"Як відкрити очі світу: рабські ринки росії, страшне сьогодення" - Олена Степова

"Як відкрити очі світу: рабські ринки росії, страшне сьогодення" - Олена Степова

Історія про яку я писала у блозі ІС 29 серпня 2024 року, неочікувана отримала продовження.

Спочатку нагадаю, хто не читав:

У Ростовській області, Батайськ, посеред міста з машини викинули людину, яка була у страшному фізичному стані, виснажена, не рухалася, була дуже худа, знесилена. Ця людина помирала під деревом 4 дні й ніхто з містян не надав йому допомоги. Людина померла.

Звісно, це характеризує росіян, показує їх аморальність, байдужість. Звісно це страшно та гидко. Й, звісно,  на цьому можна було б поставити крапку, бо таких випадків в ОРДЛО та на росії купа,  як би не одне «але».

У  соцмережах Ростовщини  люди почали обговорювати цю ситуацію й, звісно ж, почалися ахі-охі, як можна було проходити повз «ми ж усі люди» й все таке емпатичне.

О, росіяни люблять бути емпатами та моральними, правда трошки запізно, коли вже покійним та емпатія до одного місця. Але ж треба посвічувати, себе показати. То усі «герої»-«рятувальники» заднім числом.

Але з’явилося дещо цікаве у обговорені. Людина написала, мовляв, не розуміє, чого усі так збудилися, бо це звичайний раб з рабського будинку чи ями, відпрацьований матеріал, який вивезли помирати.

Й суспільство видихнуло, – по типу «окей, раз раб, дійсно, чого це ми» у обговорюванні поставили крапку.

Я вже писала, що я емпат, мені важко усе це писати, відчувати, то інколи от читаєш таке, розумієш, що це росіяни, то маєш зрештою почуватися «помер максім, то й хрін із ним», але чомусь відчуваєш, як світ зупиняється, та отримуєш такий удар, немов врізалася в стіну.

Можливо, тому, що ти людина й тобі важко розуміти світ істот.

Тому я вирішила ще раз написати про цей випадок, бо, ось на війні, ми обговорюємо усе: військо полонених, обстріли, руйнування, екологію, мародерство, психологічні зміни у суспільстві, доноси, катування, зростання криміналу та інше, але зрештою, є теми, які залишаються поза увагою світових та й українських ЗМІ.

Одна з цих тем: існування на росії ринків рабів, работоргівля, викрадення людей заради продажу у рабство, використання рабів, продаж військовополонених у рабство.

Про це майже ніхто не пише. Я моніторю цю тему, тому час від часу я до неї повертаюся.

Бо війна, це й використання ресурсу супротивника, тому на росії з більшою силою запрацювали ринки рабів.

Перші раби пішли до росії одразу після утворення «республіки».

Я писала про це.

Це було легко робити мешканцям прикордоння, бо вони усе життя знали про існування ринків рабів на росії.

Так як з «освобождением» Донбасу туди прийшли безробіття, безгрошиння, то люди стали шукати заробіток.

ЗМІ та соцмережі ОРДЛО заповнили оголошення про роботу на росії, особливо на сільськогосподарські роботи.

У 2014 – 2016 році зникали цілими родинами. Поїхали на збір яблук, мандарин, овочів до росії чи абхазії й зникли.

Шукали зниклих й по оголошенням, й подавали заяви у «поліцію» «лнр» чи «днр» та навіть до поліції росії, але ніхто нікого так й не знайшов.

Потім на деякий час ця тема зникла з соцмереж ОРДЛО, бо люди просто перестали реагувати на оголошення про роботу та присвятили себе вибору життя, бо в ОРДЛО почалася хвиля переселення. Люди зрозуміли, що «цей дощ надовго» й почали вибирати сторону. Одні виїжджали в Україну, другі на росію, треті у Європу, четверті залишалися, бо мали стабільну роботу та життя.

Потім «гарна робота» прийшла в ОРДЛО сама, це мобілізація та високі виплати за участь у війні, то работоргівцям залишилися лише ті, хто сам їхав у їх руки, чи ті, хто шукав куди продати родичів чи заради помсти вкрасти у сусідів та продати у рабство дитину.

Продаж та викрадення людей в ОРДЛО це не стільки заробіток, скільки помста та зведення стосунків, як й донос та обмовлення.

Мисливці на рабів переключилися на своїх громадян – так, я забула написати, що на росії полювання на людей, це повсякденне життя – та переселенців з ОРДЛО, які нічого не тямили у житті російських реаліях та абсолютно у всьому довіряли росіянам.

Про існування на росії ринків рабів, я чула ще задовго до війни. Більше того, ця тема була в українському прикордонні, я маю на увазі Луганщину, ще з часів срср.

Вже тоді у місті пропадали люди й ширилися чутки (соцмереж же не було) що людей викрадають, що продати у рабство у Краснодарській край чи на Ставропілля.

Під час «буремних» 90-тих, відбувся пік работоргівлі, й на Луганщині ця тема знову стала актуальна, бо «продать в рабство» це було покарання, залякування до тих, хто відмовляв «крыше».

У цьому бізнесі були задіяні й міліція, й прикордонники, й навіть лікарі. Бо незайманих дівчаток підшукували саме на оглядах у лікарні.

Звісно з обох боків. Як не ганебно б це звучало, але, що було, то було, я не буду в цьому питанні дотримуватися внутрішнього цензу «про ворогів все, про своїх нічого».

«Кришували» на Луганщині наркобізнес, контрабанду та продаж людей , ті, кому люди довіряли більше за все: правоохоронці.

Саме тому, 90% працівників правоохоронних структур Донбасу у 2014 році одразу перейшли на бік росії, бо ж мали й особисті зобов’язання по «бізнесу», й надії на підвищення, й жадобу до влади, й компромат по «бізнесу».

Страшні часи.

Люди стали, як копійка. Один крок й ти вже в багажнику машини й тебе везуть на ринок рабів. Неважливо твої зв’язки, гроші. Крали й багатих, й бідних, й тих, хто у хрестику з іконкою, й тих, хто з портретом сталіна.

Та й на підприємствах дуже змінилося усе, повернулися часи «работай во благо страны», то фактично рабство стало загально «республіканської» темою.

Нагадаю чи розповім тим, хто буде читати вперше, я з народження до 2014-го року жила у прикордонні, 12 км від кордону з росією  та Ростовською областю. То знаю життя Донбасу без прикрас. Й розповіді про викрадення людей в нашому місті були не новинкою, а дітей у школи водили та забирали бабусі, щоб не викрали.

Бо в українське прикордоння, навіть у часи срср, їхала з росії уся шолупень: збоченці, маніяки, й викрадачі людей.

Жодного разу не чула, щоб таке було у Луганську, тобто ловили росіян та продавали на Західну Україну (ну, ми ж бандерівці, чи як). От дива-дивні. А ось в Луганській області росіяни полювали на людей, ще у часи «братских, союзных, советских  республик».

Про работоргівлю (але у Чечні, Абхазії, Азербайджані та інших «восточных, союзных республиках» часто писали в альманахі «Человек и закон», його виписував мій дідусь.

Російсько-українська війна у 2014-му році  дала новий  поштовх розвитку работоргівлі, бо з ОРДЛО на росію везли й дітей, й дітей-інвалідів з спецінтернатів (пам’ятаєте «доктора» Лізу), викрадали людей.

В ОРДЛО про це добре знають, бо ж заради помсти люди часто просили так зване «народное ополчение» когось продати у рабство, щоб помститися чи знищити.

Отримавши владу, яка більше виглядала, як безвладдя, люди оскаженіли й використовуючи усі радянські методи почали знищувати один одного.

З рабів вихід один: смерть.

Часто тих, хто захворів, не витримав катування чи голоду, тобто «использованный ресурс» просто вивозять з рабських ям чи рабських бараків до річки й топлять, не зважаючи чи мертвий, чи ще живий.

Дон-річка глибока та ховає багато таємниць, – так кажуть на Ростовщині.

Так, мешканці Ростовщини, Ставропільщини та Краснодарського краю знають про цей «бізнес», як й знають про те, як позбавляються рабів.

Ці якось лінькувато поставилися до «зачищення», а так «кінці у воду».

Потрапляють до рабів й наші військовополонені, особливо, якщо у полон їх брали мешканці федеральних округів росії, які знаються на справі работоргівлі чи кадирівці.

Тоді, на превеликий жаль, відслідкувати долю полоненого неможливо.

Шкода, що поки не існує технологій, щоб у військових був якийсь таємний чіп, щоб його можна було відслідкувати по супутнику.

Тисячі згублених людських життів на руках росіян. Не тільки військових росії, а росіян, які купують собі рабів, які знають про цей «бізнес».

Тому про це треба кричати на увесь світ. Бо це так й залишиться «фейком» «безумной писательницы». Але чомусь усе більше скринів з росії та ОРДЛО, де люди обговорюють цю тему: работоргівля.

Бо росія так й залишиться країною «балету, культуры, писателей и поэтов» для міжнародного суспільства, яке  так сильно ратує за дотримання прав людини, що досі ігнорує тему работоргівлі у сучасному світі.