Все частіше, коли читаю новини з ОРДЛО чи з російського прикордоння, мене накриває відчай. Відчай приходить разом з розумінням, що війна надовго. Хоча, ні. Розуміння, що війна надовго, було ще у 2014-му році. Та й відчай тоді був ого-го. Через страх назавжди залишитися в окупації, втратити життя, втратити Україну, втратити свою особистість, втратити родину, дітей. Страх й відчай прийшли одразу, з перших триколорадних мітингів у нашому місті-нагадаю місто Свердловськ (Довжанськ) Луганська область. Ми, проукраїнські мешканці Сходу України, усі це відчували:відчай, страх, розуміння, що це все надовго.
Критична більшість раділа «ура, освобождение, заживем по-русски», а мі перебували у ступорі «не буде свободи, буде гетто, будуть доноси, будуть грабувати, вбивати, бузе суцільна безкарність й бандитизм». Ми просто довго – усе життя – жили біля «бандитського «петербургу», це асоціація з фільмом російським, насправді ми жили біля Ростовської області, то в нас так шуткували з цього приводу. То ми бачили, як живе росія й не розуміли отих радощів критичної більшості соплемінців по Донбасу «пожить по-русски». Для нас це були асоціації з рекетом, бандитами, кланами, діаспорами, безкарністю та продажністю судів, влади, корупції та біднощів. Звісно з цього приводу й знань історії випливали й страх, й відчай, й розпач.
Коли я побачила російські танки у своєму місті, чомусь одразу згадала Афганську війну, вірніше окупація Афганістану срсром, то термін війни у мене склався – 10 років.
Ось уже майже 10 років, як я маю статус ВПО, а війна лише набирає сили. У Афганській війни не було першого та другого етапів, тої техніки, дронів, забезпечення окупанта зброєю з інших країн, такого валютно-резервного та людського запасу. Зараз у росії усе це є, більш того, та війна була прихованою, ця відкрита.
Прихована фаза війни «настамнет» перейшла й другу «сво – мы воюем в Украине».
Знаєте, весь цей час, що я писала, препарувала та спостерігала за ОРДЛО, мене не покидала думка, що вони – я маю на увазі росіян – там вчаться. Випробовують різні ступені впливу, пропаганди, керування суспільством. Брехня, фейки, знецінення, знищення культури, введення у норми життя аморальності, абсолютна деградація суспільства, маніпуляції, виведення на поверхню найнижчих потреб людини, радянської людини (заздрощів, ницості, жаги насилля та крові).
Якщо порівнювати окупацію ОРДЛО та нову окупацію 2022-2023 року, це різні, абсолютно різні ситуації, окупації, поведінка росіян. Тому мені так хочеться, щоб були звільнені усі ново окуповані території й саме тому мені байдуже, що буде з ОРДЛО, бо ж знання, це страшна, руйнуюча сила. А про ОРДЛО я знаю усе. Але це наша земля. Наша! Тому вона буде звільнена. Як, ким, коли, це не важливо. Важливо, що територія України має бути вільною від окупантів. Зі своїми гнидами ми розберемося пізніше.
Але, дивлячись на те, що відбувається в ОРДЛО та російському прикордонні, мене знову накриває відчай. Чи зможемо ми повернути ці землі. Людей ні, це вже факт, а землі?
Ні, мені не важливо, туди повернутися. Навіть, як ця земля буде звільнена, я не повернуся до рідного колись міста, в мене відсутня ностальгія. Я не жалкую за хатою, тільки за домашньою бібліотекою, але вона вже знищена. Я б хотіла побачити степи, але не важливо, мого міста чи просто степи Донбасу. Мої діти теж гостро реагують на питання чи не тягне додому, чи повернемося. Ні, не тягне. Ні, не повернемося. Ні за які гроші. Це місто зрадило нас. Ця земля спаскуджена колаборантами та окупантами. Діти зросли українками, соціалізувалися, більшість їх друзів та колег навіть не здогадуються, що вони східняки, бо мова, бо культура, бо виховання.
Але, є щось таке, що болить. Увесь час окупації болить скажено й ти кожен день дивишся на карту фронту в надії, що блакитно – жовтим прапорам трошки ближче до твоєї хати. Я думаю, що скоріш за все, це відчуття в потребі сатисфакції. Щоб далі жити знаючи, що усі зрадники та окупанти покарані й твоя земля дихає свободою.
Чи зможу я відчути полегшення? Чи зможу я виплакати сльози побачивши повідомлення, що моє місто звільнено? Чи доживу? – я не знаю відповіді на ці питання. Я просто вірю в ЗСУ та нашу країну. От й усе. А новини, новини з ОРДЛО та прикордоння жахають, бо ж ворог там планує своє життя. Ворог впевнено заселяє наші міста, знищивши місцеве населення чи виселивши його. Хтось, як я, виїхав в Україну, хтось повірив красивому життю на росії й поїхав туди, хтось, використав свій шанс, наданий Європою у 2022 році (на жаль такого шансу не було у ВПО у 2014-му) й виїхав по різним країнам світу (так, з ОРДЛО теж виїхали біженці), хтось загинув, когось вбили, хтось помер від хвороб та віку. ОРДЛО спустошене, але це спустошене ОРДЛО заселяють вихідці з росії: буряти, башкири, руські й, як кажуть на росії «багатонаціональні руські», це дагестанці, чеченки, інгуші, осетини.
ОРДЛО використала росія, забравши його ресурси. Мобілізацією, просто перемолола байдужістю.
Знаєте, якщо подивитися на ОРДЛО, це б було й з усією Україною, допусти ми окупацію. Вони б просто отримали наш ресурс й перемоловши його, знищили б українців, як завжди це робили й тих, хто «какаяразница» й «ми поза політикою» просто погнали б на фронт, завойовувати Польщу, країни Балтії й далі, далі, далі. Саме це робить росія в ОРДЛО. На війну забирають чоловіків, вже й жінок, дітей зі школи готують померти за росію.
Прораховуючи окупацію ОРДЛО та України, росія в першу чергу рахувала наші ресурси, які може отримати та використати.
Сарана, кляті мародери, які все життя прожили у гною бідності й нічого не зробили, щоб розвиватися та жити краще, мріють пожити за рахунок інших, тобто нас, вкравши, забравши себе те, що ми заробили своїми руками.
«Кто разрешил вам так жить?» – пам’ятаєте? Якщо передивитися фото російських здохликів, це здебільшого вихідці з глухомані російської, де гнилі ізби, які ще будували при царю Миколі. Для їх дружин здохлий на війні чоловік, це шанс пожити для себе на виплати.
На війну з нами росія кидає найбідніші, найдеградованіші ресурси. А ми втрачаємо найкращих. У цій війні росіянам немає чого втрачати, бо їх життя нікчемне, пропите, просцяне у дерев’яних бараках якогось ніжнежопінська. Єдине на що вони розраховують, це на мародерство. Вони називають це не злочин, а «брать свое, это же трофей». Для них норма вбити й взяти з вбитого щось, це трофей, це гордість для родини.
Тим їх й манять на війну. Йди, пий, колися, вживай солі, ґвалтуй, вбивай, катуй, грабуй, ти герой. Війна це рай для пересічного росіянина, бо саме на війні він реалізує свої потреби.
Для держави росія, війна це шанс позбавитися критичної більшості люмпену, а ще, перекласти на терези реагування суспільства військові теми та супротив умовному ворогу Україні та НАТО, бо ж на іншій частині терезів лежать питання, чому країна-бензоколонка живе, як третьосортний клозет. А ще, для росії війна це ресурс, ресурс який вони отримають від окупованої України.
Вони це вже не приховують. Це ось знову до того, як міняється війна та її фази. Від «настамнет» до «мы там есть, мы используем все ресурсы территории, которую оккупировали».
Тому новини про те, як росія вживається, вбудовується, вгризається в окуповані території вганяє у відчай.
На Ростовщині обговорюють таку новину – між Ростовом та Кримом почали будувати нову залізницю, яка пройде зокрема через Донецьку та Запорізьку області.
Процитую: «Це вже другий проект, будівництво якого вже розпочато з боку Донецька. Це залізниця, яка проходитиме від Якимівки до Ростова через Бердянськ та Маріуполь. Цей проект уже розпочато. Залізничний вузол, з якого піде будівництво таким чином, щоб ми змогли убезпечити рух залізничного транспорту від обстрілів», – повідомив голова Запорізької області Євген Балицький. Нова залізнична дорога покращить вивіз зерна, залізняку, брухту та вугілля, а також пасажирські перевезення».
Звісно мова йде про окуповані росією частини Донецької та Запорізької областей. Звісно «голова» це колаборант-зрадник.
Звісно це дорога для покращення забезпечення військ окупанта.
Боляче від цього. Як й боляче читати «дорога покращить вивіз зерна, залізняку, брухту та вугілля, а також пасажирські перевезення». Вивіз. Не ввезення, не покращення життя людей, а саме для вивезення.
Кляті мародери. Як от писати ці болючі тексти, щоб толерантно, щоб «тижеписменниця», то маєш тримати рівень, а тобі болить так, що руки вистукують по клавіатурі одні прокльони? Кляті мародери.
В ОРДЛО та на ново окупованих територіях все більше й більше людей, які приїхали туди жити з росії. Якось треба написати про це, що веде людей з «богатой и процветающей россии» в ОРДЛО та на ново окуповані території, де ще не осів порох та досі пахне тліном від померлих та вбитих. Але їх там до біса багато. Є такі міста в ОРДЛО, що склад понаїхавших перебільшує склад місцевого населення. Навіть ординці називають себе «бурятська народна республіка» та «башкирська народна республіка», бо бурятів та башкирів в ОРДЛО вже більше, ніж місцевого населення.
Дуже цікаво зреагували мешканці Ростовщині на ці новобудови.
Що здивувало та порадувало, так це те, що на Ростовщині люди – а вони, як прикордоння, бачать більше ніж мешканці глибинки та центру росії – не вірять у те, що росія на окупованих нею територіях надовго. Тому вони не розуміють сенсу такого інвестування коштів платників податків. Здебільшого мешканці російського прикордоння називають усі окуповані росією території України, українськими та не мають сумніву в тому, що Україна поверне свої території. Здебільшого людей дратує те, що вкладають кудись, а не в саму росію. Здивувало росіян й те, що ресурси планується вивозити «из бедной, нищей Украины», а не ввозити й допомагати.
«Это и есть цели нашего сво, вывезти и награбить зерно и металл» – це особливо здивувало. Що ж, схоже росіяни починають прозрівати. Нагадаю, це ніяк не змінить хід війни та не вплине на нього. Це не може давати ні надії, ні емпатії. Просто спостереження. Не більше.
А ми, ми поки що можемо лише фіксувати цей злочин, показати світу факт відкритого мародерства, та далі робити свою справу, підтримувати наших Героїв, вірити у наших титанів з ЗСУ, допомагати будь якою підтримкою, коштами, словами подяки, смаколиками, й головне, непохитною вірою та безмежною вдячністю.
Але інколи, інколи накриває. Бо цей біль, як би ти його не ховала, він все одно спливає, спогадами, запахами, думками. Усі ми люди. Й коли я у стані «без надії сподіваюся», я згадую свої відчуття 2014-року, коли серед зради й попелу, серед відчаю й страху, я яскраво бачила лише одна: Все буде Україна! Це гасло зі мною з 2014-го й воно веде мене по життю. А мародери ще отримають своє покарання. Бо наразі їх злочини бачить світ, а це означає, що за Україну буде битися багато світлих людей.
