Субота. Іду собі з Сільпи, попиваючи напій з баночки.
Паралельно мені і трохи праворуч просувається літня пара.
Інтелігентно вдягнутий дідусь хоробро і відважно тягне дві сумки, прискорюючись для полегшення.
За ним трохи не поспіває така ж інтелігентна бабуся. Теж з пакетом.
А сонце, і в мене гарний настрій.
Бабуся, дрібно перебираючи ногами і захекавшись – до діда:
– Та стой ты! Подожди! Сколько можно! Я всю жизнь за тобой бегаю, подождать не можешь!
Я, озирнувшись, до діда:
– Наверное, отец, гарным козаком были, если Ваша бабушка всю жизнь за Вами бегает!
Дідуля придивився, хто до нього звертається. Поставив клунки на землю. Розгублено подивився під ноги.
Потім посміхнувся. Посмішка-радість. Посмішка-спогад. Посмішка кохання. Якось і плечі розправилися у дідуся, і головою повів як молодий кінь!
– Дааааа! Бегала, бегала! Я красавЕц был! Козырный!
Бабуся зі стоном:
– Хто бегал, старый хрен? Я бегала? Да это ты меня после армии значками и формой приманил, под техникумом встречал! Забыл!?
– Не… не забыл…
Дід посміхнувся своєму, минулому. Почекав на бабусю.
І пішли вони удвох з покупками. Потихеньку.
Через декілька метрів вдячно озирнулися на мене.
Обидва, помолодівши, посміхалися.
Своєму коханню.