Я бачу, що і досі дуже багато людей не розуміє повністю що відбувається на фронті, та хто вимушений зараз воювати. Розумієте, більшість людей, які зараз воюють, не вибирали собі професію військового. Вони не обирали долю - захист держави зі зброєю в руках. Вони цивільні, дуже мирні люди, яких руzька наволоч примусила взяти в руки зброю і йти воювати. Воювати і гинути. Бо війна без втрат, то тільки в кіно.
Я напишу одну річ, яка може вас шокує, але вона чітко розповість про моє ставлення до ситуації, та про мій внутрішній стан.
Коли ми організовували тренінг, був ряд бюрократичних моментів. Як назвати, щоб не лізти в курси лідерства, як не ламати систему фахової підготовки. Бо є речі фундаментальні, а є речі на час війни. Наш тренінг так і зветься - тренінг командирів піхотних відділень у військовий час. Коли ми хотіли для відбору залучати сержантів, то спілкувалися з представниками сержантського корпусу. Вони люди, які займаються фундаментальними речами. Для контрактників. І в ході спілкування виникло у досвідченного сержанта цілком логічне питання - а от що потім, після вашого тренінгу з вашим сертифікатом? Я перепитав - в сенсі? Ну, от у людини буде сертифікат, та свідоцтво про тренінг. Але вони йому юридично не дають потім ніяких привілей та росту. Просто молодший сержант. А це можна і без тренінгу в умовах військового часу. От що потім він може з цим робити? Як використати?
Відповідь була приблизно така - Якщо у будь кого з тих хто пройшов тренінг з'явиться бажання думати "про потім", це значить що ми це все зробили не дарма. Для того щоб думати про потім, треба вижити. Не просто вижити, а вижити в піхотному порядку. Це значить вижити та перемогти ворога під сотнями артилерійських обстрілів, та в черзі піхотних боїв. Якщо буде "потім", значить що все зроблено з віддачою на 100 і ефективністю на 100. Ми це все зробили, щоб у них було це потім. І так похуй, як воно потім буде з точки зору бюрократі, що аж соромно. Ми хочемо дати знання людям для того, щоб у них та їх підлеглих було "потім".
Ми всі досі не завжди перелаштувалися. В нас війна. В нас йдуть воювати люди, які 6 місяців тому не те що воювати, просто зброю в руках у страшному сні не тримали. А зараз вони екстрено йдуть в окопи. Піхота. Вони йдуть вбивати. І їх ворог хоче вбити. Хоче щоб не було потім. А ми хочемо щоб було. А для цього треба саме зробити з ворогом те що він хоче зробити з тобою. Тільки раніше.
Оце і є мета. В цьому і є сенс. Кожен хто буде мати "потім", це доказ що ми все робили правильно. Бо він не тільки сам вчиться, він буде навчати людей. І зараз ми в тому стані, що війна всіх дожене. І нажаль вона доганяє не тільки морально. Гинуть кращі сини та доньки України.
Ті хто хоча б трохи в курсі, як воно працює в ЗСУ, ті розуміють що це таке, хоча б приблизно запустити таку «тєму», як курси чи тренінги. З нуля. Я може потім колись про це зможу розповісти. Це ж не тому, що не було чим зайнятися. Часу не вистачало критично. Але мотивацією, яка все перебила, особисто для мене були прості речі - втрати серед піхоти з мобілізованих, ТРО та ДФТГ. Люди з мотивацією йшли воювати не знаючи нічого. Це добре потім в історії буде написано, що героїчно голоруч спиняли танки. А в житті то трохи по іншому.
Я правда не знаю, хто з нас побачить перемогу. Те що не всі, це однозначно. Але в нас є маленький шанс зробити так, щоб людей, які побачать перемогу та будуть її виборювати більш фахово, було більше. От і все.
Тому що там буде потім, то не важливо. Головне щоб воно було.
