Іван Степанович – так хазяїна по паспорту, а жильці звертаються до нього: «Мужик», – це з першого дня і не цікавлячись, як він до цього ставиться. Жильців у нього семеро – шестеро рядових і один старший солдат. За три кілометри звідси їхня частина, туди і назад вони щодня їздять на двох легковиках.
Мужик має з кожного тисячу гривень на місяць. В будинку три кімнати, кухня і навіть городський нужник з душем. Ще один нужник, сільський, є у дворі біля літньої кухні, у яку переселився хазяїн, коли запахло дурним заробітком. Дурним цей заробіток називає його сусід, теж немолодий одинак. Він пустив до себе таких же жильців з умовою, що платити вони будуть тільки за газ і електрику. По паспорту він Михайло Сергійович, так його і кличуть всі жильці – і ті, що у нього, і ті, що у сусіда. Один – Мужик і не інакше, інший – Михайло Сергійович. Мужик, мабуть, розуміє, що означає оця різниця – може тому він завжди похмурий і майже відверто втішається не зовсім звичайною умовою, на якій здав хату.
У світлиці на покуті у нього висить великий портрет Дзержинського. Не всі бійці знали, хто це такий, і Мужик дуже поважно їм повідомив, що це батько КҐБ, перший чекіст в історії, призначений самим Леніним зразу після перемоги більшовиків. Мужик каже не «КДБ» – тобто Комітет державної безпеки, а по-російському: «Комитет государственной безопасности». Не було зайвим для деяких і його повідомлення, хто такий Ленін і більшовики, а також звідкіля взялось слово «чекісти».
Під портретом Дзержинського їм зразу впало в очі шкіряне, дуже важке навіть на вигляд пальто з голубими майорськими погонами. Мужик пояснив їм, що цей колір був відзнакою органів безпеки – або просто органів, як вони називались в народі. Вважалось, додав, що майор-чекіст дорівнює звичайному армійському полковнику. Що це пальто належало йому, а він і був той самий майор-полковник, Мужик не сказав, але це було зрозуміло.
Голубими були тільки дві смужки на кожному погоні, але і в «органах», і «в народі» казали не «голубі смужки», а «голубі погони».
Ліворуч від Дзержинського висить портрет Сталіна, праворуч – Мао Цзедуна. Хто вони такі, жильцям теж було про всяк випадок повідомлено. Не чіпати ні Дзержинського з тими вождями, ні шкірянку і було тою умовою, на якій бійці отримали цей притулок.
Старший солдат Шольц, українець з німецьким прізвищем невідомого походження, людина з вищою освітою, зразу запідозрив, що майорські погони, а можливо і саму шкірянку Мужик присвоїв собі сам після відставки, котра трапилась ще до їхнього народження, а насправді він був скоріше за все якимось старшиною, тобто по-армійському лейтенантом.
– Ви, – кажу Шольцу і його товаришам, – люди військові. Ви практично на лінії зіткнення з ворогом. За неписаними правилами всіх воєн, і вже напевне за поняттями оцього майора, ви могли б зайняти його хату… ну, не дуже допитуючись у власника, як він до цього поставився б. Ви могли б викинути на сміття оці його реліквії, і він хіба що заскреготів би зубами. Ви могли це зробити так, що він був би вам навіть вдячний, що обійшлось так, а не гірше. А ви прийняли його умову і ще даєте йому по тисячі гривень. Як вас розуміти?
– Ви ж самі знаєте відповідь, – сказав Шольц. – В армії є різні люди, але в цілому ми ж армія, і цим все сказано. А Мужик? Що нам цей Мужик? Стара людина. Життя, вважай, позаду. Те, що відбувається навколо нього вже років сорок, мучить його, як страшна хвороба. Хай ця хвороба його і доконає. Навіщо ще й нам втручатися в його долю?
– А потім ще мати справу з начальством, – сказав один солдат. – Досить того, що він для нас Мужик, і ми так величаємо його щохвилини. «Мужик, скажи нам, як оте…» «Мужик, поясни нам, як оте у тебе вмикається» чи вимикається. «Слухай, Мужик, сьогодні повернемось пізно, ти ворота не зачиняй».
– На ти?
– Так. Мужик і на ти. Це все, що ми можемо собі дозволити, щоб не мати справи з начальством.
– Чому ж він вас не проганяє?
– Жадібний і боїться.
– Жадібний – це зрозуміло, – сказав я. – А щодо боїться я не впевнений. Якби боявся, він би заховав і оцю шкірянку, і Дзержинського з Леніним і Мао, а він зухвало тримає їх перед вашими очами, та ще й умову поставив нічого не чіпати. Сміливий мужик, треба віддати йому належне.
– Згоден, – сказав Шольц. – Сміливий і не дурний. Розуміє, що ми все ж таки не з його чекістів, знущатися над ним не будемо.
Зі мною Мужик розмовляти відмовився.
– Маю право не відповідати на ваші запитання, – сказав він так солідно, як, мабуть, давно нікому.
– Навіть про те, в якому званні служили?
– Про що завгодно. Маю право.
Сухенький, від нього ніби чувся тріск люті. І дуже низенький. Звичайно, в роки служби був вищий, але явно не настільки, щоб носити на собі оте пальто. Воно б волочилося по землі. Не вірогідно, а точно у когось його виміняв або купив, причому вже після служби – і не зразу, а через багато років, коли такі речі стали виносити на базари.
