Про роботу інструктора з БПЛА писати важко. У нашій роботі багато про що не можна розповідати. Але тут випадок особливий.
Фронт потребує пілотів. Інструктор пілотів навчає. Уже у цьому закладений конфлікт. Бо фронт потребує пілотів швидко. Звісно, пілот має бути всебічно навчений, має читати мапу, літати в умовах роботи засобів радіоелектронної боротьби – тобто без GPS, коли з апаратом постійно обривається зв’язок, і коли в керування БПЛА втручаються зовні. Пілот має уміти розвідувати і корегувати. Пілот має знаходити вихід у складних ситуаціях. Все це треба. І треба дуже швидко.
Коротше. Терміни підготовки – кусючі. Трохи вилетів з графіка – і вже не встигаєш. А повторюю, фронт потребує пілотів швидко. Практично на позавчора. Така реальність.
Бо якщо бригада не має вчасно пілота-розвідника – вона напівсліпа. Вона не знає, що робиться перед нею. Якщо нема кому корегувати вогонь – буде перерозхід боєприпасів, або ще гірше – стрільба у «молоко». А ще буде багато хлопців і дівчат на щиті – цього можна і треба уникнути. Вже повірте, цей фактор для інструктора надвагомий. Я не для того в інструкторах заморююся в рази більше ніж на фронті і за ЗП трохи більшу ніж у солдата роти охорони, аби просто номер відбувати. З бригади Чорних запорожців мене відпускати дуже не хотіли – і це визнання.
І от знаєте, що найбільше вибиває з колії? Не технічні негаразди. Не організаційні питання. Не навіть завантаженість, коли з якихось причин напарника забирають на іншу підготовку, де взагалі горить. Найбільш вкурвлюють ситуації, коли ти от все розпланував, передбачив, врахував, але… Втручаються обставини, яких не оминути.
Одна з них – повітряна тривога. В разі оголошення я зобов’язаний посадити апарат і відправити курсантів в укриття, або розосередити по території – чим ширше тим краще. Очевидно, на цей період заняття призупиняються, максимум що я можу це наказати вивчати теоретичні матеріали. Але таке може тривати годинами і тривоги можуть в процесі навчання з’їсти до чверті часу підготовки.
Але з тривогами, зрозуміло, тут принаймні можна повернутися на схід і гучно висловлювати на адресу окупантів все що ти про них думаєш – водночас ще й потішити себе думками як підготовлені тобою пілоти розрахуються з ворогами за твої нерви і недосип. Але є речі на які ображатися просто нема на кого.
Бо, ну от як ображатися на саму природу?
Ситуація така. Тобі до сказу треба навчити курсантів орієнтуватися по мапі, звіряючи зображення з камери БПЛА із зображенням на електронній мапі «Кропива». Тобі треба. Але хмарність – трохи вища за 200 м. Тобто підняти БПЛА вище – буде екран у «молоці». Для апарата який в принципі не літає нижче 350 м. (бо стає мішенню)літати на 200 м це приблизно те саме, як якщо ви дивитиметеся кіно тримаючи обличчя в півметрі від екрану телевізора. Ніби є зображення – але якось не те. Загубитися на місцевості в таких умовах – легше легкого.
Але от – радість! Ясна сонячна погода. Радісно ми піднімаємо в небо безпілотник, і… І на висоті вище тих самих 200 м витер виявляється таким, що літати просто неможливо. Або апарат не долетить – або зламається від навантажень.
Тобто, розумієте? Я маю навчити пілотів управляти технікою на робочих висотах, але не дає мені цього зробити сама матінка-природа. А час іде. Фронт потребує пілотів. Війна – не зачекає. Та й чого чекати – завершення зими? Коли з весною прийдуть весняні проблеми? Що робити?
Отут і починається мистецтво інструктора. Знаходиш як навчати людей в таких умовах, але для фронту. Крутишс, знаходиш рішення, вкладаєшся в час. Силишся видати якомога більше у стислий час. І це не тільки я. Це всі інструктори на всіх підготовках – кожен на своїй. На своїй техніці.
Бо фронт потребує пілотів. Бо не ми почали війну – але ми її мусимо закінчити. Навіть якщо на перешкоді сама природа.
