На початок 2022 року українське керівництво було яким завгодно, тільки не державно-українським на 100 відсотків. Те ж саме треба сказати й про дуже значну частину населення.
На це і був розрахунок Москви.
Чому ж він виявився хибним?
Природа цього керівництва і цієї частини населення не могла змінитись за кілька днів. Чому ж ці дві сили не виступили ні як одна, ні як пара спільниць на користь Москви?
Усі без винятку мої, а також відомі загалу експерти відповідають одним словом: «Злякались».
Кого і чого злякались – це знають навіть ті, хто нічого не знає. Якщо зовсім коротко і цілком відверто, то більшість злякалась меншості. Принаймні, керівна більшість – теж керівної меншості, перш за все – військової.
Моя відповідь дещо інша. Мені її підказує із засвіту не хто інший, як Володимир Ілліч Ленін.
Сила-то була, та не було у неї організації з відповідним штабом, або, якщо вжити і третє іноземне слово, не було певної структури із розгалуженою мережею загонів, здатних стати бойовими за першим же сигналом.
Налагодити «велике крадівництво» змогли напрочуд швидко, а про щось інше не було й думки.
Чому? Та тому, що схильність до Москви ні для кого із її прихильників не була справжньою ідеєю, таким могутнім віровченням, такою релігією, яка б виявилась сильнішою за потребу красти й насолоджуватись життям.
«Ви все зрозуміли?» – запитую я своїх співрозмовників під кінець такого свого патякання. «Все», – кажуть вони. «А я – ні!».
