Свого часу ця жінка закінчила Київський університет, багато років викладала українську мову і літературу, потім працювала в адміністраціях – міській, обласній, знову міській. З деяких пір вона стала щирою українкою, каже, що за українство, за рідну мову треба не просто триматись, а боротись. Десь після третього келишка оцю свою агітацію вона підтримує двома відомими рядками:
Лишь тот достоин жизни и свободы,
Кто каждый день идёт за них на бой.
Так каже Фауст із однойменної трагедії Гете у перекладі Пастернака.
Із того, що вона цитує російське, роблю висновок, що ніхто ще не згадав у її присутності, що є український переклад «Фауста» і що зробив його наш земляк із Кролевця Микола Лукаш. Він працював над ним два десятки років, почав ще в школі. Знав більше двадцяти мов, за «Фауста» отримав від німців премію. Цей його переклад вважається – і таким він і є – неймовірно гарним, а для мене він просто загадково чудовий, як і переклад «Євгенія Онєгіна» Рильським, над яким я плакав від захоплення, коли читав уперше.
Фауст вимовляє ці останні у його житті слова не у зв’язку із національно-визвольною боротьбою або чимось іншим дуже духовним, а у зв’язку із «будовою комунізму», як це називалось у радянські часи – греблі для осушення болота, тобто створення матеріальних умов для кращого життя. Не духовних, а матеріальних умов.
Так! Найвідоміший у світі німецький літературний герой вважав поліпшення добробуту важливішим, ніж навіть можливість розмовляти-співати мовою батьків та бабусі із дідусем. У його уяві на колишньому болоті
Простеляться лани широкополі.
Стада рясні заграють на роздоллі,
Круті горби зведе трудящий люд,
Укриє їх узорами споруд –
І заживе в цім краї, як у раї…
А оті два рядки («Лишь тот достоин…») я вперше почув саме німецькою мовою. Я вчився у своєму селі в семирічці. Із другого класу викладалась російська мова, а із п’ятого – німецька. Німецьку викладала Марфа Мартим’янівна. Жінка серйозна, вимоглива, вона часто напучувала нас цими рядками німецькою, але не казала, звідкіля вони:
Nur der verdient sich Freiheit wie das Leben,
Der täglich sie erobern muß.
Років через п’ять, уже в Казахстані, в степу, у вагончику, я прочитав «Фауста» у перекладі Пастернака. За одну ніч – так він мене захопив. Під ранок дійшов до цих слів: «Лишь тот достоин жизни и свободы…» і зразу згадав Марфу Мартим’янівну із її німецькомовним настановленням.
Після Казахстану я жив у Москві, кілька років працював у такій конторі, де за англійську мову додавали 10 відсотків до зарплати. Моя англійська тоді (як і тепер) була поганенька, але 10 відсотків на дорозі не валялись – пішов складати екзамен.
Екзамен був серйозний, тривав довго, і десь на сороковій хвилині екзаменаторка раптом питає, із якої місцевості в Україні я опинився у Москві. Вона почула український акцент у моїй англійській. Тоді я прислухався до її англійської і кажу (теж англійською, бо така була вимога до тих, хто складав цей екзамен):
– Ба, так у вас теж український акцент!
– Отож, – сказала вона українською.
Бажані 10% стали мої.
=========
Коли нещодавно я почув від колишньої вчительки (не Марфи Мартим’янівни, звичайно, її вже давно немає) оті два рядки російською, то подумав… А якби усі останні 30 років на чолі Росії стояв Ісус Христос, а на чолі України – його кращий посланець (апостол грецькою) Павло або навпаки, і все там і тут було, як у раю, то що саме? Усього уявити не здатен, але одне можу сказати твердо: від українства, від української мови в Україні залишився б на сьогоднішній день хіба що тільки акцент, та й то далеко не у всіх.
Чому б це сталося? Невже це треба пояснювати? Мабуть, треба… Христос із Павлом – це свобода, любов, взаємна поступливість, поблажливість людей. Від часів Богдана саме цього і не вистачало руськості з боку України, щоб завершити опанування нею без війни.
Тепер поЙнятно?!
=========
… Колись, бувало, полюбляв, сидячи із одноплемінниками за столом, особливо у присутності дівчат, удати із себе цнотливу Тетяну Ларіну – і пішов декламувати, доки не зупинять:
Я вам пишу – чи не доволі?
Що можу вам іще сказать?
Тепер я знаю, в вашій волі
Мене презирством покарать.
Та як мене в нещасній долі
Хоч пожаліти ви ладні,
То відгукнетеся мені…
