Звичайний ринок, звичайного прифронтового міста на Донбасі. Приїхали зі списком купити деякі речі, не передбачені речовим атестатом, але такі що добряче покращують фронтовий побут. Пакети для сміття, миючі, таке інше.
Звичайна ятка. Тітонька продає як раз дещо з того, що нам треба і ще овочі. Явно з власного городу. Купуємо, розплачуємося.
"А це просто вам", - каже тітонька і дає пакет з помидорчиками. І щиро посміхається.
Перше бажання було - відмовитися. Шановні, зрозумійте правильно, нам все ж таки зарплатню платять. Ми помидорки собі і купити можемо. Проте... Тітонька була така привітна, що помидорчики ми взяли. "Успіхів вам!", - додала жіночка.
Помидорчики. Що б я не написав про Донбас, обов'язково знайдеться потвора яка заходиться ділити українців на правильних і неправильних - почне просторікувати які на Донбасі всі сепари, як все населення Донбасу чекає на Росію тощо. Сказати що такі просторікування мене бісять - не сказати нічого.
Чекають Росію? А вам розповісти скільки таких осіб ще досі є у Миколаєві, Запоріжжі та Харкові - незважаючі на обстріли? А у Києві? А у Львові? Ватаг так званої "ЛНР" Плотницький виріс не в Луганську, він виріс в українських Чернівцях. Тим не менш.
Мені розповідають про якийсь страшний сепаратистський Донбас, але я бачу Донбас зовсім інший. Той де нас пригощали яблуками у селі біля Маріуполя. Той, де продавчиня з магазину переривала свій обід і бігла нас обслуговувати, бо побачила українських військових. А дядьки на шиномонтажі давали знижки - бо для ЗСУ. Той Донбас де нас щойно пригостили помидорчиками.
А скільки вихідців з Донбасу служать в ЗСУ? Далеко не ходити, мій напарник - дончанин, з Макіївки. Будинок його батьків під окупацією. Головний сержант що був у нас старшим групи, теж дончанин. Тощо й тощо.
Так, я знаю що якась кількість мешканців Донбасу тяжіють до Росії. Але я не те що знаю, я бачу дончан для яких батьківщина - Україна. Які шанують Україну. Які захищають Україну. Донбас - це їхній дім. Це Україна і тому битися за нього треба так само як за Київщину чи Галичину. Бо Україна не апельсин - на шматки не ділиться.
Одна. Єдина. Соборна.
Дорогою думав, що от саме так і можна сформулювати за що я воюю. За от ці помидорчики. За те щоби вважати мешканців Донбасу своїми, а вони аби бачили у нас своїх.
Помидорчики, до речі, виявилися напрочуд смачні. Дякую, тітонько!
