Один із батьків-засновників Європейського союзу, Альчіде де Гаспері (прем’єр-міністр Італії після WWII, на світлині поруч із Черчиллем) був переконаний, що майбутнє об’єднання не замінить окремі країни як такі, натомість дозволить їм доповнювати (!) одна одну. Гаспері, Шуман і Аденауер сприймали наднаціональність структур ЄС, як запобіжник - жодне національне его більше не мало мати права на мову сили. Усі нації мають єднати прагнення спільно заможнішати і цінності європейської цивілізації.
Зі швидкою будовою наднаціональних структур задум «не замінити країни… дозволити доповнювати одна одну» почав губитися. Вже в 60-х Париж став намагатися обмежити наднаціональний вплив. Франція категорично відкидала вступ до Євроспільноти Британії і мала окремий погляд на НАТО. Ідея «національне его не матиме права на шантаж» довго не прожила. Перші ластівки втрати балансу (цієї фундаментальної чесноти консерваторів – «не вдавайся до крайнощів») вже тоді мали показати – ігнорування національного принесе проблеми для союзу, так само, як і потурання національним шантажам і демаршам.
Але бажання творення «федерації Європи» було настільки спокусливе, що в 1996 році Гельмут Коль наполягав - "національна держава не здатна вирішити великі проблеми XXI століття". Канцлер Німеччини був впевнений - розмивання національних держав в одне велике й цілісне політичне об’єднання для Європи є питанням війни і миру.
Через 25 років ЄС наступить на двоє грабель одночасно: наднаціональні структури союзу стануть надто неповороткими і бюрократизованими – це не дозволить Брюсселю блискавично і жорстко реагувати на виклики (і поставить під сумнів доречність аж такої наднаціональності), а з іншого боку ідеалістична (чи популістична?) одноголосність раптом дозволить окремим державам вдаватися до прямого шантажу усієї спільноти. Дві стартові ідеї засновників припинили працювати.
Де тонко, там рветься – вадами спільноти, що її задумали та створили помірковані праві (ліберал-консерватори і християнські демократи), скористалися «нові праві». Популісти реальні біди множили на 100 і зробили страшилками для «простих людей», а потім озвучили токсичні рецепти лікування (які лікуванням не є).
Так Європа потрапила в цілу низку популістичних пасток, виходу з яких вона зараз не має.
Повоєнний дефіцит робочих рук дав зелене світло міграції, але наплив шукачів кращої долі не супроводжувався вимогами триматися європейських правил співіснування. В результаті - неасиміляція навіть в третьому поколінні, запрограмована криза мігрантів і практично неконтрольована самосегрегація.
Беззастережна гонитва за «ліберальними правами» і мультикультуралізмом породила (світова біда насправді) глобальні маніпуляції і репресивну толерантність – це коли єдино правильно точкою зору є лівацька, а права позиція має бути знищена в будь-який спосіб. Це при тому, що помірковані праві, як правило, лишались при владі. Австрійський марксист Герберт Маркузе таки влучно хакнув капіталістичний світ по обидва боки Атлантики.
Втрата Європою своєї християнськості (церква перестала встигати за динамікою суспільства) дала не атеїстичність, а… ісламізацію (завдяки мігрантам). Таки святе місце пустим не буває.
Зміна економічної картини Старого Світу зменшила вагу і привабливості праці селянина, але замість капіталістичних інструментів реагування, Європа вдалася до соціалістично-дотаційного наркотику. В результаті – запрограмовані кризи, протести і шантажі фермерів із вилитим молоком і купами навозу на Єлісейських полях, або ж польські демарші проти українського збіжжя.
Тривале в часі підважування ролі і значущості національної держави дозволило пройдисвітам від «нових правих» розігрувати найдешевші карти національних гордостей.
Ясна річ, режисером, або ж підкидачем хмизу, навколо усіх бід є Москва.
Виглядає апокаліптично. І саме в такі темні часи українці дозріли до прочитання ідей де Гаспері, Шумана і Аденауера... або ж того, що від них лишилося. Чи значить це, що ми пнемося не в той час, і не в ті двері?
Навпаки. Є припущення, що:
- наше ідеалістичне сприйняття європейської спільноти (чого вже давно нема у самих європейців – розгубили стартові ідеї)… - наше бажання насолодитися справжньою європейською ідентичністю (що перестала бути цінністю для самих європейців)…
- наша готовність битися за «садок вишневий коло хати» ( коли тривале сите і спокійне життя під парасолькою США розніжило і шляхту, і ландскнехтів, і мушкетерів)…
- наше бажання «нарешті жити по людські» переважно завдяки своїм рукам (а не покладаючись на мігрантів з Алжиру, Пакистану чи Сирії – ми самі собі вже мігранти)…
- наша вирваність із мультикультуралістичних кліше (пострадянська територія не була мішенню цієї пропаганд атаки)…
А значить «ми» стукаємо в двері Європи в тому стані і настрої, в якому це робили повоєнні нації розваленого континенту?
Можливо, в нас досі зберігаються стартові установки, котрі розгубили в Євросоюзі за 80 років? Тоді ін’єкція Україною стане потрібними ліками для спільноти? І тоді «самознищення Європи», про котре пише Дуглас Мюррей, стане лише версією реальності, котру вдасться уникнути?
