їхнім кордонам та стабільності?
Нам безумовно пощастило з противником. Наша значущість для багатьох визначається фігурою країни-агресора. Напевно, багато хто хотів би забути про наше існування, але їм не дає цього зробити Росія. Яка із задоволенням бавиться в Радянський Союз і викликає в Європи та США асоціації з недавнім минулим. Ми «свої», тому що занадто вже «не свій» той, хто нас атакує. Був би агресор нижчий за рангом та з простішою біографією — союзники могли б і відвернутися.
Нам вочевидь пощастило з терпінням партнерів. Важко пояснити інакше ту наполегливість, з якою вони панькаються з українськими елітами. Третє десятиліття поспіль умовляють наших президентів мити руки перед їжею, не їсти з підлоги й чистити зуби перед сном. Просто таки тягар білої людини — з поправкою на двадцять перше століття.
Нам точно пощастило з епохою. Кілька століть тому наша роздробленість, недовіра та байдужість відгукнулися б нам бліцкригом. Масштаби нашої війни не йдуть у порівняння з інтенсивністю баталій двадцятого століття. Хтозна, чи змогли б ми вистояти, якби масштаби вторгнення були співмірні з тим, що довелося пережити фінам вісімдесят років тому?
Країна втретє за останні сто років намагається відвоювати незалежність. І вперше робить це за такої сприятливої кон’юнктури. Наші попередники могли про це тільки мріяти. Та навіть зараз ми не хочемо позбавити себе можливості втратити свій шанс.
Хтозна, яка була б Україна, якби Київ міг нагромаджувати борги перед Москвою? Якби кожен західний транш не супроводжувався райдером західних вимог? Якби донори не були готові з педагогічним терпінням пояснювати українським політикам одні й ті ж таки прописні істини? Про свободу конкуренції, боротьбу з монополіями, прозорі держзакупівлі та чесні кадрові конкурси.
Західній наполегливості варто віддати належне. Не так давно Європа умовляла українського президента випустити з тюрми лідера опозиції. Обіцяла за це Асоціацію з ЄС. Майже вчора — пропонувала антикорупційне законодавство. Й обіцяла як винагороду безвізовий режим. Сьогодні просить реформу судів і пропонує в обмін фінансову допомогу. Іноді здається, що вони дбають про наше майбутнє більше, ніж ми самі.
Безумовно, наші зміни вигідні для наших союзників. Наша стабільність захищає їхні кордони. Наша стійкість оберігає їх від навали біженців. Наша еволюція страхує їх від безконтрольної контрабанди й експорту злочинності. Вони цілком прагматичні у своїх устремліннях. Уся річ в тому, що від їхньої раціональності виграємо й ми.
А втім, старанними учнями нас не назвеш. За кожної зручної нагоди ми скочуємося в рецидиви. Замість колективного інтересу оперуємо особистими. Думаємо не про місце в підручниках, а про рейтинги. Наші обрії планування рідко коли сягають за виборчий цикл. Право первородства легко обмінюється на миску сочевиці.
Історія поставилася до нас поблажливо. Про танкові клини міг би багато розповісти Маннергейм. Про війну на знищення — Голда Меїр. Про змову союзників — Едвард Бенеш. Наша війна не відчувається вже на відстані тридцяти кілометрів від лінії фронту.
Ті, хто за звичкою лає наш час, — просто забувають озиратися.
Ми маємо всі шанси не програти. Всі підстави, щоб вистояти. Достатньо часу, щоб зосередитися. У нас не вийде звинуватити час та обставини. І те, й інше — максимально лояльні до нашої спроби. За мірками двадцятого століття в лотереї, де розігруються можливості, нам вдалося зірвати джек-пот.
І якщо наше майбутнє не збудеться, нам не буде кого в цьому винуватити.
"Дикий Захід Східної Європи". Купити книгу можна за цим посиланням:
https://vivat-book.com.ua/dikiy-zakhid-skhidnoi-vropi.html
А по этой ссылке можно купить русскую версию:
https://vivat-book.com.ua/dikiy-zapad-vostochnoy-evropy.html
