Комендантська година о 16.00
Темно на вулицях, вікна завішені, виють собаки. Десь чутно стрілецьку зброю, десь починаю чути вибухи. Ось від них тремтять вікна та відкриваються погано зачинені двері.
Аптеки зачинені. Магазини теж. В перший же день наступу у найближчі АТБ та інші магазини - натовпи покупців. Я не встигаю купити хліба, думаючи, що його привезуть завтра. А завтра його не привозять. І взагалі нічого не привозять. Допоки в магазинах не залишаються пусті полиці.
Сепари, які тримають магазинчик, потирають долоні - розпродали навіть старе, просрочене. Залежале. По нормальним цінам.
У нас схід, а тому сніг тримається довго. Коли вже в інших містах весна - у нас сніг, темінь, комендантська година і завішені вікна о 16.00
На ранок батько розповідає, що та техніка, що йшла по дорозі поряд, десь о п'ятій-шостій, мала написи Z. То були не наші. Пішли на місто далі.
А потім літаки... І це було найстрашніше...
Сьогодні в Дніпрі таксист запитує:
- ви звідки?
- Харків.
- А-а... А в нас тільки сирени...
А в нас пекло кожної ночі. По мапі повітряних тривог день відносно спокійний. А зараз, коли пишу, в моєму місті приземлились ракети. Це показує мапа. І завтра новини знову розкажуть перш за все регіональні - по Харкову шість ракет... По Харкову чотири ракети... Стільки-то загинули...
А в ньому мільйон людей. Саме зараз. І вони як ті вікінги. Навчились переживати темряву, щоб вранці піти і працювати, підтримувати життя. Висаджувати квіти. Розбирати завали. Вивозити уламки фасадів. Діставати трупи з-під розтрощених будівель. Вікінги. Коли в інших містах літо - у нас досі зима.
Але саме на це місто чекає двіж. Ми такі. Будемо будуватись. Будемо укріплюватись. І будемо жити, на кордоні з хворими істотами. Ще й як жити.
