"Конфлікт" в Курській області дає росіянам унікальний шанс: побачити, так сказати, "воочію" частину того, що вони принесли в Україну. Я кажу про частину, бо ж навідміну від їх армії, зараз до них прийшов інший рівень військових - ті не за унітазами прийшли в Курську область. Не за собачими будками. Не гвалтувати жінок та дітей. Цього "добра", на жаль, курчани не побачать.
Смерті - "нормальні", якщо вони в Україні. Але якщо вони на росії - їх це чомусь лякає. Руїни нехай будуть тільки в Україні, а на росії - "а нас за что??" Спалені автівки обабіч доріг, звуки вибухів, трупи на вулицях - вони спокійно сприймали новини з України, як наче ми народилися для того, щоб отримати війну, ми таке "сміття", яке не шкода. Росіяни ж - вища раса? Захищені? Безкарні?
Згадала, як з початком бомбардувань потік автівок на захід звідси, зі сходу, складався з основних трьох напрямків: Харків їхав. Частина Дніпра їхала. Потім в одному з волонтерських пунктів я почула: заждіть, ось зараз ще Запоріжжя сюди їде. Там росіяни зайняли атомну електростанцію.
І все. Дороги "стали". Холодно. Бензину немає. Діти. Перелякані очі. Кинуті автівки, бо не їдуть, а тікати треба. Серцеві напади - хтось лежить, і його "відкачують". Метр їдеш - півгодини стоїш. Бо людей багато. Страху багато. Вдома бомблять. Попереду невідомість. Хтось так поспішає втекти, що визджає на зустрічну, і тут же гине. Десь на Хмельниччині доєднався потік з Києва...
Зараз я думаю - чому тільки ми мусили це пережити? Чому тільки ми, а не ті, хто це розпочав? Чому тільки наші люди сивіють від горя, від втрати? Що це за маячня, коли ось тут - пекло, а там, взяти хоча би Курщину - "мы поддєрживаєм СВО"?
"Путін памагі", - кричать.
"Жертви".
Але насправді, це ще не справедливість. І далеко не паритет у рівні пережитого. Я щиро сподіваюся, що для них все найцікавіше ще попереду.
А ми - а що ми?
Ми вже давно втомилися боятись.
