Навіть повівся на яскраву вивіску «шаурма» на одному з кіосків вздовж траси.
Шукав, але знайшов лише дбайливо загорнуті в одноразові целофанові пакетики готові лаваші, які власне й пропонуються до продажу під неймінгом шаурми.
«Ви не перший, хто питає, але в нас тут у всіх - тільки така!» - безапеляційно констатувала продавчиня.
Справжньої шаурми тут - нема.
До неї - десь півгодини по трасі.
Так само - як до найближчої перукарні.
Або ж - автоелектрика чи дизеліста.
Хоча щодо дизелістів чи автоелектриків - я налаштований занадто оптимістично.
Насправді, в Запоріжжі на СТОшках черги такі, що іноді машину легше правдами і неправдами доправити куди завгодно. Хоч у Дніпро… або ж взагалі - у Київ. Бо це тупо буде швидше. В рази швидше… навіть, з урахуванням всіх можливих витрат часу на дорогу.
Шиномонтажки - то взагалі окрема історія.
Як справжні стратегічні підприємства, вони переважно працюють цілодобово без огляду на комендантську годину. І лише вночі «розвантажують» всю чергу, яка сформувалася за день.
Попит тут переважає пропозицію в рази.
Бо пропозиції за рядом позицій - тупо немає.
Місцеві - ставлять вздовж дороги мангали, натягують намети і організовують невеличкі напів-стихійні заклади.
З мінімальною «стартовою інвестицією» ти більше нічого, взагалі-то, й не зробиш.
Навіть на кіоск з шаурмою - сьогодні потрібні чималі кошти для старту.
І на перукарню - теж.
Не говорячи вже про шиномонтаж.
Чи СТО.
Ух… я вже промовчу про приватний стоматологічний кабінет.
Але жоден банк на це тут не дасть ні копійки кредиту.
Бо ж всі розуміють - ризики…
І някої спеціальної державної програми для таких прифронтових містечок чи селищ теж не існує.
Бо ж… не на часі…
А тому - піком розвитку місцевого підприємництва так і будть лишатися напівстихійні оази з мангалів та пластикових стільців під старими брендованими парасолями на узбіччі…
До чого це я власне?
Малий бізнес у малих прифронтових містечках на Запоріжжі чи на Донбасі сьогодні, це як загалом весь бізнес, в тому числі - й великий - у прифронтових великих містах.
У Харкові.
Дніпрі.
Кривому Розі.
Миколаєві.
Херсоні.
Самому Запоріжжі.
Ніяких серйозних капітальних вкладень.
Ніяких серйозних перспектив.
Відтік кадрів.
Закритість ринку запозичень.
Відсутність не те, що системної державної підтримки, а навіть - натяку на неї.
Вибачте, але однакове на сьогодні податкове навантаження для одного й того самого бізнесу в Харкові і в Ужгороді - це в цих умовах піздець для бізнесу в Харкові.
Так, це буде не одномоментний раптовий піздець.
Але в довгостроковій перспективі - так, зустрічайте, це - саме він!
Відсутність спеціальних умов кредитування/інвестування для прифронтових регіонів - це теж дорога саме туди - до невблаганного піздеця.
Будь-який позичальник чи інвестор за однакових умов для себе - ніколи не віддасть перевагу відкриттю СТО в Костянтинівці перед відкриттям СТО в Луцьку.
Якщо ризики - незпівставні, а ставки/доходи - однакові, то які можуть бути роздуми?
Тут би, звичайно, мала включитися Держава, але ж де вона???
Я звичайно, вибачаюсь, що почав з шаурми, а завершую економікою, бодай і в максимально спрощеному розумінні.
Але…
Є поширене кліше про «економічний фронт».
Не буду зараз сперечатися із наративами.
Але просто констатую: на сьогодні всі бійці економічного фронту - рівні.
Забудовник в Ужгороді та Харкові.
Ресторатор у Франику та Краматорську.
ФОПік-айтішнік, який виїхав у Барселону та такий же ФОПік-айтішнік, який ще й досі з якихось своїх причин залишився під щоденними обстрілами в Нікополі. 
Це - абсолютно різні приклади.
З різними вихідними даними та перспективами.
І з абсолютно різними шляхами потенційного реагування-регулювання з боку держави.
Але, якщо ніякого реагування не буде - то ми ризикуємо втратити… і забудовника в Харкові… І ресторатора в Краматорську… і ФОПіка в Нікополі.
Я переконаний, що ми за жодних обставин не втратимо ці території.
Але мене лякає, що ми можемо втратити бізнес-перспективу на цих територіях.
Можемо втратити активний клас.
Креативний клас.
Втратити молодь.
Втратити інноваційні та технологічні проекти.
Втратити те, що потребує вкладення значних інтелектуальних та фінансових ресурсів.
Цим би мали опікуватися місцеві адміністрації, але в них на часі - розподіл гуманітарки та місць у системі «Шлях».
Цим би мали опікуватися місцеві ради, але в них на часі - боротьба за освоєння бюджетів на бруківках, дорогах та інших елементах благоустрою.
Цим би мали опікуватися нардепи, але в них на часі - щоденні фотосесії з мавіками та іншими «ніштячками», які купуються за рахунок зборів у пабліках та мережах.
Мали б… але ні.
Можливо вони просто ніколи дуже сильно не хотіли з‘їсти «шавуху», але не мали де її купити…
