Спілкуюсь із швейцарським французом, живе в нас ще з додовбонутих часів, бізнесмен.
Розповідає, що такої країни, як наша, такої землі і потенціалу, досі не використаного і крихітної частини, немає ніде у світі.
Каже, що люди, котрі народжені в Україні і які не розуміють цього - нещасні люди.
Люди, яким пощастило мати українське коріння і котрі не ідентифікували себе з цією великою нацією - нещасні люди.
Люди, котрі не готові, як у славні, покласти і душу, і тіло за це право - залишатись собою, обраним всесвітом народились тут, заражені чимось, що, найвірогідніше, передається не лише статевим, а й повітряно-крапельним, і його приносить зі Сходу...
Чоловік не обирає епітети до тих, хто, "купуючи бронь, нажирає морди в ресторанах, гигочучи п'яними голосами до ранку", він ніколи не тисне їм руку.
Він не був в Україні лише 2 місяці з початку повномасштабного - їздив "втрясти документи, щоб, у випадку чого, в дітей не було питань і проблем". Решту часу він був тут.
Він добре знає, що відбувається у владі.
Від добре знає розмір корупції, од якого "аж в голові паморочиться: можна все, просто тримай перелік послуг і ціни".
Він добре знає особливості українського націоналізму і вважає, що це "найпрекрасніша свідомість у світі, з якою оті традиції, про котрі ґелґоче Європа і так званий Захід, найкраще і проявляються, і зберігаються, бо Захід давно вже почав хворіти на щось, що не має назви, але симптоми лякають, і це так далеко од традицій, що і обрисів не видно..."
А ще він сказав, що всі ці роздуми, почуття і бачення в нього виникли через кілька років його переїзду сюди.
До цього метою був успєшний успєх, діти в вищих школах, туризм.
А потім до всього додалося щось, що переконує його, щодня, що якщо його успєшний успєх і високі стандарти роблять з нього лише хорошу статистику поміж людей із середнім доходом, а не особистість (поміж тих, кому байдуже, які в тебе стоять унітази, аби чисті і просто були, але їхній респект для тебе значить більше, ніж якби похвалив сам Джобс), то в домі "повна чаша" стає так порожньо, що хочеться бігти з нього.
І він "оббігав" всю Україну, од Криму до Карпат. "Поназначав" скрізь "своїх місць", і вважає себе невід'ємною частиною цієї країни. А ще заздрить народженим тут, бо лише вони можуть відчути, що таке бути українцем.
Шкода, що не всі хочуть то відчути.
Я б хотіла, щоб кожен, хто себе не ідентифікувати з цією землею, країною, мовою, світоглядом, йшов туди, де ким себе відчуває - жодних на них нарікань.
Але без права повернення його і ще 3-х поколінь од нього.
Я б хотіла, щоб наша плата на нашу свободу була платою за НАШУ свободу, а не всього того абортаріуму, в "багажнику".
А до нас приходили ті, як та дівчина, англійка, з Лондону, що оспівує країну в інстаграмі.
Як той юнак з Японії, що розповідає про Україну японцям, і як той старий японець-бізнесмен, що продав свій бізнес, збудував їдальню в Харкові і годує нужденних.
Як ті військові, з Америки, Канади, Австралії і інших країн, котрі прийшли повоювати, а вирішили переїхати назавжди до нас.
Як та норвезька військова, що вийшла заміж за нашого воїна, і великим буквами писала про любов до свого чоловіка, цієї країни і цієї землі.
Як ті білоруси, грузини, осетини, що гинуть на фронті, захищаючи нас од нечистої сили.
Як чоловік з Великої Британії, котрий покинув родину і поїхав на нашу війну, медиком. Надивившись цього пекла, записав відео звернення до Заходу, в котрому він, не стримуючи сліз і не підбираючи слів, вимагав дати нам зброю, і вимагав не бути ницими і безхребетними.
Я б хотіла, щоб.... але цe не допишу.
Терабайти думок тому....
Xenka Hurniak