"Війна - справа досить дорога. Це дійсно так" - Павло Вернівский

Якщо на перший погляд подивитись на структуру видатків бюджету, то десь 60% видатків спрямовані на сектор безпеки і оборони, з яких 975 млрд витрат це витрати на зарплати.

І перше, що необхідно розуміти, ці витрати не зникають у вакуумі. Коли військовий отримує зарплату, то 18% складає податок на доходи фізичних осіб.

Тобто, 973 млрд * 18% = 175 млрд повертається назад в бюджет у вигляді ПДФО. І 75% з цих коштів йдуть в місцеві бюджети, а це 131 млрд додаткових коштів, які отримують місцеві бюджети, бо в країні йде війна. А потім ми спостерігаємо тендери на барабани та новенькі стадіони. І це перший показник неефективності використання коштів.  

Знову ж таки, тут я не звинувачую місцеву владу, бо за рік центральні органи влади не спромоглись розробити законний механізм перерозподілу цих коштів на більш нагальні потреби.

Доречі, як ви розумієте, ПДФО це не єдиний податок, через який дозволяє частину коштів на утримання військовослужбовця повернути назад в бюджет. Є ще ПДВ, акцизи.

Йдемо далі. Якщо подивитись на структуру бюджетних витрат, то вони розподіляються на витрати споживання (зарплати, комунальні послуги) і витрати розвитку (виробничі потужності, техніку)

І в структурі бюджету видатки розвитку складають лише 18% від загальних витрат. Більше того. Переважна частина витрат це витрати на закупівлю військової техніки.

Коли ж я кажу про ефективність використання коштів, то маю на увазі, що мізерна частина коштів йде на розвиток додаткової виробничої діяльності. Для прикладу, Мінстратегпром отримав аж 7 млрд грн на ці цілі. А ті ж самі витрати на військову техніку впливають на виробничу діяльності дуже опосередковано і тільки у випадку купівлі продукції внутрішнього виробництва.

Чому опосередковано? Бо на розширення тих же виробничих потужностей впливає не тільки саме замовлення, а й багато інших факторів, як розуміння потреб держави, необхідність здійснення R&D витрат для задоволення потреб, прогнозованість попиту в довгостроковій перспективі, доступність кредитних ресурсів, забезпеченість сировиною і комплектуючими. І саме по цих причинах, нарощення виробничих потужностей (у виробництві тих же безпілотніків) йде дуже повільно.

Інше, дуже болюче питання, що держава за півтора року війни не спромоглась навіть використати наявні виробничі потужність, як у цивільному, так і секторі ВПК. А все це приводить до того, що на фоні стагнації в секторі цивільної економіки, виробничі підприємства, які могли б бути задіяні для виробництва продукції військового призначення, максимум перебиваються невеликими замовленнями зі сторони волонтерів.

Якщо хтось не розуміє, то я маю на увазі, що гроші можна не просто проїдати, а й інвестувати в розвиток виробництва. І це б створило нову бізнес-діяльність, робочі місця та нові джерела податкових надходжень. Десь так само, як в наведеному вище прикладі з військовим, але з більшим ефектом для економіки.

Єдина проблема, що для розробки такого «бюджету розвитку» необхідна досить складна робота по плануванню видатків, розробці ефективних механізмів або ж інструментів фінансування та контролю витрачених коштів. А «бюджет проїдання» набагато простіший і тому всі роки незалежності в нас обирали саме його.

Інше питання, коли в тебе з’явилось потужне джерело фінансування, то можна ж було б трохи попрацювати і розробити більш ефективний механізм використання цих коштів, які б одночасно дозволили стимулювати виробництво, економічний розвиток і частково закривати потреби ЗСУ. Але ж ні. Кому це потрібно?